Знайди книгу!

Опис:
Гурова О. М. Лексико-семантичне поле «вік людини» в українській
мові. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Харківський
національний університет імені В. Н. Каразіна. Харківський національний
педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. – Харків, 2018.
Дисертаційну роботу присвячено аналізові лексико-семантичного
поля «вік людини», який здійснений згідно з настановою на виявлення
та комплексний опис усіх його складників, що репрезентують онтологічну
повноту лексики української мови в її літературних та діалектних виявах.
У сучасному українському мовознавстві лексико-семантичне поле «вік
людини» у своєму цілісному вияві ще не стало предметом спеціального
вивчення. Номінації, що позначають різні вікові періоди життя людини,
демонструють зумовленість поліфункційністю мови, і в такій своїй якості
вони є носіями оцінної, емоційно-експресивної, лінгвокультурної інформації,
що потребує лінгвістичного дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше
у вітчизняному мовознавстві окреслено загальні параметри лексико-
семантичного поля «вік людини» як складника мовної картини світу
та виявлено особливості його структурної організації; установлено взаємодію
лінгвальних й екстралінгвальних чинників і різного роду мотивувальних
контекстів для виникнення окремих номінацій; з’ясовано особливості
відображення в лексико-семантичному полі «вік людини» національного
чинника – світогляду, ментальності, характеру українців, їх ціннісних
орієнтирів та уявлень про людину; досліджено шляхи і способи формування
складників усіх вікових груп, схарактеризовано семантичні зміни в структурі
окремих номінацій, розглянуто й описано номінації зі значенням ʻвік
людиниʼ як носіїв лінгвокультурної інформації. Одержані в роботі результати є необхідною передумовою вироблення
цілісних поглядів на особливості фрагментів національної мовної картини
світу в їх взаємодії та семантичному розвитку. Узагальнені висновки дають
змогу уточнити вироблені в сучасній лінгвістичній думці уявлення
про дискретність і континуальність лексичного значення слова та роль
і місце в ньому компонентів культурної семантики.
З’ясовано, що протягом культурної еволюції суспільства уявлення
про біологічний вік людини зазнавало відчутних змін, які стосувалися
як кількості вікових періодів людини, так і їх часових меж. Згідно
із сучасними науковими поглядами, що більшою чи меншою мірою
корелюють із побутовим розумінням біологічного часу, виокремлюємо такі
вікові періоди людини: дитинство, молодість, дорослість та старість.
Визначено, що лінгвальними та екстралінгвальними детермінантами
розмитості меж життєвих періодів людини є історична тяглість номінацій
на позначення базових відтинків життя людини, включення таких номінацій
у різнодискурсивну мовленнєву діяльність, що приводить до їх полісемії,
деталізація біологічного часу, змінення й модифікація уявлень про кожен
віковий період.
Установлено, що лексико-семантичні групи означеного поля кількісно
не рівнозначні: до лексико-семантичної групи «діти» належать
понад 400 одиниць, до лексико-семантичної групи «молодь» – 200, лексико-
семантичної групи «дорослі» – 120, лексико-семантичної групи «старі
люди» – 160. Простежено генетичну неоднорідність складу кожної з лексико-
семантичних груп аналізованого поля, що містить одиниці, належні до різних
за часом виникнення шарів лексики. Ядерними для різних груп є успадковані
номінації: для лексико-семантичної групи «діти» – дитина, дитя, лексико-
семантичної групи «молодь» – дівчина, парубок, лексико-семантичної групи
«дорослі» – чоловік, жінка, лексико-семантичної групи «старі люди» – дід,
баба, старий. Зберігаючи етимологічну пам’ять, ці номінації є чинником
вербалізації концептуальних уявлень про вік людини. Навколо них утворюються розлогі словотвірні парадигми, їх форманти виконують
функцію стилістичну, яка полягає у створенні різних оцінних та стильових
відтінків семантики слова (згрубіле, фамільярне, пестливе, розмовне та інші),
або номінативну, що полягає в деталізації життєвого періоду в межах однієї
вікової групи.
Найбільш деталізованою й номінативно різноманітною є лексико-
семантична група «діти», у якій виокремлюємо дві підгрупи: власне діти
(від народження до 5-7 років) та підлітки (від 5-7 років до 16-18 років).
Базовим принципом номінування дітей від народження до 5-7 років
є культурно-фізіологічний, який полягає у виявленні відмінних ознак дитини
в процесі її як «олюднення» (говорити, сміятися, розуміти), так
і фізіологічного дорослішання, що виявляється в здатності повзати, ходити,
бігати та інших.
Установлено, що ознаками, за якими відбувається називання дітей
та формуються лексико-синонімічні ряди, є мовленнєва здатність та способи
її вираження, спроможність видавати різні звуки; демонстрування різних
емоцій; рухова активність; відсутність чи наявність зубів; годування дитини
в цей період; особливість одягання; здійснення фізіологічних потреб;
потребування постійної уваги й догляду; місце сну дитини; виконання дій
(зрізувати нігті, стригти чуб), які до цього віку не практикувалися в народній
звичаєвості; психофізична активність, що виявляється переважно в бажанні
бігати, активно себе поводити, або пасивність; бажання постійно бути
поряд із матір’ю; схильність фантазувати, хвастатися, зазнаватися,
передражнювати когось або крутитися перед дзеркалом, пустувати,
нашкодити, зіпсувати щось, забруднитися або бажання допомагати;
позитивна або негативна оцінка дітей; відношення до сакрального
або природного часу, господарський критерій.
Обґрунтовано думку, згідно з якою з кожним роком у житті дитини
посилюються й увиразнюються соціальні критерії її називання. Особливо це
виявляється після третього року життя. Для розуміння природи мотивувальних контекстів, у яких здійснюється називання дітей підліткового
віку, важливим є вимір віку особистості на шкалі біологічного часу,
що співвідносить таку особистість з іншою віковою категорією.
Підліток – це той, хто перебуває «під літами», тобто не досяг
необхідної кількості літ, яка мислиться як норма досягнення повноліття.
Стереотипні уявлення про підлітка як особу, що вийшла за межі початкових
років дитинства, але не перейшла до стану повноліття, репрезентують
номінації на зразок півпарубочок, півдівка, парубочок, дівочка. Орієнтирами,
у межах яких здійснюється номінування підлітків, є гендерний,
що виявляється в акцентах на статі дитини (хлопчик, дівчинка), та соціальний,
який відображає особливості входження дитини у світ соціуму (пастух,
погонич, нянька, школяр).
Важливу роль у конституюванні семантики лексико-семантичної
групи «молодь» відіграють культурні уявлення про молодість у її
протиставленні старості. Семантична категоризація осіб молодого віку,
репрезентантами якої є молодан, молодець, молодик, молодчисько, містить
позитивні конотації, які мають фоновий характер і формують
лінгвокультурне тло відповідного поняття.
Відмінною ознакою номінацій на позначення парубка є вказівка
на його диференційовані вікові характеристики: народнорозмовна
та діалектна лексика фіксує етапи фізіологічного зростання юнака, який
у міру зміни свого біологічного віку отримує відповідні назви (парубій,
парубійко → парубченя, парубчак → паробок, парбок → парубчина,
парубець → паробоґ на женіння).
На відміну від народнорозмовної мови жарґонові та арґотичні назви
парубка здебільшого відзначаються негативними оцінками, що здійснюється
двома шляхами – словотвірним та семантичним зі значною перевагою
останнього. Продуктивним для жарґонізмів та арґотизмів є використання
метафори як способу творення емоційно-експресивної семантики.
Метафоричне переосмислення слова здійснюється за двома моделями: ʻназва особи (ознаки)ʼ → ʻоцінно-експресивна характеристика особиʼ та ʻназва
предметаʼ → ʻ оцінно-експресивна характеристика особиʼ.
В українській мові парадигма номінацій із коренем -дів-
на позначення дівчини також репрезентує різні етапи її дорослішання, однак
вони не такі деталізовані, як у називанні парубка. Натомість диференціація
віку дівчини здійснюється відчислівниковими назвами шіснацітка,
сімнацітка, двацятка.
Стилістично не рівнозначними назвами молодої неодруженої особи
жіночої статі, що виражають особливості народносвітоглядних уявлень
про дівчину й зумовлюються національним характером та світобаченням,
ціннісними орієнтирами свідомості українців, є назви на кшталт дівонька,
дівочка, дівуля, дівулиця, дівча, дівчище.
Оцінно-експресивні характеристики дівчини в соціальних діалектах
здійснюються двома способами. Перший становлять метонімічні
транспозиції типу ‘назва предмета одягу чи його частини’ → ‘назва дівчини’;
‘назва фізіологічної ознаки’ → ‘назва дівчини’; ‘назва дорослої або старої
жінки’ → ‘назва дівчини’; ‘жіноче ім’я’ → ‘назва дівчини’. Другий спосіб
репрезентує продуктивна для жарґонового мовлення зоометафора, яка є
результатом гендерної ідентифікації об’єктів номінування, що здійснюється
переважно чоловіками.
Простежено, що вік дорослої особи чоловічої статі здебільшого
позначається непрямо, передусім через указівку на сімейний статус: хазяїн,
ґазда. Іншою формою непрямого вираження лексичного значення ‘доросла
людина’ є діалектні словоформи зі значенням спорідненості, що виконують
функцію вказівки на вік людини у звертанні: батько, бадіка, дядько,
татусьо та інші. Номінування особи дорослого віку чоловічої статі
за допомогою лексики зі значенням спорідненості простежується також
у соціальних діалектах: братан, братуха.
В українській народній культурі початковий вік дорослості жінки
пов’язують з її сімейним статусом: молодиця (‘молода заміжня жінка’). Виявлено, що для розмовної та жарґонової лексики властивим є номінування
дорослої жінки за допомогою назв жіночих осіб старшої вікової категорії,
тобто старих людей.
Продуктивною для жарґонової та арґотичної лексики на позначення
дорослої особи жіночої статі є зоометафора: вовчиця, криса, теличка.
Відмінною ознакою семантики жарґонових назв дорослої жінки
є диференціація вікової характеристики: ‘молода жінка’ (криса, маньчиха);
‘жінка середнього віку’ (лошиця, матрона).
У контексті архетипового надзвичайно давнього протиставлення
юності та старості видається можливим розглядати етимологію слова старий
як похідного від утворення *stā-r(о)- – «великий», що вживалося
на позначення віку людини: «великий», тобто «дорослий», і відображало
перенесення просторових позначень на часові.
Зазначено, що старість як заключний період життя пов’язана
з інволюцією, поступовим відмиранням і, зрештою, нежиттєвістю.
Це мотивує вибір метафор-фітонімів для вираження емоційного ставлення
до старих людей. Такі назви містять спільну сему ‘кінець життя’: трек,
штурпак, пурухнєк.
Деактуалізація соціальної активності старої людини, її нездатність
виконувати певні роботи зумовлює використання відповідних зоометафор,
вихідне значення яких пов’язане з указівкою на стару тварину. Способом
емоційно-експресивної характеристики старої людини є метафори, що
здебільшого називають предмети, які в координатах верх – низ
репрезентують низ і пов’язані з брудом.
Широке й розлоге поле експресем із коренем -дід- розглядаємо
як збереження й вираження словотвірними засобами української мови
етимологічної пам’яті слова. Історична тяглість культурної значущості старої
жінки в житті української спільноти, її важливі соціальні функції
знаходять своє вираження в розлогій парадигмі оцінних номінацій із давнім коренем -баб-: зі зменшено-пестливим (бабусечка, бабуля) чи збільшено-
зневажливим, згрубілим або фамільярним значенням (бабище, баберя).
Лексико-семантичне поле «вік людини» є носієм різноманітної
інформації про антропоцентричний характер мови, взаємодію універсальних,
особливих та індивідуальних чинників, які зумовлюють базові параметри
фрагментів національної мовної картини світу й відображають специфіку
ментальності та світобачення народу.
Ключові слова: лексика, семантика, лексичне значення, сема, лексико-
семантичне поле, лексико-семантична група, лексико-семантична підгрупа,
експресивність, мовна картина світу, вік людини, жарґон, арґо.