Знайди книгу!

Опис:
Девдера К. М. Літературна творчість Олега Лишеги: інтерпретація, контекст, рецепція. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01. – українська література. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2018.
Дисертацію присвячено дослідженню авторського міфу первозданності О. Лишеги, вираженого у всій літературній творчості. Використано феноменологічний, структуральний, міфокритичний та інші підходи, щоб окреслити значення категорії міфу. Власне «авторський міф» осмислено як символічну сенсотворчу універсальну структуру, яка водночас має індувальні особливості. Розкрито його вплив на формування своєрідного міфологічного дискурсу навколо постаті та доробку письменника у вітчизняних літературній критиці та літературознавстві. Як концептуальну для авторського міфу О. Лишеги визначено тугу за первозданністю, міфічним райським часом, коли єдність природи і людини ще не було порушено.
У роботі комплексно проаналізовано літературну творчість О. Лишеги, досліджено наріжні елементи, ключові структури (міфологеми) й топоси авторського міфу. Зокрема виділено міфологеми творення світу, гріхопадіння, шаманічної метаморфози та подорожі між світами. Суперечливу роль людини в природному просторі як, з одного боку, творця, а з іншого – підкорювача природи, оприявлено через образ руки, наскрізний для всієї літературної творчості, на чому неодноразово наголошували дослідники (І. Клех, Т. Пастух, Р. Свято).
У поезіях циклу «Снігові і вогню» про випалення глиняних фігур рука виражає ірраціональні, стихійні первені людського буття, вона є продовженням самої природи. У творах, у яких трапляється міфологема гріхопадіння, рука постає як символ насильства, вини і гріха. У поезіях, побудованих на контрасті цивілізації та первозданності («Він», «Черепаха»), вона обертається добровільною офірою, алюзією до зображень на стінах первісних печер, а також символом роду людського.
Мотив повернення до первозданності трапляється як у ранніх поезіях (цикл «Зима в Тисмениці»), так і в пізніших творах. Таке повернення має позитивний та негативний аспекти як осягнення власного дому («Пісня 212»), перебування в стані екстазу («Сокіл», «Лебідь»), але також і як перехід у потойбіччя. Смерть у поезіях «Ворон», «Лялька», «Погоня», «Куниця» – це різновид шляху до першовитоків. Ці протилежні аспекти об’єднано в містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу».
У дисертації оприявлено міфологічне значення конкретних географічних топосів. Так, перетин рік (Вісли, Дніпра), сходження під землю (до метро або бункера) є не лише фізичним переміщенням, а й символами подорожі до потойбіччя чи повернення з нього. Окрему увагу зосереджено на топосі лісу, який є і простором первозданності (поезії «Сосна», «Черепаха», «Лис», «Собака»), і топосом, де зберігається таємне знання, і місцем переходу до світу померлих («Лебідь», «Ворон», «Куниця»).
Розкрито психоаналітичний аспект міфу первозданності через зв’язок із особливою матріархальною свідомістю та архетипами Великої Матері, Аніми та Самості. Прагнення ліричного героя, оповідача й персонажів прози і драми повернути втрачену гармонію проінтерпретовано як спробу осягнути Самість.
Архетип Самості в літературній творчості О. Лишеги осмислено як складну єдність бінарних опозицій у новелі «Море» («Квіти в темній кімнаті»), а також як низку образів, які є уособленням архетипу. Висловлено припущення про те, що образна система новели наближена до мандали, адже їй притаманні мотив четвірності, симетричні пари, існування центрального елемента (вставної мікрооповіді про квітку маку та пташку) та ін.
Образ птаха має спільні риси із символом Фенікса, важливою є роль образу дороги та його співмірність із процесом індивідуації (К. Ґ. Юнг). Птах є водночас провідником і символом кінцевої мети шляху – осягнення цілісності, єдності природного і трансцендентного начал («Припутень», «Сокіл», «Лебідь»). Досліджено ритуальну основу поезії «Сокіл», розкрито психологічне значення образів «Я» та «Ти» (названого в англійській авторській версії цього вірша «Turquoise» – блакиттю або бірюзою). Мотив відродження (постання з попелу) в поезії «Півень» також визначено як міфічне воскресіння Фенікса, а почасти утілення архетипу Самості.
Матріархальну свідомість (Е. Нойманн) як природну форму свідомості, у якій незалежність его-системи ще не розвинулася вповні і все ще залишається відкритою щодо процесів несвідомого, визнано ключовою як для самого письменника, так і для ліричного героя його поезії, персонажів драми і прози. З цим типом свідомості пов’язано і численні варіації архетипів Великої матері та Аніми, які трапляються у творах, і наскрізну фемінність психічного життя автора загалом.
Окреслено парадигму стосунків батька та сина, обґрунтовано тяжіння ліричного героя поезії («Півень», «Лялька») до материнського начала, певну авторитарність батьківського елемента як утілення над-Я особистості. Досліджено прозовий фрагмент «Розмови тіней» як спробу реконструкції свідомості первісного чоловіка, позначеної амбівалентним сприйняттям жінки, яка є об’єктом бажання і «вбивцею статевого члена» (Е. Нойманн).
Проаналізовано поезію «Лебідь» як своєрідну подорож ліричного героя загадковими глибинами власної психіки, особливу увагу акцентовано на фемінному характері образів, що є символами свідомого і несвідомого. Класифіковано фемінні образи твору відповідно до їхньої психологічної функції: елементарного первинного начала (архетип Великої Матері) та переродження ліричного героя (архетип Аніми).
Переосмислено мотив сп’яніння в поезії «Лебідь», висловлено припущення, що воно має ритуальне значення, а також є способом осягнення позитивного екстазу, крім того, сп’яніння – це одна з містерій, притаманних Архетипному Жіночому Принципу. Прокоментовано психологічну природу гри ліричного героя у хованки з місяцем у зачині твору. Представлено темпоральний аспект образу місяця та особливу роль часу в поезії «Лебідь». Підхід автора названо археологічним: час накопичується, ніби пласти ґрунту, наскрізні образи повторюються і сприймаються, як одні й ті ж предмети або субстанції, що переходять і змінюються в часі. Окрему увагу зосереджено на материнській функції образу жінки з півниками. Досліджено роль зустрічі з італійською актисою, яка є утіленням Аніми, у новелі з казковим хронотом «Лозанн».
Обрано два ключових підходи для аналізу ролі та значення діалогу в літературній творчості О. Лишеги: підхід М. Бубера, згідно з яким діалог є формою стосунку, якій притаманні два засадничих слова «Я-Ти» і «Я-Воно»; та підхід М. Бахтіна, який визначає діалог і як форму самосвідомості (для усвідомлення власного «Я» необхідний Інший), і як власне літературні діалогічні відносини між різними висловлюваннями.
Діалог в О. Лишеги імовірно постає внаслідок продуктивного впливу дзен-буддизму та американського модернізму, втім вагомішими є авторове розуміння метаморфози як здатності «Я» перевтілюватися в Іншого, а також потреба письменника наділяти голосом тих, хто зазвичай не промовляє (речі, тварин).
Найвиразніше діалог оприявлено в поетичному циклі «Снігові і вогню», світосприйняття ліричного героя якого нагадує мислення первісної людини. Здійснено спробу класифікувати розмаїті вияви діалогу в межах цього циклу як власне монолог Іншого («Кінь», почасти «Заєць», «Кабан»); твори, що нагадують техніку «потоку свідомості» («Лебідь», «Ворон», «Куниця», «Лялька», «Лось», «Пацюк», «Лис»); діалогізовані монологи, які, попри відсутність реплік-відповідей, ближчі за своєю суттю до діалогу, ніж монологу («Місяць», «Мартин», «Жар», «Риба», «Бичок», «Миска», «Глек», «Воїн»); власне діалог («Сокіл», «Шовковиця»); редукований діалог («Батько», «Хлопець»).
Внутрішній стан, коли «Я» є незмінно зверненим до Іншого і лише в такому зверненні може повноцінно мислити себе, втілено також і через форму творів, а саме поетику звертання. У роботі виявлено специфіку окремих звертань, наголошено також на значенні зміни перспективи, з якої автор описує те чи те явище, людину або предмет. Ця зміна почасти має риси гротеску, водночас вона близька і до бажання дати читачеві інше бачення або «нові очі» (Е. Паунд). Її значення в тексті часто символічне, навіть міфологічне: сходження на гору («Кабан») або підняття вгору («Глек») виражають осяяння або усвідомлення досі незнаного. Зіткнення двох візій – людської і не власне людської – оприявлює присутність Іншого, можливість його власної осі координат, у якій людина не займає центральної позиції («Ондатра»). Зроблено припущення, що для поетики цього циклу значно важливішими за традиційні тропи є ритміка й інтонування.
Осмислено діалогічні відносини в есе «Флейта землі і флейта неба», своєрідну карнавалізацію через використання латинської та української мов як діалог «високої» культури і «низького» народного начала. Розкрито діалог, у який вступає образ човна, згаданий у тексті, як щодо поезії Д. Г. Лоуренса «Човен смерті», так і щодо окремих творів О. Лишеги. З біографічної перспективи показано «Ти-Я» стосунок в есе «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Твір «Старе золото» оприявлює багатоголоссям єдиного хору. Доведено, що діалог є як філософським підґрунтям світогляду автора, так і важливим елементом його поетики, тісно пов’язаним із первісним мисленням.
У дисертації прослідковано й обґрунтовано рецепцію О. Лишегою постатей І. Франка, Д. Г. Лоуренса, Е. Паунда та С. Плат як проекцію авторського міфу. Осмислено структуру есе «Старе золото», використання О. Лишегою прийому «конволюту» як можливості досягнення особливої діалогічності між використаними цитатами, а також текстом і читачем. Проаналізовано роль вставної оповіді про зліпок голови Франка, символічну тотожність власне тексту есе і так і не віднайденої скульптури. Окреслено образи, що мають безпосередній зв’язок із первісністю і є наскрізними для твору. Розкрито зв’язок між літературною творчістю І. Франка та О. Лишеги, специфіку стосунку вчитель та учень між цими письменниками.
У дисертації оглядово показано вплив важливої для формування американського трансценденталізму ідеї «wilderness» на становлення авторського міфу первозданності О. Лишеги. Розкрито специфіку творення образів Д. Г. Лоуренса й Е. Паунда в есе «Флейта землі і флейта неба». Оприявлено модернізацію українського літературного процесу, що виявляється при порівнянні перекладів поезій Е. Паунда, здійснених І. Костецьким та О. Лишегою. Розкрито вплив авторського міфу на рецепцію та особливості перекладу поезії «Blackberring» С. Плат.
Отже, авторський міф О. Лишеги вирізняється складним поєднанням універсального та індивідуального, світового та національного, архаїчного і модерного, культурного і природного начал.
Наукова новизна одержаних результатів:
- уперше в українському літературознавстві здійснено комплексне дослідження творчості Олега Лишеги як цілісної світоглядно-естетичної системи;
- усебічно проаналізовано авторський міф письменника, значення й місце, яке займає в ньому явище шаманізму;
- розглянуто ключові структури (міфологеми) й топоси цього міфу;
- виокремлено головні архетипи літературної творчості;
- розкрито діалогічну природу письма О. Лишеги;
- уперше оприявлено специфіку рецепції постатей і творчості інших авторів у літературному доробку О. Лишеги як проекцію авторського міфу первозданності.
Практичне значення дисертації: результати дослідження можуть використовуватися під час написання та наукового редагування академічної «Історії української літератури», створення посібників та підручників для середніх та вищих навчальних закладів, при викладанні курсів і спецкурсів.

Ключові слова: авторський міф первозданності, шаманізм, міфічні структури й топоси, архетип Великої Матері, архетип Аніми, архетип Самості, діалог, «Я-Ти» стосунок, рецепція.