Знайди книгу!

Опис:
Гавриш І. В. Станиславівська єпархія Української греко-католицької
церкви у період підпілля (1946–1989 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – ДВНЗ «Прикарпатський
національний університет імені Василя Стефаника» МОН України, 2017.
Дисертаційна робота присвячена актуальній темі, оскільки визначальною
та пріоритетною рисою сучасної науки є помітний інтерес до вивчення
особливостей розвитку національної історії, складовою якої є Українська греко-
католицька церква, яка протягом багатьох років відігравала важливу роль у
національно-культурному та суспільно-політичному житті Галичини.
Духовенство УГКЦ зробило вагомий внесок у становлення та розвиток
української національної ідеї, патріотичне виховання народу. Складовою
інституцією УГКЦ була Станиславівська єпархія, якій підпорядковувалося
20 деканатів.
З’ясовано, що закінчення Другої світової війни і прихід радянської влади
зумовили встановлення в західноукраїнському регіоні комуністично-
атеїстичного режиму, який започаткував ідеологічну «чистку» суспільства і
боротьбу з релігією. Широкомасштабна кампанія з ліквідації УГКЦ на
Станиславівщині розпочалася у ніч на 12 квітня 1945 р., коли було
заарештовано станиславівського єпископа-ординарія Григорія Хомишина та
його помічника – владику Івана Лятишевського, а також велику кількість
священиків та церковного активу. Остаточною кульмінацією руйнування
релігійних осередків греко-католицизму на території Станиславівської єпархії
став Львівський собор 8–10 березня 1946 р. Релігійно-церковну інституцію на
соборі представляли 45 священиків, з яких 20 деканів, і 6 мирян.
Львівський собор офіційно ліквідував УГКЦ та її структурні одиниці.
Однак, згідно з канонічним правом Католицької Церкви, радянська влада не
була компетентним органом для ліквідації греко-католицьких релігійних 3
інституцій: вони продовжують існувати ще сто років після знищення. Це дає
підстави говорити про Станиславівську єпархію УГКЦ у період підпілля.
У роботі зазначено, що акція «возз’єднання» на теренах єпархії
проходила надзвичайно повільно через спротив націоналістичного підпілля та
довголітню латинізаційну діяльність владики Г. Хомишина. Доволі часто
органи НКВС застосовували силові методи впливу для переходу греко-
католицького духовенства до православного віросповідання.
Дослідження засвідчило, що місцеві чиновники інформували про
припинення діяльності УГКЦ на території єпархії. Однак внаслідок опору з
боку греко-католицького кліру, монашества і віруючих реалізація рішень
Львівського собору розтягнулася на кілька років. Перехід до православ’я
більшості священиків був простою формальністю. Фактично в усіх храмах
зберігся греко-католицький інвентар, що опосередковано свідчив лише про
зовнішній перехід до православного обряду.
Непокірних отців, які категорично відмовлялися відійти від греко-
католицької віри, було заарештовано і відправлено на спецпоселення у
віддалені райони Радянського Союзу. У Станиславівській єпархії було
репресовано 72 священиків, у більшості випадків звинувачених в
антирадянській націоналістичній діяльності, що було тільки формальним
прикриттям для арешту. Щоденне життя ув’язненого духовенства проходило в
нелюдських умовах: багатогодинна праця, відсутність елементарних засобів
гігієни, неповноцінне харчування.
Протягом 1946–1950 рр. було організовано кампанію щодо закриття
чернечих обителей на території всіх станиславівських деканатів, яка проходила
поступово і складалася з чотирьох етапів: збір інформації про монастирі та
кількість ченців і черниць; обкладання культових споруд непосильними
податковими тягарями; «укрупнення» монастирів та їхня остаточна ліквідація.
Найперше весною 1946 р. радянське керівництво «укрупнення» монастирів
УГКЦ розпочало з утисків ченців-василіян. У той же час було ліквідовано
чоловічий монастир отців-редемптористів. Ліквідація чернечих спільнот 4
особливо швидкими темпами відбувалася на території тернопільських деканатів
єпархії. Значно довше опір репресивним діям влади чинили жіночі монаші
осередки.
У науковій роботі проаналізовано характерні риси греко-католицького
релігійного підпілля, яке значно активізувалося в період хрущовської «відлиги»
і було пов’язане з поверненням репресованих священиків із заслання. Велику
увагу приділено проведенню підпільних греко-католицьких обрядів і
богослужінь, розкрито особливості заходів конспірації, несприйняття
російського православ’я «невозз’єднаними» отцями. Доведено, що центральне
місце в житті УГКЦ займає Свята Літургія. У період підпілля участь вірних у
Святій Літургії ускладнювалася низкою чинників (офіційна заборона Церкви,
відсутність постійних священиків, нагляд органів КДБ, нестача релігійної
літератури, ритуального посуду і священичих риз тощо). Підпільні
богослужіння зазвичай відправлялись вночі, перед зачиненими дверима, при
зашторених вікнах. На Службі Божій зазвичай були присутніми кілька десятків
осіб. У більшості випадків Літургія була читана. Якщо не було змоги особисто
взяти участь у Літургії, то вірні слухали Службу Божу з Ватикану вдома по
радіо. З міркувань безпеки священик, їдучи до вірних, не носив із собою речей
церковного вжитку, а все необхідне доставляли супровідники.
Пастирське служіння в умовах радянського тоталітаризму духовенство
змушене було поєднувати з офіційним працевлаштуванням у державних
закладах, приховуючи інформацію про свій священицький сан. Підпільна
активна праця священиків перебувала у полі зору радянських органів влади, які
використовували різноманітні засоби боротьби (залякування, штраф,
«переконання», відкриття кримінальних справ за сфабрикованими
звинуваченнями) проти греко-католицького релігійного підпілля.
Дослідниця звертає увагу, що значну підтримку духовенству надавало
греко-католицьке мирянство. Основні напрями роботи вірних УГКЦ полягали в
пошуку приміщень для нелегальних богослужінь і забезпеченні священиків
релігійною атрибутикою, написанні скарг до органів радянської влади з 5
вимогами дотримання законодавства про свободу совісті і реєстрацію греко-
католицьких громад, виготовленні і поширенні релігійної літератури,
здійсненні паломництва до святих місць і відпустових центрів, участі в
релігійних братствах та осередках Третього Чину чернечих згромаджень. Не
бажаючи відвідувати православні храми, галичани ставали прихожанами римо-
католицьких костелів.
У дисертації з’ясовано особливості чернечого життя на території
Станиславівської єпархії в період офіційної заборони УГКЦ. Доведено, що
підпільні монастирі були нелегальними чернечими спільнотами, члени яких хоч
і не проживали під одним дахом, але продовжували дотримуватися даних
раніше обітниць. Монахи і монахині виконували всі прописані статутом монаші
обов’язки: молилися і заховували чернечі обіти (прилюдна присяга) чистоти,
убогості, послуху, намагаючись підтримувати контакти зі своїми настоятелями.
Водночас чернецтво було змушене носити світський одяг і працювати на
офіційній роботі для забезпечення елементарних засобів для свого існування.
З метою забезпечення безперервності священичого служіння було
організовано підпільне навчання семінаристів, яке потребувало дотримання
заходів конспірації. На теренах Станиславівської єпархії УГКЦ діяло кілька
осередків для здобуття богословської освіти: таємна духовна семінарія під
керівництвом о. М. Косила у с. Дора на Яремчанщині; другий центр
підпільного навчання виник у м. Івано-Франківськ під керівництвом владики
П. Василика; у м. Тернопіль проводив активну роботу вихованець о. М. Косила
– о. Василь Семенюк, який частково проводив таємні заняття і на території
Івано-Франківщини – у с. Дора, м. Яремче, смт. Делятин.
Формуванню підпільних осередків богословської освіти не передувало
створення жодних засновницьких чи установчих документів, не було написано
уставу й не велася підпільна канцелярія. Вступних іспитів до таємних
навчальних закладів не існувало. Найчастіше до навчання у підпільних
семінаріях залучалися сини та близькі родичі греко-католицького духовенства
або ж діти активних мирян, яких із дитинства свідомо готували до священичого 6
служіння у підпіллі. Як правило, навчання тривало досить довго й мало
індивідуальний характер. Одного чи кількох кандидатів закріплювали за
старшим священиком чи єпископом, який і проводив їхнє навчання.
У дисертаційному дослідженні відзначено, що тривала боротьба
комуністично-атеїстичного режиму проти греко-католицького релігійного
підпілля Станиславівської єпархії не дала бажаних результатів. Можливості
легалізації церковного життя були активними з ослабленням каральної та
репресивної системи в СРСР у період перебудови. Це сприяло поступовій
демократизації суспільства та розвитку інститутів національно-демократичних
сил. У Станиславівській єпархії сформувалося дві групи в боротьбі за
легалізацію Церкви. До першої увійшли помірковані греко-католицькі
священики на чолі з владикою Софроном Дмитерком, які не погоджувалися на
відвертний конфлікт з органами влади. Друга група складалася з оточення
єпископа Павла Василика і виступала за рішучі заходи боротьби. Значним
противником відродження УГКЦ було духовенство РПЦ, яке зайняло панівне
становище у релігійному житті краю і стало союзником партапарату та мало
чітко виражену антикатолицьку позицію.
Духовенство і вірні єпархії були активними учасниками акцій протесту за
свободу віросповідання не тільки на теренах Галичини, але й за її межами.
Вони писали листи та петиції до центральних і місцевих органів влади з
протестами проти переслідування УГКЦ, а також листи з клопотаннями про
реєстрацію греко-католицької громади чи відкриття в селі храму. Найвдалішим
методом легалізаційної боротьби було обрано організацію «відкритих»
богослужінь у галицьких містах і селах, які спочатку збирали незначну
кількість вірних, та згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Активізація
релігійних вимог під тиском міжнародної спільноти змусила радянську владу
легалізувати УГКЦ 28 листопада 1989 р.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в постановці, узагальненні
та аналізі проблеми дослідження. У роботі вперше: відтворено цілісну картину
подвижницького служіння духовенства і мирян, функціонування монастирів, особливості розвитку богословської освіти і виховання духовенства в
«катакомбний» період; досліджено внесок духовенства і вірних у процес
легалізації УГКЦ; проаналізовано стан богословської освіти й виховання
духовенства в складних реаліях атеїстичної ідеології. Удосконалено: знання про
особливості релігійного життя греко-католиків у період встановлення
тоталітарних режимів на території краю; збір матеріалу щодо процесу ліквідації
всіх монастирів Станиславівської єпархії УГКЦ та спробу переведення греко-
католицьких громад під юрисдикцію РПЦ; дані щодо соціального і вікового
складу вірних УГКЦ. Отримали подальший розвиток: спростування твердження
радянської історіографії про добровільний і закономірний характер
«возз’єднання» УГКЦ з РПЦ; наукові дослідження про історичний розвиток
Станиславівської єпархії як складової інституції УГКЦ.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що матеріали
дисертації можуть бути використані у: науково-дослідницькій (при підготовці
фундаментальних праць з історії України та релігійно-церковної історії),
навчальній (для підготовки підручників і науково-методичних посібників з
історії української церкви), громадській (для організації діяльності
волонтерських товариств), державній (для розробки сучасної моделі
взаємовідносин держави і Церкви на основі конструктивного співробітництва)
роботах. Практична цінність визначається також доцільністю використання їх у
розробці програмних завдань, спрямованих на виховання молоді в дусі
християнської моралі та досягнення консолідації українського суспільства.
Ключові слова: Станиславівсьска єпархія, духовенство, єпископ,
священик, монастир, переслідування, радянська влада, УГКЦ.