Знайди книгу!

Опис:
Грималюк О. М. Благодійність Православної церкви у Волинській губернії
кінця XVIII – початку ХХ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (03 гуманітарні науки). – Рівненський
державний гуманітарний університет; Інститут українознавства
ім. Івана Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України,
Рівне, 2018.
Зміст анотації
Благодійна діяльність Російської православної церкви на Волині кінця XVIII
– початку ХХ ст. зумовлювалася загальноімперською політикою царського уряду
Російської імперії з її уніфікаційними методами управління, детермінувалася
розпорядженнями Синоду та єпархіальної влади і виражала певні особливості
благодійництва. Ці особливості проявлялися в тому, що кошти та зусилля церкви
спрямовувалися передусім на розбудову власних інституцій (церковного
будівництва, місіонерства та/чи церковних братств як засобів оправославлення і
русифікації місцевого населення), а соціальний аспект доброчинності не мав
пріоритетного значення.
Діяльність монастирів та духовенства у здійсненні благодійницьких акцій
мотивувалася здебільшого не морально-етичними чинниками, а наказами Синоду
чи єпархіального керівництва і проявляла себе у вигляді пожертвувань певних
сум на різні проекти: будівництво храмів, утримання церковно-парафіяльних
шкіл, соціальні потреби. Встановлено, що збір пожертвувань підлягав звітності,
тому така форма благодійництва мала добровільно-примусовий характер.
Моральність та матеріальне становище для більшості духовенства не були
головними зумовлюючими факторами благодійництва. Позатим існували
приватні ініціативи доброчинності, характер благодійницької діяльності
інституції духовенства визначається як добровільно-примусовий. Особливістю
благодійництва православних монастирів є те, що вони значно поступалися у 3
кількісному і якісному вимірах харитативній діяльності Василіанських
монастирів.
Поза тим окремі настоятелі монастирів та представники духовенства
виявляли приватні ініціативи благодійництва, зосереджені на будівництво і
благоустрій храмів, матеріальне забезпечення церковно-парафіяльних шкіл та
допомогу хворим, немічним, сиротам. Зважаючи на статки чернечих інституцій,
фінансова підтримка монастирями шкільництва та соціальної сфери не
відповідала їхнім ресурсним можливостям.
Парафіяльне сільське духовенство не мало фінансової забезпеченості
здатної особисто реалізовувати доброчинні проекти, тому вимір їхнього
благодійництва обмежувався пожертвами зазвичай у кілька рублів. Переведення
парафіяльного духовенства на державне утримання кардинально не змінило
формального відношення священиків до благодійництва. Залежність від влади,
моральні якості, почасти складні відносини з парафіянами сковували
ініціативність православного духовенства в організації доброчинних товариств як
внутрішньокорпоративних, так і разом з парафіянами. Натомість миряни різних
станів виявляли активність та демонстрували змістовне розуміння в організації
благодійницьких проектів, а священики здебільшого брали у них участь.
Не інститут духовенства згідно його статусу та покликання виступав
стимулюючим фактором доброчинності, а миряни. Підтвердженням такого
висновку може слугувати в цілому пасивна позиція заможного міського
духовенства та єпископату щодо благодійної діяльності. У порівнянні кількісно-
якісних показників церковного благодійництва з вимірами громадської
доброчинності, особливо на початку ХХ ст., громадські ініціативи перевищували
церковні у вирішенні багатьох соціальних питань.
Розкрито систему фінансово-матеріального забезпечення навчальних
закладів духовного відомства. Розподіл асигнованих сум не мав єдиного підходу і
здійснювався централізовано, указами Синоду або єпархіальної влади,
єпархіальними з’їздами, училищними радами за принципом мінімізації поточних
проблем. Підтримка студентів Волинської духовної семінарії, учнів та учениць 4
духовних училищ здійснювалася коштами держави, церкви, опікунських
товариств та приватними доброчинними акціями. Звертаючись до питання
доброчинності у сфері утримання церковно-парафіяльних шкіл, доводиться
констатувати відсутність широкої підтримки їх з боку громадськості, що у
грошовому еквіваленті складала 2%. Приклади фінансової підтримки окремими
благодійниками можна розглядати у площині вирішення конкретних випадків, а
не проблеми в цілому. Незважаючи не те, що церква володіла великими
капіталами, частина студентів та учнів потерпала від бідності. Попри те, що
початкова освіта в системі церковно-парафіяльних шкіл знаходилася під опікою
духовенства, її підтримка з боку церков та монастирів складала лише 1%.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. до фінансово-матеріального забезпечення
навчальних закладів духовного відомства долучилися опікунські товариства, які
діяли при Волинській духовній семінарії, чоловічих та жіночих духовних
училищах. Проте на потреби студентів та учнів/учениць училищ щороку
витрачалася тільки невелика сума від зібраних ними коштів – приблизно п’ята
частина фондового капіталу. Компоненту доброчинності доповнювали також
кошти стипендійних фондів, сформованих за рахунок добровільних пожертв
окремих представників духовенства та громадських осіб. Проте стипендії, які
контролювалися духовною владою, не завжди доходили до адресата у повному
вигляді. Факти «вільних мандрів» коштів, невикористаних на потреби вихованців
залишкових сум опікунських товариств, нецільового призначення стипендій
спонукають до припущення про «неефективне» використання єпархіальною
владою коштів добровільних пожертв.
Вимір доброчинності в морально-етичному аспекті також мав свої
особливості й характеризувався загалом мотивами виховання підростаючого
покоління в дусі самодержавних інтересів при ігноруванні забезпечення його
гідного життя, розвитку інтелектуального потенціалу, розумового, фізичного та
естетичного виховання, перспектив соціального захисту.
Наприкінці ХІХ– початку ХХ ст. Російська православна церква на Волині
мала розгалужену мережу церковно-громадських організацій, репрезентованих 5
головним чином церковними братствами та церковно-парафіяльними
опікунствами. Ця мережа охоплювала третину парафій Волинської єпархії, але
активність проявляли кілька десятків братств. Благодійницька діяльність
церковно-громадських організацій, передусім великих братств, спрямовувалася на
реалізацію місіонерсько-русифікаторської політики царського самодержавства в
краї, що визначалося пріоритетними напрямами їхніх статутних положень.
Відповідно найбільші суми витрачалися на будівництво та благоустрій церков,
відкриття та функціонування церковно-парафіяльних шкіл, проведення заходів
ідейно-патріотичного та морально-релігійного виховання.
Окремі церковні братства, які володіли великими капіталами, утримували
лікарні, притулки й надавали медичну та матеріальну допомогу хворим і бідним
людям, виділяли кошти для підтримки школярів – дітей-сиріт.
Соціальний аспект доброчинності забезпечувався монастирями, церковними
братствами, парафіяльними церквами, які утримували невеликі притулки для
немічних, людей похилого віку, дітей-сиріт та учнів із малозабезпечених сімей у
вигляді одноразових виплат або постійних стипендій, а також надавали хворим
загалом амбулаторну допомогу. Проте цей соціальний аспект благодійництва,
філантропічний характер якого виразно і безпосередньо відображав сутність
доброчинності, не набув активного розвитку в церковному середовищі. У окремих
монастирських притулках діти не отримували належної допомоги, перебували у
неприйнятних санітарно-гігієнічних умовах. На початку ХХ ст. медична допомога
церкви хворим складала 0,5%.
Аналогічним було ставлення до Волинського церковно-археологічного
товариства, яке потребувало підтримки. У порівнянні з фінансовим забезпеченням
зовнішньополітичної місіонерської діяльності Палестинського товариства, на що
духовенство єпархії систематично збирало великі кошти, увага до науково-
дослідної роботи, музейної справи з боку вищої ієрархії церкви й духовенства у
цьому напрямі благодійництва була неоднозначною. З одного боку, архієреї
фінансово підтримували наукові установи, передусім Волинське церковно-
археологічне товариство, але з іншого, у порівнянні з їхніми вагомими статками, 6
внесені ними кошти були незначними. Невипадково краєзнавство по-
справжньому розвивалося поза церковною інституцією, зокрема на Волині – в
рамках діяльності Товариства дослідників Волині. Окремі представники
духовенства долучалися до науково-дослідницьких студій, краєзнавчої та
пам’яткоохоронної роботи. З огляду на те, що їхні ініціативи залишалися
безоплатними, цей вид діяльності духовенства розглядається як вияв
доброчинності.
Аналіз напрямів, масштабів та змісту благодійництва Російської
православної церкви на Волині у досліджуваний період дає підстави
констатувати, що її благодійницька діяльність мала формальний характер у
вирішенні соціальних питань і спрямовувалася, у частині фінансово-матеріальної
допомоги, головним чином на зміцнення інституційних позицій у краї.
Ключові слова: Російська православна церква, Волинська губернія,
Волинська єпархія, благодійність, православне духовенство.