Знайди книгу!

Опис:
2
АНОТАЦІЯ
Ніко.чаєва Д. О. Близькосхідна політика Турецької Республіки: концептуальне забезпечення та практична реалізація. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 «Політологія». - Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Одеса. 2021.
Метою дисертації є виявлення відповідності сучасних доктринальних основ та практичної близькосхідної політики Турецької Республіки національним інтересам країни. У межах дослідження дисертанткою уперше: обгрунтовано прагматичний характер активізації турецько-катарського альянсу на основі прихильності до політичного ісламу, певних релігійно-політичних сил («Брати-мусульмани», ХАМАС), наявності спільних регіональних противників (Єгипту, Саудівської Аравії, ОАЕ), особливо після початку дипломатичної та продовольчої блокади Катару у 2017 р.; досліджено зближення Туреччини та Йорданії на основі спільного розуміння регіональних викликів (проблема Палестини, зростання ролі Ірану, нестабільність в Іраку, біженці зі Сирії); при цьому такі чинники як партнерство Йорданії з Єгиптом, підтримка Туреччиною ХАМАС, а Йорданією - ФАТХ, прихильність Туреччини до «Братів-мусульман» дестабілізують турецько-йорданські взаємини; запропоновано наукові підходи до розуміння конкуренції Туреччини та Саудівської Аравії, яка на тлі «Арабської весни» отримала висхідну динамік)' під впливом військового перевороту' в Єгипті у 2013 р., відмінного ставлення до політичного ісламу та «Братів-мусульман», блокування Катару, убивства Дж. Хашкаджі у 2018 р.; з’ясовано причини та наслідки ідеологічної та геополітичної конкуренції Туреччини та ОАЕ (за одночасного збереження ситуативної співпраці) під впливом катарської кризи, військових операцій Туреччини в Сирії, розміщення

з
турецьких військ у Лівії, розвідки нафтогазових родовищ на континентальному шельфі Кіпру, конкурентних інтересів у країнах Африканського Рогу.
Звернення до традиційних основ турецької зовнішньої політики (османізм, пантюркізм), відмінних від прозахідного кемалізму, зумовив широкий комплекс причин. Зовнішньополітичний курс Туреччини упродовж останніх десятиліть увиразнює її побоювання залишитися периферійною, буферною державою на тлі минулої величі доби Османської імперії. Неоосманський поворот Туреччини зумовлений наявністю конфліктних ідентичностей, наміром взяти на себе відповідальність за негативні з точки зору Туреччини процеси в країнах «османського спадку» (азійські, африканські, європейські терени) та ін. Ставиться завдання виведення Туреччини на новий (надрегіональний) рівень завдяки відродженню політичного ісламу, османських традицій та ідеології. Водночас на офіційному рівні Туреччина відмежовується від неоосманізму, щоб уникнути звинувачень у прихильності до експансіонізму. Проте експансіонізм все є очевидним як на доктринальному (доктрина «Блакитна батьківщина»), так і на практичному (активність в економічних морських зонах Греції та Кіпру) рівнях. Відтак, попри заперечення Туреччиною характеристики свого зовнішньополітичного курсу на засадах неоосманізму, він став концептуальною основою зовнішньої політики Туреччини на Близькому Сході.
Доктрина «Нуль проблем зі сусідами», яка має коріння у працях А. Давутоглу, має на меті подолання периферійності Туреччини у світовій політиці. Початково тактикою була мирна співпраця з країнам и-су сі дами, однак згодом у неї було привнесено агресивні механізми. У період до 2011 року реатізація згаданої доктрини мала певні позитивні миротворчі здобутки, однак «Арабська весна» та події, які відбулися опісля (громадянська війна в Сирії, повалення режиму М. Мурсі в Єгипті), внесли корективи. Туреччина змістила акценти від «м'яких» до більш «жорстких» інструментів зовнішньої політики.

4
Практична реалізація принципів «стратегічної глибини», «ритмічної дипломатії», «багатовимірності зовнішньої політики» виявилася утрудненою в умовах динамічних змін політичного ландшафту Близького Сходу. Ідеалістичне бачення «нуля проблем зі сусідами» на практиці перетворило її на інтервенціоністського актора. Туреччина перейшла від концепції «Нуль проблем зі сусідами» до практики «Нуль сусідів без проблем» або навіть «нуль друзів» (винятком є Катар), а ізольованість Туреччини на міжнародній арені наростає.
У період 1923-2002 років розвиток взаємин з державами, які були провінціями Османської імперії, не був зовнішньополітичним пріоритетом Турецької Республіки. Під час «холодної війни» у відносинах з багатьма країнами Близького Сходу існувала напруга, однак після її завершення виник сіратегічний дисонанс у союзі Туреччини зі Заходом, а відтак активізувався інтерес Туреччини до Близького Сходу. Прихід у 2002 році до влади Партії справедливості та розвитку сприяв активізації взаємодії Туреччини з країнами Близького Сходу. Туреччина визначила за собою ролі «природного лідера регіону», «історичного старшого брата», «захисника мусульманських спільнот». Політика Туреччини щодо країн Близького Сходу на цьому етапі була комплексною багаторівневою діяльністю зі зміцнення впливу Туреччини в регіоні. «Арабська весна» посилила розбіжності між Туреччиною та державами Близького Сходу. Відкрита підтримка руху «Брати-мусульмани» віддалила Туреччину від більшості арабських країн. Після 2011 року Туреччина опинилася перед новими викликами: потоки біженців, вихід тероризму на новий рівень, унеможливлення частини торговельних шляхів тощо. «Арабська весна» сприяла зародженню турецько-катарської коаліції, що засвідчує включення Туреччиною в зону своїх інтересів територій, історично не охоплених Османською імперією. Водночас сильно поглибилася конфронтація з Сгиптом, Саудівською Аравією. ОАЕ та Ізраїлем. Військова присутність Туреччини в Сирії та Лівії загострює її

5
відносини з більшістю країн Близького Сходу. Додаткову напругу у взаємини Туреччини та Йорданії вносить низка чинників: союзником Йорданії є Єгипет, з котрим у Туреччини напружені відносини; Туреччина підтримує палестинський рух ХАМАС, а Йорданія - рух ФАТХ, який конкурує з ХАМАС; Туреччина розвиває відносини з «Братами-мусульманами», а в Йорданії цей рух опозиційний до йорданського короля Абдалли II; умови угоди про вільну торгівлю між Туреччиною та Йорданією 2011 року практично виявилися невигідними Йорданії, що зумовило її призупинення в односторонньому порядку у 2018 р. Йорданію тривожить зростання сили Туреччини в арабському світі, позаяк вона економічно узалежнена від монархій субрегіону Перської затоки (значний зовнішній борг), а відтак зацікавлена у розвитку взаємин найперше з ними. Суперництво Туреччини з Іраном пояснюється регіональним домінуванням за наявності спільних інтересів (торгівля, безпекова політика). Довгі роки Іран розглядав Туреччину як інструмент Заходу, який спрямований на його ізоляцію на міжнародній арені. «Арабська весна» та наступний сирійський конфлікт посилили турецько-іранське суперництво за регіональний вплив. У відносини з Єгиптом додаткову напругу вносить співпраця Туреччини зі Суданом, особливо в частині ймовірного розгортання на суданському острові Суакін турецької військової бази. Хоча Близький Схід є регіоном розгортання Туреччиною інструментів «м'якої сили», однак нині для захисту' своїх національних інтересів, сконструйованих відповідно до ідеології неоосманізму. Туреччина щораз частіше вдаєгься до жорстких методів («розумна сила»). Па етапі «постДавутоглу» - від 2016 р. - посилилася увага до питань національної безпеки, а стиль реалізації політики став значно агресивніший, результатом чого є перманентні звинувачення Туреччини у «колоніальних ілюзіях».
Ключові слова: Турецька Республіка, близькосхідна політика. Єгипет. Ізраїль. Іран, Йорданія. Катар, ОАЕ. Саудівська Аравія.