Діаспоральна політика Республіки Туреччина та її вплив на болгаро-турецькі відносини
Яна Волкова / науковадисертація
Опис:
Волкова Я.О. Діаспоральна політика Республіки Туреччина та її вплив на
болгаро-турецькі відносини. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук (доктора
філософії) за спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова.
– Чорноморський національний університет імені Петра Могили. Миколаїв, 2018.
Дисертаційне дослідження присвячене вивченню діаспоральної політики
Республіки Туреччина та її впливу на болгаро-турецькі відносини. Все більше
дослідників звертають увагу на роль діаспор у міждержавних відносинах, зокрема,
як діаспори впливають на зовнішню політику держав-перебування, держав-
походження, та яку роль відіграють у двосторонніх відносинах між державами. У
той час як тема діаспори та її вплив на державу-перебування глибоко вивчена в
науковій літературі, роль держави-батьківщини все ще залишається дослідженою
недостатньо. Конструктивістський підхід до міжнародних відносин передбачає, що
політика створення діаспори є одним із інструментів зовнішньої політики держав, а
тому діаспоральні дослідження, дослідження ідентичностей та націоналізму стають
невід’ємною частиною теорії міжнародних відносин. Поглянувши на основні
тенденції розвитку глобальної політики на початку XXI ст. можна виявити низку
країн, що активно займаються залученням своїх діаспор. Серед них Вірменія, Росія,
Індія, Китай, Мексика, Угорщина, Румунія, Туреччина.
Розділ 1 дисертації присвячений висвітленню різноманітних підходів щодо ролі
національних меншин у міждержавних відносинах, основним концепціям, які
вивчають вплив національних меншин на зовнішню політику держав та основним
засадам діаспоральної політики. У розділі представлені концепції
транснаціоналізму, родинних держав / родинних меншин, екстратериторіального
громадянства, центральне місце серед яких займає концепція діаспори. На момент
активізації інтересу дослідників до діаспор в останній чверті XX ст. розгорнулися
широкі дебати щодо того, чи є діаспори «природнім» явищем, чи штучноствореним.
Зазначимо, що саме конструктивістський підхід є домінуючим сьогодні в 2
академічному дискурсі. З огляду на це, діаспори – це політичні проекти, направлені
на створення певного типу ідентичності, та здійсненні державою-батьківщиною
задля досягнення певних зовнішньополітичних цілей. Діаспоральна політика, таким
чином, є спробою політичних акторів створити певну категорію ідентичності, яка є
транснаціональною та політичною за своєю природою. Хоча зв’язок держави з
діаспорою існує давно, формування діаспор ґрунтується на її створенні як суб’єкта
великої територіально розкиданої нації. А отже, діаспоральна політика нерозривно
пов’язана з дослідженням ідентичності та націоналізму. Залежно від того, на який
вид населення ця політика направлена, відокремлюють два типи держав: держави-
донори (чи держави-відправники мігрантів), де цільовим населенням є мігранти, та
родинні держави, де цільовим населенням є родинні меншини, які виникли в
результаті переміщення державних кордонів. Для реалізації діаспоральної політики
необхідні передумови у вигляді певного історичного досвіду взаємодії даних груп
населення з державою, згідно з яким держава конструює певні категорії
ідентичності та відокремлює «своїх» від «чужих».
У розділі 2 представлена повна характеристика турецької діаспоральної політики
протягом XX ст. та на сучасному етапі. Республіка Туреччина сьогодні є однією з
тих держав, які реалізують діаспоральну політику найбільш активно. Цьому сприяє
ряд передумов. У результаті розпаду Османської Імперії після Першої світової
війни сформувалася певна категорія населення, яка в новостворених національних
державах опинилася в статусі меншин. З іншого боку, в другій половині XX ст. у
результаті хвилі трудової міграції з Туреччини в західноєвропейських країнах
опинилися значна кількість турецьких громадян. Отже, історичний досвід сприяє
активності Туреччини і як держави-донора, і як родинної держави. Одночасно з
трансформацією турецької національної ідентичності протягом XX ст. взаємодія
Туреччини відбувалася з різною активністю та з різними групами населення. На
основі досліджень турецького націоналізму та ідентичності визначені ті чи інші
групи населення, які відповідали основним критеріям турецької ідентичності на
різних етапах, та сприймалися турецьким урядом у якості «своїх». Зокрема, на
початкових етапах своєї державності Туреччина була досить пасивною в реалізації
діаспоральної політики. Блокове протистояння у роки Холодної війни також цьому 3
перешкоджали. Проте вже в перше десятиліття після закінчення Холодної війни
спостерігається активізація взаємодії Туреччини з населенням за кордоном.
Категорія «родинного» застосовувалася тоді щодо населення переважно за
етнічним принципом (в англійській мові вживається термін co-ethnic, а в турецькій
soydaş), а діаспоральна політика активно велася тільки щодо новоутворених
республік Центральної Азії. З приходом до влади Партії справедливості та розвитку
в 2002 р. етнонаціональний аспект турецької національної ідентичності поступився
місцем більш широкому, ісламському аспекту. Сьогодні в основі членства в
турецькій національній спільноті лежать етнічний, релігійний та культурний
фактори. Це означає, що турки і все населення тюркського походження (як
християни, так і мусульмани), мусульманські меншини на землях колишньої
Османської Імперії (те, що Брубекер називає діаспорою катаклізмів) та інші групи
населення, які культурно близькі до турецького, відповідають сучасним критеріям
турецької ідентичності, а отже, належать сьогодні до потенційної турецької
діаспори. Інститути залучення турецької діаспори також дають змогу зрозуміти, хто
є об’єктом турецької діаспоральної політики. Таким чином, у розділі визначені
основні критерії турецької ідентичності, згідно з якими формується офіційний
дискурс щодо турецької діаспори. Зазначимо, що починаючи з 1990-х рр. різні
автори з різних ракурсів намагаються пояснити турецьку «присутність» на
Балканах та в Болгарії зокрема. Саме концепція «діаспора» та таке нове явище як
діаспоральна політика є міцнною теоретичною базою, яка органічно вписує такі
нові процеси в теорію міжнародних відносин.
Діаспоральна політика тісно пов’язана з теорією націоналізму, тому для
виявлення об’єкту такої політики необхідне розуміння ідентичності населення
держави-батьківщини та держави-перебування. Конструктивістський підхід до
націй, етносів, діаспор пояснює формування державою діаспор на основі певних
маркерів ідентичності. Основною метою розділу 3 є виявлення тих груп населення
Республіки Болгарія, які мають певні спільні характеристики з турецької
національною ідентичністю, а отже, є необхідним фундаментом для здійснення
Туреччиною діаспоральної політики. У розділі 3 автором представлений аналіз
етнічного складу населення Болгарії та особливості ідентичності етнічних груп. 4
Історія формування етнонаціонального складу населення сучасної Болгарії
свідчить, що окрім титульної нації – болгар – в країні мешкає значна кількість
турецького населення, а також мусульманського. Мусульманське населення на
території Болгарії слід віднести до «діаспори катаклізмів», адже їх перебування в
цій країні є наслідком розпаду Османської Імперії. Ці групи населення Туреччина
вважає родинними меншинами, в турецькій мові для їх позначення
використовуються термін akraba toplulukları. Такі меншини потенційно можуть
виступати в ролі турецької діаспори. Серед них особливу увагу заслуговує група
болгарських мусульман (помак), чия ідентичність сформувалася під впливом
османського минулого і характеризується високою динамікою залежно від ступеня
впливу на неї болгарської чи турецької сторони. З огляду на те, що далеко не всі ці
групи мають стійкі емоційні зв’язки з Туреччиною, проте на всіх них
розповсюджується турецька діаспоральна політика, таке населення можна вважати
лише потенційною діаспорою, яка при певних умовах може оформитися та
мобілізуватись чи, навпаки, асимілюватись з титульною нацією – болгарами.
Після того, як була представлена загальна характеристика турецької
діаспоральної політики та було виявлене населення Болгарії – об’єкт такої політики,
було здійснено дослідження офіційного ставлення Болгарії до вказаних груп
населення в офіційному дискурсі та його відображення на болгаро-турецьких
двосторонніх відносинах. Діаспоральні процеси в міжнародних відносинах
пояснюються теорією націоналізму. Рушійною силою такого нового явища як
діаспоральна політика є націоналізм, зокрема, особливий його вид – віддалений
націоналізм. Такий тип націоналізму виходить за межі державних кордонів і
розповсюджується на діаспору – на населення, яке знаходиться під суверенітетом
іншої держави. А тому, досліджувати вплив турецької діаспоральної політики на
болгаро-турецькі двосторонні відносини неможливо без досліджень болгарського
націоналізму. Саме зіткнення цих двох типів націоналізму – болгарського
державного і турецького віддаленого – породжує проблемні моменти у
двосторонніх відносинах. Зокрема, загострення риторіки щодо «турецького
рабства», протестів проти турецької «присутності» в країні та в парламаменті.
Прояви болгарського націоналізму агресивного типу щодо даного населення мали 5
місце в 1912 р., 1938 – 1944 рр., 1962 – 1964 рр. і 1971 – 1974 рр., 1984 – 1989 рр. та
негативно позначилися на болгаро-турецьких двосторонніх відносинах. Туреччина
виступала з офіційним засудженням таких дій болгарської влади та відкривала свої
кордони для еміграції родинних меншин з Болгарії. Отже, мусульманське населення
Болгарії є об’єктом одночасно двох націоналізмів – болгарського і турецького.
Прояви болгарського націоналізму прямо пропорційно відображені на
двосторонніх болгаро-турецьких відносинах. Одночасно з посиленням активності
турецьких інструментів залучення діаспори на початку 2000-х років, у Болгарії
спостерігається ріст популярності правих націоналістичних партій, які виступають
за обмеження турецького впливу в країні, що негативно впливає на динаміку
двосторонніх відносин.
Ключові слова: Республіка Туреччина, Республіка Болгарія, діаспора,
діаспоральна політика, національні меншини, ідентичність.
Волкова Я.О. Діаспоральна політика Республіки Туреччина та її вплив на
болгаро-турецькі відносини. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук (доктора
філософії) за спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова.
– Чорноморський національний університет імені Петра Могили. Миколаїв, 2018.
Дисертаційне дослідження присвячене вивченню діаспоральної політики
Республіки Туреччина та її впливу на болгаро-турецькі відносини. Все більше
дослідників звертають увагу на роль діаспор у міждержавних відносинах, зокрема,
як діаспори впливають на зовнішню політику держав-перебування, держав-
походження, та яку роль відіграють у двосторонніх відносинах між державами. У
той час як тема діаспори та її вплив на державу-перебування глибоко вивчена в
науковій літературі, роль держави-батьківщини все ще залишається дослідженою
недостатньо. Конструктивістський підхід до міжнародних відносин передбачає, що
політика створення діаспори є одним із інструментів зовнішньої політики держав, а
тому діаспоральні дослідження, дослідження ідентичностей та націоналізму стають
невід’ємною частиною теорії міжнародних відносин. Поглянувши на основні
тенденції розвитку глобальної політики на початку XXI ст. можна виявити низку
країн, що активно займаються залученням своїх діаспор. Серед них Вірменія, Росія,
Індія, Китай, Мексика, Угорщина, Румунія, Туреччина.
Розділ 1 дисертації присвячений висвітленню різноманітних підходів щодо ролі
національних меншин у міждержавних відносинах, основним концепціям, які
вивчають вплив національних меншин на зовнішню політику держав та основним
засадам діаспоральної політики. У розділі представлені концепції
транснаціоналізму, родинних держав / родинних меншин, екстратериторіального
громадянства, центральне місце серед яких займає концепція діаспори. На момент
активізації інтересу дослідників до діаспор в останній чверті XX ст. розгорнулися
широкі дебати щодо того, чи є діаспори «природнім» явищем, чи штучноствореним.
Зазначимо, що саме конструктивістський підхід є домінуючим сьогодні в 2
академічному дискурсі. З огляду на це, діаспори – це політичні проекти, направлені
на створення певного типу ідентичності, та здійсненні державою-батьківщиною
задля досягнення певних зовнішньополітичних цілей. Діаспоральна політика, таким
чином, є спробою політичних акторів створити певну категорію ідентичності, яка є
транснаціональною та політичною за своєю природою. Хоча зв’язок держави з
діаспорою існує давно, формування діаспор ґрунтується на її створенні як суб’єкта
великої територіально розкиданої нації. А отже, діаспоральна політика нерозривно
пов’язана з дослідженням ідентичності та націоналізму. Залежно від того, на який
вид населення ця політика направлена, відокремлюють два типи держав: держави-
донори (чи держави-відправники мігрантів), де цільовим населенням є мігранти, та
родинні держави, де цільовим населенням є родинні меншини, які виникли в
результаті переміщення державних кордонів. Для реалізації діаспоральної політики
необхідні передумови у вигляді певного історичного досвіду взаємодії даних груп
населення з державою, згідно з яким держава конструює певні категорії
ідентичності та відокремлює «своїх» від «чужих».
У розділі 2 представлена повна характеристика турецької діаспоральної політики
протягом XX ст. та на сучасному етапі. Республіка Туреччина сьогодні є однією з
тих держав, які реалізують діаспоральну політику найбільш активно. Цьому сприяє
ряд передумов. У результаті розпаду Османської Імперії після Першої світової
війни сформувалася певна категорія населення, яка в новостворених національних
державах опинилася в статусі меншин. З іншого боку, в другій половині XX ст. у
результаті хвилі трудової міграції з Туреччини в західноєвропейських країнах
опинилися значна кількість турецьких громадян. Отже, історичний досвід сприяє
активності Туреччини і як держави-донора, і як родинної держави. Одночасно з
трансформацією турецької національної ідентичності протягом XX ст. взаємодія
Туреччини відбувалася з різною активністю та з різними групами населення. На
основі досліджень турецького націоналізму та ідентичності визначені ті чи інші
групи населення, які відповідали основним критеріям турецької ідентичності на
різних етапах, та сприймалися турецьким урядом у якості «своїх». Зокрема, на
початкових етапах своєї державності Туреччина була досить пасивною в реалізації
діаспоральної політики. Блокове протистояння у роки Холодної війни також цьому 3
перешкоджали. Проте вже в перше десятиліття після закінчення Холодної війни
спостерігається активізація взаємодії Туреччини з населенням за кордоном.
Категорія «родинного» застосовувалася тоді щодо населення переважно за
етнічним принципом (в англійській мові вживається термін co-ethnic, а в турецькій
soydaş), а діаспоральна політика активно велася тільки щодо новоутворених
республік Центральної Азії. З приходом до влади Партії справедливості та розвитку
в 2002 р. етнонаціональний аспект турецької національної ідентичності поступився
місцем більш широкому, ісламському аспекту. Сьогодні в основі членства в
турецькій національній спільноті лежать етнічний, релігійний та культурний
фактори. Це означає, що турки і все населення тюркського походження (як
християни, так і мусульмани), мусульманські меншини на землях колишньої
Османської Імперії (те, що Брубекер називає діаспорою катаклізмів) та інші групи
населення, які культурно близькі до турецького, відповідають сучасним критеріям
турецької ідентичності, а отже, належать сьогодні до потенційної турецької
діаспори. Інститути залучення турецької діаспори також дають змогу зрозуміти, хто
є об’єктом турецької діаспоральної політики. Таким чином, у розділі визначені
основні критерії турецької ідентичності, згідно з якими формується офіційний
дискурс щодо турецької діаспори. Зазначимо, що починаючи з 1990-х рр. різні
автори з різних ракурсів намагаються пояснити турецьку «присутність» на
Балканах та в Болгарії зокрема. Саме концепція «діаспора» та таке нове явище як
діаспоральна політика є міцнною теоретичною базою, яка органічно вписує такі
нові процеси в теорію міжнародних відносин.
Діаспоральна політика тісно пов’язана з теорією націоналізму, тому для
виявлення об’єкту такої політики необхідне розуміння ідентичності населення
держави-батьківщини та держави-перебування. Конструктивістський підхід до
націй, етносів, діаспор пояснює формування державою діаспор на основі певних
маркерів ідентичності. Основною метою розділу 3 є виявлення тих груп населення
Республіки Болгарія, які мають певні спільні характеристики з турецької
національною ідентичністю, а отже, є необхідним фундаментом для здійснення
Туреччиною діаспоральної політики. У розділі 3 автором представлений аналіз
етнічного складу населення Болгарії та особливості ідентичності етнічних груп. 4
Історія формування етнонаціонального складу населення сучасної Болгарії
свідчить, що окрім титульної нації – болгар – в країні мешкає значна кількість
турецького населення, а також мусульманського. Мусульманське населення на
території Болгарії слід віднести до «діаспори катаклізмів», адже їх перебування в
цій країні є наслідком розпаду Османської Імперії. Ці групи населення Туреччина
вважає родинними меншинами, в турецькій мові для їх позначення
використовуються термін akraba toplulukları. Такі меншини потенційно можуть
виступати в ролі турецької діаспори. Серед них особливу увагу заслуговує група
болгарських мусульман (помак), чия ідентичність сформувалася під впливом
османського минулого і характеризується високою динамікою залежно від ступеня
впливу на неї болгарської чи турецької сторони. З огляду на те, що далеко не всі ці
групи мають стійкі емоційні зв’язки з Туреччиною, проте на всіх них
розповсюджується турецька діаспоральна політика, таке населення можна вважати
лише потенційною діаспорою, яка при певних умовах може оформитися та
мобілізуватись чи, навпаки, асимілюватись з титульною нацією – болгарами.
Після того, як була представлена загальна характеристика турецької
діаспоральної політики та було виявлене населення Болгарії – об’єкт такої політики,
було здійснено дослідження офіційного ставлення Болгарії до вказаних груп
населення в офіційному дискурсі та його відображення на болгаро-турецьких
двосторонніх відносинах. Діаспоральні процеси в міжнародних відносинах
пояснюються теорією націоналізму. Рушійною силою такого нового явища як
діаспоральна політика є націоналізм, зокрема, особливий його вид – віддалений
націоналізм. Такий тип націоналізму виходить за межі державних кордонів і
розповсюджується на діаспору – на населення, яке знаходиться під суверенітетом
іншої держави. А тому, досліджувати вплив турецької діаспоральної політики на
болгаро-турецькі двосторонні відносини неможливо без досліджень болгарського
націоналізму. Саме зіткнення цих двох типів націоналізму – болгарського
державного і турецького віддаленого – породжує проблемні моменти у
двосторонніх відносинах. Зокрема, загострення риторіки щодо «турецького
рабства», протестів проти турецької «присутності» в країні та в парламаменті.
Прояви болгарського націоналізму агресивного типу щодо даного населення мали 5
місце в 1912 р., 1938 – 1944 рр., 1962 – 1964 рр. і 1971 – 1974 рр., 1984 – 1989 рр. та
негативно позначилися на болгаро-турецьких двосторонніх відносинах. Туреччина
виступала з офіційним засудженням таких дій болгарської влади та відкривала свої
кордони для еміграції родинних меншин з Болгарії. Отже, мусульманське населення
Болгарії є об’єктом одночасно двох націоналізмів – болгарського і турецького.
Прояви болгарського націоналізму прямо пропорційно відображені на
двосторонніх болгаро-турецьких відносинах. Одночасно з посиленням активності
турецьких інструментів залучення діаспори на початку 2000-х років, у Болгарії
спостерігається ріст популярності правих націоналістичних партій, які виступають
за обмеження турецького впливу в країні, що негативно впливає на динаміку
двосторонніх відносин.
Ключові слова: Республіка Туреччина, Республіка Болгарія, діаспора,
діаспоральна політика, національні меншини, ідентичність.
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.