Знайди книгу!

Опис:
Сокирко А. А. «Діяльність об’єднань художників УСРР (1920-ті –
початок 1930-х рр.): суспільно-політичний контекст». – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 «історія України». – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України;
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство
освіти і науки України. – Київ, 2018.
Дисертаційна робота присвячена аналізу діяльності об’єднань
художників УСРР у 1920-х – на початку 1930-х років у контексті суспільно-
політичних процесів, які впливали на розвиток культури загалом і
образотворчого мистецтва зокрема.
1920-ті роки характеризувалися піднесенням культури, могутній
поштовх чому дала Українська революція та вимушене запровадження
більшовиками політики коренізації (українізації). Це був час бурхливого
розвитку авангардного мистецтва, яке в Україні отримало своєрідне
національне забарвлення, і стало визначним явищем в українській
культурі.
Після захоплення влади більшовицька партія ставилася до
образотворчого мистецтва, в першу чергу, як до засобу пропаганди та
агітації. Проте, в 1920-х роках ще не було вироблено єдиного курсу влади
щодо мистецьких напрямків і, як наслідок, зберігалася поліфонія
художнього життя. Політика коренізації об’єктивно сприяла розвитку
культури. Однак із кінця 1920-х років в умовах згортання непу та
поступової відмови від українізації, домінуючою ставала тенденція
активнішого втручання партії в творчий процес. У результаті це призвело
до визначення єдиного можливого для радянських митців творчого методу
– соціалістичного реалізму, впровадження якого негативно позначилось на
самобутній діяльності художників. 3

Окремим напрямком державної політики стало оновлення
мистецьких кадрів за рахунок створення нових чи реформування вже
існуючих художніх вузів. У Харкові та Одесі на початок радянської доби
вже існували вищі мистецькі навчальні заклади, проте з часом їхній статус
понижувався до навчальних установ середньої освіти. За таких умов
центром мистецької освіти став Київ, в якому у 1917 році було відкрито
Українську академію мистецтв. У 1920-х роках її спочатку реформували в
Київський інститут пластичних мистецтв, пізніше – об’єднали із Київським
архітектурним інститутом у Київський художній інститут. Навчальна
програма та структура учбового закладу були змінені відповідно до нових
вимог часу. Зокрема, багато уваги приділялося виробничій діяльності
студентів, які разом зі своїми викладачами виїжджали в індустріальні
райони країни, поєднуючи мистецький процес із виконанням завдань,
поставлених владою. Окрім того, більшість викладачів КХІ входила до
складу найбільших українських об’єднань художників. У 1930-х роках
київський мистецький вуз, як й інші учбові заклади, пережив низку
реорганізацій, які були неминучими в тих суспільно-політичних умовах.
Поблизу Києва від початку 1920-х років діяв Межигірський художньо-
керамічний технікум, який відзначався успішним поєднанням учбових
програм, тісної співпраці викладачів та студентів, переплетенням традицій
із сучасними техніками. Та головною його перевагою було те, що всі
вироби та професії були практичними та виконували головне для
тогочасного мистецтва завдання – на побутовому рівні ознайомлювали
населення із культурою нової доби. Проте, технікум очолювали
«бойчукісти» з АРМУ, і початок гоніння на них практично став кінцем для
навчального закладу.
У 1920-х – на початку 1930-х років в Українській СРР діяли різні
мистецькі об’єднання художників, найбільшими з яких були Асоціація
художників Червоної України, Асоціація революційного мистецтва
України, Художнє товариство імені К. К. Костанді, Об’єднання сучасних 4

митців України та Об’єднання молодих митців України. Всі ці об’єднання
задекларували мету творення нового мистецтва, зрозумілого широким
масам і водночас такого, що відповідатиме ідеологічним концептам нової
радянської дійсності.
Першим угрупованням в УСРР, яке офіційно зареєструвала
радянська влада в 1922 році, стало Художнє товариство ім. К. К. Костанді.
Воно об’єднувало не тільки професійних митців. Усі члени Товариства
долучалися до нього лише за власним бажанням, через спільні інтереси,
адже багато хто з них був аматором і мав немистецький фах. Об’єднання
не декларувало створення нового мистецтва, і загалом не переслідувало
своєю діяльністю ідеологічну мету, через що зазнало критики і було
розпущено у 1929 році.
Одним із найчисельніших митецьких об’єднань була Асоціація
художників Червоної України. Офіційно вона зареєстрована лише 1926
року, проте ініціативна група утворилася ще в 1923 році. Часто її
ототожнювали із Асоціацією художників Радянської Росії, адже вони
задекларували одну мистецьку програму – боротьбу за «нове радянське
образотворче мистецтво», яке мало пропагувати героїзм борців за новий
лад, життя і побут робітників і селянства. Проте, така ідеологічна
відданість партії не врятувала АХЧУ від внутрішніх непорозумінь і
розколів. Ф. Кричевський, який не був прихильником яскраво вираженого
прорадянського мистецтва, разом з І. Їжакевичем та Г. Світлицьким
виокремились в Українське мистецьке об’єднання. Влада була
найлояльнішою до Асоціації у порівнянні з іншими об’єднаннями,
оскільки в ній переважали прибічники реалістичного мистецтва, які
природньо, з власної волі відображали в своїй творчості нові реалії
радянського суспільства і таким чином виконували завдання
комуністичної партії.
Асоціація революційного мистецтва України – найчисельніше та
найбагатше на талановиті мистецькі кадри всеукраїнське об’єднання. 5

АРМУ не сповідувала якогось певного художнього напрямку, навпаки,
виступаючи за вільне змагання, в результаті якого мало витворитися нове
мистецтво, наближене до широких мас. Найбільшу групу митців становили
«бойчукісти» – однодумці та учні художника-монументаліста М. Бойчука,
який у своїй творчості орієнтувався на візантійське та традиційне
українське мистецтво. Послідовники М. Бойчука мали великий вплив і в
КХІ, і в МХКТ, студенти яких також долучалися до АРМУ і часто
виконували спільні завдання. Однак, сам М. Бойчук та його найближчі
соратники з кінця 1920-х років зазнавали нищівної критики, а в 1936 році
чотирьох з них – В. Седляра, І. Падалку, С. Налепинську-Бойчук та самого
М. Бойчука було заарештовано органами НКВС та розстріляно за участь у
«контрреволюційній організації».
У 1927 році група художників із АРМУ виокремилась в Об’єднання
сучасних митців України. До його складу входили В. Пальмов,
О. Богомазов та інші відомі митці. У програмі об’єднання було записано, що
мистецтво – це ідеологічна надбудова суспільного життя. Тому його
завданням мало стати формування нової психології широких робітничо-
селянських мас і бути чинником боротьби за комуністичні форми суспільної
життєдіяльності. Проте, об’єднання було малоактивним, займаючись
переважно виставковою діяльністю.
У 1930 році художники зі складу АРМУ та ОСМУ утворили
Об’єднання молодих митців України. Головною причиною виокремлення
вони називали нездатність художників старшого покоління творити нове
радянське мистецтво. Це було єдине із найчисельніших мистецьких
об’єднань, створене за ініціативою влади – Ленінської комуністичної спілки
молоді України (ЛКСМУ), проте, через примхи державної політики,
проіснувало воно не довго.
Усі об’єднання спіткала однакова доля. Не дивлячись на їхні прагнення
до відповідності новим вимогам життя, а, отже, і мистецтва, вони, на думку
партії, не впоралися із поставленими перед ними задачами. Тому в 1932 році 6

був проголошений курс на уніфікацію мистецького життя, всі об’єднання
ліквідовані, а замість них розпочалося творення централізованої системи
профільних творчих спілок.
Досліджено, що в діяльності українських мистецьких об’єднань
найпоширенішою була виставкова робота, яка не лише демонструвала
здобутки художників та скульпторів за певний період часу, а також
поширювала його серед широких мас населення. Виставки окремих
об’єднань та всесоюзні виставки цілеспрямовано експонували в
індустріальних районах УСРР і проводили по ним екскурсії для робочих.
Окрім того, члени мистецьких об’єднань організовували лекції, дебати
з історії, теорії та сучасного стану вітчизняного та зарубіжного мистецтва для
дорослих і дітей, видавали мистецтвознавчу літературу. З метою залучення
якомога більшої кількості робітників до творення нового мистецтва
проводилися майстер-класи для самоуків, чиї роботи експонували на
спеціалізованих виставках.
У 1920 – на початку 1930-х років поширеними стали монументальні
розписи санаторіїв, будинків культури та різних приміщень суспільного
призначення, адміністративних споруд. Наймасштабнішими та
найвизначнішими були розписи Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі,
які виконали «бойчукісти». Фрески мали різну сюжетику: від подій із
минулого українського села до його сучасності. Відвідувачі були в захваті від
розписів, проте їх алюзії із церковним живописом не влаштовували
радянську владу.
Прослідковано, що однією із провідних тем українського
образотворчого мистецтва було життя й побут селянства. Крім того,
художники часто зображали робітництво, індустріалізацію, події Української
революції, жовтневого перевороту та з історії українського народу. Поряд із
персоналіями тогочасних революціонерів дуже популярною була постать
Т. Шевченка, якого більшовицька ідеологія залучила до свого пантеону ще
до революції. Звісно, все це було пропагандивною інтерпретацією,
відповідаючи настановам більшовицької ідеології і використовувалося
владою задля посилення своїх позицій.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному
розгляді особливостей створення та діяльності українських мистецьких
об’єднань художників у контексті суспільно-політичних процесів в УСРР в
1920-х – на початку 1930-х років.
Вперше простежено вплив державної політики та ідеології на
створення мистецьких об’єднань та їхню діяльність і творчість; досліджено
участь мистецьких об’єднань у Всеукраїнських виставках; введено до
наукового обігу невідомі раніше дослідникам архівні матеріали, які
розкривають діяльність українських митців; прослідковано відображення
суспільно-політичних процесів у творчості художників різних мистецьких
об’єднань; зроблено статистичні підрахунки особового складу Київського
художнього інституту; отримано нові дані щодо створення та діяльності
організацій, окремих митців.
Набули подальшого розвитку вивчення історії створення мистецьких
об’єднань в УСРР; продовжено дослідження культурної політики КП(б)У;
дослідження різноманітних аспектів діяльності українських мистецьких
об’єднань.
Практичне значення отриманих результатів роботи полягає у
можливості використовувати їх для подальшого вивчення розвитку
українського мистецтва в контексті суспільно-політичних реалій України у
міжвоєнний період, при підготовці курсу лекцій з історії України, історії
української культури або спеціальних курсів з мистецького життя в 1920-х
– 1930-х роках.
Ключові слова: об’єднання художників, образотворче мистецтво,
радянське мистецтво, культура, виставкова діяльність, УСРР.