Знайди книгу!

Опис:


Борщ С. М. Дискурс української середньовічної літератури в науковій
спадщині Івана Франка. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидатки філологічних наук
за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Інститут літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2021.
Дослідження присвячене комплексному аналізові наукової спадщини
І. Франка, зокрема працям, у яких висвітлюються основні питання української
середньовічної літератури.
У роботі визначено обсяг поняття «дискурс», необхідний для критичного
аналізу студій І. Франка з давньої української літератури. Зроблено висновок,
що в цьому дослідженні дискурс треба розуміти як процес формування
наукової дисципліни «Історія української літератури», зафіксований у
відповідних текстах зі спадщини І. Франка (отже, пов’язаний з історико-
культурним контекстом) на прикладі періоду, який сучасні медієвісти
називають раннім і зрілим українським Середньовіччям. З’ясовано також, що
критичний дискурс-аналіз у сучасній науці – це інтерпретативний метод, який
передбачає системне дослідження текстів для з’ясування сенсу феноменів
соціальної дійсності, їхніх умов виникнення і способів конструювання. Ознаки
методу визначають як суб’єктивність, варіативність і квалітативність
(відмінності в інтерпретації можуть бути додатковим джерелом даних).
Зазначено, що франкознавці ХХ–ХХІ ст., зокрема О. Білецький, М. Возняк,
Т. Гундорова, Д. Козій, Л. Махновець, Я. Мельник, В. Микитась, О. Мороз,
В. Сулима, С. Шаховський та інші, звертають увагу на медієвістичні праці
І. Франка в основному для аналізу світогляду науковця, його комунікації з
іншими дослідниками, пошуків паралелей між науковою та літературною
діяльністю, вивчення впливів апокрифіки, агіографії чи літописів на його
творчість. Дослідники наголошують на значному впливі І. Франка у 1890-х–
початку 1900-х рр. на формування суспільно-естетичної свідомості та історико-


3



літературного процесу України, на постійному відшукуванні текстів,
методично вивіреній праці під час аналізу давніх пам’яток, активному
обговоренні медієвістичних питань у наукових колах.
Основними вимогами наукового підходу до дослідження письменства
І. Франко називає матеріал, тему, метод і мету дослідження. Поняття літератури
він характеризує кількома складовими – це духовні надбання, мовна проблема і
відмінності між національною та світовою літературами. Визначення
національної літератури дає на основі двох її змістових частин – власних та
запозичених елементів.
Основна методологічна настанова І. Франка – верифікація українського
редагування / генези давніх пам’яток. Дослідник декларує, що аналізувати
давню літературу потрібно з позицій саме того часу, який вивчається, однак
здебільшого не дотримується цього принципу.
Середньовічні пам’ятки він групує переважно за жанровими ознаками. Про
це свідчать розділи «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 р.»
та «Історії української літератури». Науковець виокремлює в середньовічній
українській літературі дві характерні риси: «двоїстість» літературної мови
(співіснування одночасно церковнослов’янської та народної мови) та
неможливість установити точне авторство й дату
написання / компонування / перекладу середньовічного твору. Для більшості
текстів визначення часу їх написання й авторства, зазначає дослідник,
залишається на рівні гіпотез.
І. Франко робить загальний огляд перекладних та оригінальних пам’яток
давнього українського письменства, подає літературний процес цілісно. Деякі
твори, особливо збірники, як-от «Ізборник Святослава» 1073 р., «Ізборник»
1076 р., «Ізмарагд», «Пролог», дослідник називає «напіворигінальними». Давні
збірники науковець називає важливими саме в літературному плані; їхню
популярність пояснює значною творчою енергією компіляторів, котрі не лише
перекладали чи переписували тексти, але й обробляли їх, по-різному укладали
та доповнювали матеріал.


4



Серед перекладних белетристичних творів києворуської доби дослідник
найдетальніше досліджує «Повість про Варлаама та Йоасафа». І. Франко
порівнює популярність пам’ятки з Біблією: для європейської літератури вона
стала знахідкою, оскільки увійшла в поетичні й прозові жанри, такі як епопея,
драма, повість, парабола, проповідь, повчання, трактат.
І. Франко, так само, як А. Веселовський та А. Пипін, вважає «Повість про
Варлаама та Йоасафа» духовним романом, тобто твором, написаним у стилі
житій святих і наповненим християнським змістом. Особливість саме цього
роману полягає, насамперед, у яскраво виражених східних впливах, про що
свідчать притчі-апологи та сюжет пам’ятки, схожий із життєписом Гаутами
Сіддхартхи. І. Франко зафіксував, як у кінці ХІХ ст. науковий дискурс про
ймовірне буддійське походження «Повісті» вплинув, за його переконанням, на
релігійну практику, й тому католицька церква прибрала імена святих Варлаама
та Йоасафа з «Римського мартиролога». Складна філіація «Повісті» не
отримала чіткого обґрунтування ані за часів І. Франка, ані в наші дні, тому для
майбутніх дослідників залишається багато питань, які потребують вирішення.
Науковець певний, що тільки віднаходження й публікація усього
апокрифічного матеріалу (писемного й усного), котрий можна зібрати на
території сучасної України, забезпечить дослідників матеріалом для
порівняльного аналізу – виявлення типологічних збігів, прямих запозичень чи
«вільної фантазії автора»; для з’ясування походження окремих апокрифів та
їхнього подальшого впливу на українську літературу. Із багатьох зібрань
рукописів XV–XVIII ст., якими користується І. Франко, особливу увагу він
звертає на апокрифи, перероблені з ранньохристиянських текстів: Євангеліє
Псевдо-Матвія, «Видіння апостола Павла», апокриф про Адама та інші.
Історична цінність легенди для І. Франка полягає в тому, що вона між
рядками сповіщає про «вірування, певні етичні чи духовні ідеали, часто лише
про існування певної традиції в якімось краю або певної тенденції в якійсь
верстві або суспільності». Для розуміння такого документа потрібен ключ,
тобто вивчення генетичних зв’язків пам’ятки, зіставлення її редакцій та


5



ґрунтовне вивчення культурно-історичних обставин, котрі супроводжують
процес її виникнення.
У «Нарисі історії українсько-руської літератури» основними
характеристиками києворуського періоду він означує слабо проявлену
індивідуальність авторів, компіляції, переспіви, продовження традиції,
запозичення елементів з інших творів, дотримання канонів. Ці риси науковець
спостерігає не лише в агіографічних, ораторсько-проповідницьких текстах, але
й у «Слові о полку Ігоревім». І. Франко припускає, що ця автентична, на його
думку, поетична пам’ятка – збірка пісень, а не суцільний поетичний твір одного
автора. Дослідник вивчає її композицію, метричну систему, «темні» місця,
застосовує текстологічний і компаративістичний аналізи, перекладає,
реконструює біографії героїв та історичний плин описаних подій.
Аналіз копій «Слова о Лазаревім воскресінні» (таку назву пам’ятки ввів у
науковий обіг І. Франко) наштовхує його на висновок про києворуський
оригінал пам’ятки. Соловецький текст XVІ–XVIІ ст., вважає дослідник, був
записаний з пам’яті російським книжником, котрий міг вивчити «Слово»,
перебуваючи в Україні.
Культурно-історичне значення староруської релігійної полеміки дослідник
вбачає в тому, що вона залишила слід у літературних пам’ятках, які
«розширюють наше знання про первісний релігійний культ і вірування наших
предків». Дослідник вважає антиюдейську спрямованість «Палеї тлумачної»
швидше літературним прийомом. Автором, на його думку, міг бути священник
грецького походження, для котрого нескладно «побити жидів свідоцтвами їх
власних святих книг». Твір має іншу, проте менш виразну, полемічну
спрямованість: антимусульманську, антикатолицьку, антиязичницьку.
«Притчу о богатых из книг болгарских» І. Франко вважає пропедевтичним
текстом богомилів, сюжетним аналогом знаменитої притчі з «Повісті про
Варлаама та Йоасафа». Можна погодитися, що автор «Притчи о богатых»
використовував усний варіант «Притчі про однорога». Порівняльний аналіз
пам’яток доводить, що в цих творах більше розбіжностей, ніж подібностей.


6



І. Франко доводить історичну невірогідність фактажу «Мучеництва святих
священномучеників та єпископів Корсуня Базилея, Капітона і тих, що з ними».
Він порівнює відомі йому редакції пам’ятки та робить висновок про
тенденційну переробку втраченого оригіналу.
Яскрава деталізація локусів і часових подій «Слова на пренесеніє мощем
святого Климента» та його функціональна складова (укріплення духу
мешканців міста) наштовхують І. Франка на думку, що твір написано для
певної дати, а сама подія віднаходження мощей відбувалася за певним
сценарієм. На прикладі легенди «Чудо з хлопчиком» підсумовано, що
дослідник вважає пам’ятку риторичною вправою пізнішого візантійського
оратора, котрий, щоби надати більшої ваги своєму творові, скомпонував його
як промову херсонеського єпископа, нібито виголошену в Корсуні. І. Франко
вказує на внутрішню психологічну недоречність способу оповідання, змістові
недоліки та повний брак локального колориту.
У незавершеній роботі «Студії над найдавнішим київським літописом.
(Частина перша)» (1907–1916 рр.) учений досліджує Київський літопис і робить
висновок про його віршовий розмір. Зазначено, що на противагу науковцям,
котрі підтримують ідею про існування київського Початкового зведення
«Повісті временних літ» (Д. Лихачов, Я. Лур’є, А. Насонов, М. Приселков,
І. Франко, Л. Черепнін, А. Шахматов), інші, як-от В. Істрін та А. Кузьмін,
вважають, що текст, котрий передує «Повісті временних літ» міститься в
новгородських літописах, а не в гіпотетичному Початковому зведенні.
Джерелами вітчизняного літописання до 972 р. І. Франко називає хроніки
Іоанна Малали, Георгія Амартола, Паннонські легенди про перших
слов’янських апостолів Кирила й Мефодія, апокрифічну легенду про
відвідування апостолом Андрієм київських гір, скандинавські саги про
Рюриковичів, пісенний твір про печенізьку облогу Києва, інші записи різного
характеру.
Текст «Житія Феодосія Печерського» дослідник розглядає як зразок
агіографічного канону. Учений заперечує реконструкцію історичних фактів у


7



житіях загалом і в «Житії Феодосія Печерського» зокрема. Особливості
місцевої традиції, котрі проявилися в творі, можна розглядати на
міфологічному рівні.
Встановлено, що дискурс української середньовічної літератури в науковій
спадщині вченого формують такі висловлювання-функції: тяглість і
неперервність української національної літератури; тісний зв’язок писемних та
усних пам’яток; «двоїстість» літературної мови (співіснування одночасно
церковнослов’янської та народної мови); неможливість установити точне
авторство й дату написання / компонування / перекладу середньовічного твору
(для більшості текстів визначення часу їх написання й авторства залишається
на рівні гіпотез); «напіворигінальні» тексти раннього і зрілого українського
Середньовіччя; «легендовий стиль» давніх пам’яток; традиційність,
шаблоновість, імперсональність києворуської літератури.
Ключові слова: раннє та зріле українське Середньовіччя, література
києворуської доби, історія української літератури, національна література,
франкознавство, тенденційна історичність, дискурс.