Знайди книгу!

Опис:
Трегуб Г. А. Дивергентні процеси в конфесіях пізнього протестантизму
України другої половини ХХ – початку ХХІ століть: зовнішні та внутрішні
чинники. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. – Інститут філософії імені
Г. С. Сковороди Національної академії наук України ; Київський університет
імені Бориса Грінченка. Київ, 2019.
Дисертацію присвячено дослідженню зовнішніх та внутрішніх чинників
відцентрових процесів, які відбуваються в релігії як системному явищі, на
прикладі пізньопротестантських конфесій України другої половини ХХ – початку
ХХІ століть. Дослідження спрямоване на аналіз механізмів збереження, адаптації,
трансформації пізньопротестантських конфесій як за умов тоталітарного режиму,
так і в часи незалежності України.
Об'єктом є конфесії пізнього протестантизму (баптисти, адвентисти,
п’ятидесятники) в Україні між 1945 роком (штучне створення Всесоюзної ради
євангельських християн і баптистів) і лютим 2014 року (початок збройної агресії
Росії проти України). Предметом є зовнішні та внутрішні чинники дивергентних
процесів у конфесіях пізнього протестантизму України другої половини ХХ –
початку ХХІ століть. Окреслений період, обраний для аналізу, включає в себе час
радянського суспільного експерименту зі знищення релігії, падіння СРСР та
перехід від тоталітаризму до демократичного ладу, а також процеси
державотворення та відстоювання демократичних прав і свобод у незалежній
Україні до нинішнього часу, тобто драматичні історичні злами та екстремальні
зміни, на які доводиться швидко реагувати.
Методи дослідження. Дослідження базується на сукупності дослідницьких
методів, що застосовуються в гуманітарних і соціальних науках (структурно-
функціональний, семантичний, компаративний, біографічний, порівняльно-
історичний, каузальний, філософсько-логічний), а також на загальнонаукових
(методи аналізу й синтезу, індукції та дедукції, аналогії, узагальнення). Завдяки 3
методологічному використанню теорії самоорганізації складних нелінійних
систем та теорії автопоезису під час дослідження такого складного феномену як
релігія, його було визначено як динамічне, системне утворення й виокремлено ті
відцентрові й доцентрові процеси, які забезпечують його динамічну рівновагу та
збереження.
Найпродуктивнішими методологіями у дослідженні дивергентних процесів
постають теорія самоорганізації складних нелінійних систем та теорія
автопоезису, завдяки яким дивергентні процеси переосмислюються як такі, що є
відцентровими, забезпечують її динамічну рівновагу на рівні з доцентровими, а
також дають згаданій системі змогу до адаптації та трансформації. Таким чином,
дослідження дивергентних процесів є так само цінним для наукового пізнання, як
і доцентрових, доповнює уявлення про релігійну систему на різних рівнях її
функціонування. Дослідження відбулося за максимальним дотриманням
принципів наукової об'єктивності, конфесійної та ідеологічної незаангажованості,
толерантності. Відтак, дослідження проведене без елементів конформізму і з
вираженням суб'єктивного авторського погляду на поставлену проблему.
У ході дослідження було доведено наступне. Дивергенція – це загальний
тренд розвитку релігій на всіх її історичних етапах та який спрацьовує і в
тоталітарних, і в демократичних суспільствах. Сутність дивергенції полягає в
тому, що вона становить базовий принцип ідейного та інституційного
відмежування нових формацій від материнської традиції, завдяки яким
виникають, трансформуються та впроваджуються численні релігійні традиції.
Залежно від зовнішніх і внутрішніх причин, як це показує приклад українських
пізньопротестантських конфесій, дивергентні процеси мають різні якісні
характеристики. В умовах тоталітарного радянського режиму це був інструмент,
який дав змогу конфесіям вижити й зберегти свою ідентичність, багатоманітність
своїх ідейних та інституційних форм За демократичного ладу незалежної України
дивергентні процеси дають змогу пізньопротестантським конфесіям зберегти
деномінаційне різноманіття, яке виявляє себе як в інституалізованих, так і
неінституалізованих формах. Адаптаційні механізми пізньопротестантських течій 4
залежать від конкретних соціально-політичних умов (зокрема, України),
характеру політичної влади, мають свій ритм і темп поступу для кожної окремо
взятої деномінації, які перебувають у транзитному стані та пошуку сучасної
етноконфесійної ідентичності.
Дивергентні процеси розуміємо як один із процесів самоорганізації
складної відкритої системи, якою є релігія. Дивергенція – це іманентний
системний відцентровий процес, який є реакцією на замкнутість та
консервативність релігійної системи і, таким чином, приводить до її
трансформації та оновлення через вироблення максимально можливої множини
варіантів. Зазначені процеси розглянуто як питомий і закономірний структурний
компонент будь-якого системного розвитку, інструмент підтримки динамічної
рівноваги в релігійній системі, який може виявляти себе або як інструмент
ідейного та інституційного відмежування нових формацій від материнської
традиції, або як засіб адаптації та збереження. Специфіка дивергентних процесів
полягає в тому, що йдеться не лише про зміни інституційного чи організаційного
порядку, які можуть фіксуватися спостерігачами як розколи, реформації,
оновлення тощо, а передусім про концептуальні, догматичні, ідейні зрушення, що
можуть набувати інституційних рис, а можуть існувати й інституційно
неоформленими.
Характер і якість дивергентних процесів у конфесіях пізнього
протестантизму України й світу залежить від зовнішніх і внутрішніх чинників.
Зовнішніми чинниками зазначених процесів є стан соціополітичного довкілля, в
якому перебуває конкретна релігійна конфесія. Внутрішніми чинниками
дивергентних процесів, відповідно, є діяльність окремих людей, тобто релігійних
лідерів, їхні особисті амбіції чи конфлікти, незгода з доктринальними,
літургійними, поведінковими нормами, будь-якими іншими моментами
організаційного життя релігійної громади, що найчастіше виникає у відповідь на
зміну групових доктрин, літургії, і/або рівня суворості, тобто лібералізації чи
фундаменталізації магістральної доктрини, зміна поколінь вірян і церковних
лідерів, рівень їхньої загальної освіченості, заглибленості до віроповчальних 5
засад власної релігійної традиції, відкритість світові і суспільству, доступність
альтернативних засобів легітимації.
За умови відсутності тиску суспільства і влади на представників
пізньопротестантських конфесій, ворожості до них, мети їхнього знищення,
дивергентні процеси є інструментами якісного оновлення та пошуку можливих
варіантів ідейного та інституційного розвитку пізньопротестантських течій. Коли
ж держава здійснює тиск, вдається до тоталітарних форм адміністрації, зокрема
існує фактична загроза знищення деномінації, дивергентні процеси є
інструментом адаптації та збереження релігійних традицій, а зовнішні і внутрішні
чинники дивергентних процесів впливають на якість і спрямованість одне одного.
Усупереч спробам радянської тоталітарної влади об’єднати баптистів та
п’ятидесятників в рамках однієї організаційної структури, уніфікувати їх
доктринально з метою викорінення, а також заборонити і знищити
адвентистський рух, дивергентні процеси в цьому середовищі не припинилися, а
посилилися, бо всі вище згадані деномінації шукали такі механізми адаптації, які
б дозволили не тільки вижити, а й зберегти їхню ідейну та організаційну
специфіку.
За радянських часів модель дивергентних процесів для баптистів,
п’ятидесятників та адвентистів є подібною. За часів незалежності України крім
спільних характеристик дивергентних процесів для кожної з деномінацій є
специфічні риси, які зводяться до питань про доктрину та організаційно-
інституційну ідентичність кожної з вище названих пізньопротестантських
конфесій. Також крім зовнішньої дивергенції існує дивергенція внутрішня за
ознакою ставлення та належності до нової української ідентичності, або
збереження і відтворення старої радянської або пострадянської.
Порівняльний аналіз історії, віровчення та інституційні форми трьох гілок
пізнього протестантизму в Україні, з’ясовано, що існує генетичний зв’язок між
радянським періодом та часом незалежності, проте доба незалежної України має
свої притаманні характеристики. Конкретизовано, що для баптистів точкою
роз’єднання слугують інваріантні інтерпретації свого віровчення, зокрема 6
конфлікт між прихильниками кальвіністським та армініанським його
прочитаннями. Для п’ятидесятників таким каменем спотикання є синхронне
існування та діяльність трьох генерацій п’ятидесятництва – традиційного,
харизматичного та неохаризматичного. Для адвентистів дискусійною є ідейна
опозиція консервативного, поміркованого та прогресивного крил всередині течії.
Продемонстровано, що для всіх трьох течій пізніх протестантів викликом, що
посилюють дивергентні процеси, є питання вибору між українською та
євроазіатською, фактично пострадянською, сучасною ідентичністю.
Пізньопротестантські конфесії в умовах незалежної України та її
релігійного плюралізму оформилися у вигляді деномінацій, як одні з-посеред
багатьох інших форм духовного життя українців. Визначено, що їхній церковний
статус в таких умовах укріпився в останні роки в широкому українському
суспільному дискурсі як а) саме церковних інституції, які гарантують
індивідуальне спасіння кожному, б) як соціальних структур, що допомагають
спільнотам в звичайному повсякденному житті, в) як складової українського
громадянського суспільства, активних і відповідальних соціополітичних акторів.
Через те що пізні протестанти не представляють собою єдину вертикально
ієрархізовану структуру, а здобувають авторитет в горизонтальних зв’язках з
різноманітними подібними зарубіжними центрами, які є диверсифікованими, їхня
репрезентація на міжнародній конфесійній арені збільшується в рази. Єдність у
багатоманітності відкриває перед представниками пізнього протестантизму
України широкі горизонти можливостей.
Ключові слова: Пізньопротестантські конфесії, баптизм, адвентизм,
п’ятидесятництво, дивергентні процеси, розколи, оновлення, реформації,
трансформація, адаптація, розвиток, релігійне дисидентство, інституалізація,
СРСР, Україна.