Джерела дослідження традиційної ігрової культури українців: історія формування та публікації (ХІХ – початок ХХІ ст.)
Валерій Старков / історичнадисертація
Опис:
Старков В.А. Джерела дослідження традиційної ігрової культури
українців: історія формування та публікації (ХІХ – початок ХХІ ст.) –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні
історичні дисципліни. – Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України, Київ, 2021.
У дисертації комплексно досліджена історія формування джерельної
бази дослідження традиційної ігрової культури населення України. В роботі
представлений погляд на цей процес як на послідовне накопичення
опублікованої джерельної інформації про колективну традиційну ігрову
творчість української людності в тогочасних умовах.
Гра та ігрові явища оточують нас повсякденно і повсякчасно. Традиційні
ігри і розваги, які змінюються, іноді до невпізнанності, завдяки інноваціям,
утримують в собі традиційні елементи, народжені в глибині віків. Інакше і
бути не може, оскільки людина, як антропологічний тип, сформувалась дуже
давно і змагання та ігри, які засновані на її фізичних та розумових якостях
побутують тисячоліттями, про що свідчать давні ігри ранніх цивілізацій,
засвідчені різноманітними джерелами.
Традиційна культура, в т.ч. й ігрова, – переважно сільська культура, яка
розвивалася впродовж віків, слугувала основою міської культури і навіть
зараз ми спостерігаємо її залишки в багатьох суспільних явищах.
Ігрова діяльність української людності – невід’ємна складова української
культури. Окремі ділянки традиційної культури з часом, в більшій, або
меншій мірі, поступаються інноваційним явищам, але залишаються
субстратом нової культурної реальності. Сучасні родильна, весільна,
поховальна обрядовості несуть багато рудиментів традиційних обрядів. Теж
саме стосується сучасного громадського побуту, в т.ч. і рекреаційної
діяльності людини, суттєву частину якої складає ігрова діяльність людини.
3
Ігрова діяльність є важливою складовою у виховній справі дітей та
юнацтва. В зв’язку з цим виникає необхідність висвітлити різні аспекти саме
цієї діяльності, в т.ч. історичний, який дозволяє правдиво відобразити
традиційний ігровий і розважальний комплекс української людності.
Дослідження історичного аспекту будь-якої проблеми неможливе без
відповідної джерельної бази. На вивчення її формування, наявного корпусу
та його особливостей, а також інформаційного потенціалу зазначеної бази і
спрямоване дане дослідження.
Актуальність розглянутої проблеми зумовлена її соціокультурною
важливістю, недостатньою дослідницькою увагою, відсутністю
джерелознавчих та археографічних праць, присвячених означеній темі.
Вивчення джерел ігрової культури українців, їх аналіз упродовж останніх
двох століть значною мірою залишався на маргінесі історико-
культурологічних, а ще більшою – джерелознавчих та археографічних студій,
не дивлячись на інтенсивність самого процесу створення та публікації
відповідних джерел.
Ступінь наукової розробленості проблеми можна охарактеризувати
досить однозначно: немає узагальнюючої праці про зазначену джерельну
базу, хоча є наукові розвідки з різних її аспектів: історії формування,
наявного корпусу бази тощо. Лише в окремих працях та вступах до окремих
публікацій джерел йдеться про історіографічні аспекти проблеми і здобутки
попередників.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній
історіографії розглянутий процес формування джерельної бази дослідження
традиційної ігрової культури і виявлений практично увесь корпус
опублікованих джерел і охарактеризовані різні аспекти його походження,
розвитку та існування. Показані напрямки як поповнення джерельної бази,
так і рекомендації практичного використання результатів дослідження. В
зазначеному культурно-історичному процесі в контексті розвитку
української етнографії визначені етапи його розвитку, які цілком корелюють
4
з етапами розвитку української етнографії як науки. За часові віхи етапів
розвитку джерельної бази, починаючи з початку ХІХ ст., визначені ключові
публікації ігрових явищ, які слугували основним критерієм за для
пропонованих етапів, які підбивали підсумки певного часового періоду й
надавали поштовх у розвитку джерельної бази у наступному. Запропоновані
такі етапи її розвитку: І. Етап започаткування джерельної бази в часах
становлення етнографії як науки (1800 – початок 1860-х рр.). ІІ. Етап
розвитку джерельної бази у період українського етнографічного руху 1860-х
– 1880-х рр. ІІІ. Етап становлення джерельної бази в добу зародження
національної етнографічної школи (1890-ті – 1917 р.). IV. Етап розвитку
джерельної бази в період Визвольних змагань та українізації (1918 р. –
1933 рр.). V. Занепад української етнографії (30-ті – 40-ві рр. ХХ ст.).
VI. Етап розвитку джерельної бази протягом другої половини ХХ ст. і
дотепер шляхом актуалізації архівних та інших джерел.
Методологічну та теоретичну основу дослідження складають
універсальні принципи історизму та об’єктивності, загальнонаукові методи
аналізу і синтезу. Історичне джерело є об’єктивною реальністю, яка є носієм
достовірних фактів за умов вірного використання засобів наукової критики.
Принцип історизму передбачає врахування суспільно-історичних умов
виникнення джерел. За необхідності застосовувались описовий (для
характеристики конкретних джерел стосовно завдань дослідження),
періодизації (для визначення основних етапів розвитку досліджуваної
джерельної бази явища, для розмежування окремих етапів та виявлення
якісних змін, які відбувалися на цих етапах), статистичний (для виявлення
кількісних показників, які ілюстрували позитивну чи негативну тенденцію
інтенсивності поповнення досліджуваної джерельної бази) методи.
При визначенні початку ХІХ ст. як нижньої хронологічної межі
дослідження бралась до уваги поява перших, хоча й поодиноких, публікацій
джерел з ігрової культури. Хоч археографічна та дослідницька діяльність у
цьому напрямі була згорнута на початку 30-х рр. ХХ ст., традиційна культура
5
ігор за інерцією продовжувала існувати і відповідно створювалися джерела й
пізніше. До того ж, що завдяки архівним пошукам та аналізу археографічних
видань вдалося встановити, що деякі джерела, зокрема етнографічні описи
усної історії, заносились на паперові та інші носії і зберігаються в архівах та
рукописних колекціях бібліотек, а з відновленням незалежності України
активізувалось їх дослідження. Це дозволило виявити, дослідити і
опублікувати частину з них. Цим і зумовлено визначення верхньої
хронологічної межі початком ХХІ ст.
Проаналізована наявна історіографія проблеми. Історіографічне
надбання досліджень української ігрової культури складається переважно зі
вступних передмов авторів та укладачів “ігрових” збірок, чи то суто
“ігрових” збірок, чи “ігрового” блоку у складі комплексної етнографічної
праці. Ще у своєму дослідженні 1843 р. К. Сементовський відзначив тих, хто
намагався вивчати святкову культуру українців і констатував практичну
відсутність публікацій на святкову та ігрову тематику. У подальшому, в
процесі поповнення джерельної бази ігрової культури, такі історіографічні
сюжети періодично з’являлись.
У дисертації наголошується, що процес нагромадження і розвитку
історичних знань у цій галузі, починаючи з перших десятиліть ХІХ ст.,
спочатку йшов дуже повільно, а згодом, з 40-х років, прискорився,
насамперед завдяки праці Костянтина Сементовського “Зауваження про
свята у малоросіян”. Це прискорення, хоча і незначне, відбувалось у 40 – 50-
ті роки і обумовлено об’єктивними причинами: розвитком науки, зокрема
становленням етнографії, заснуванням етнографічних осередків, початком
розповсюдження етнографічних програм, насамперед Російського
географічного товариства та Комісії для опису губерній Київського
навчального округу і появою групи талановитих дослідників, які цікавились
святковою та ігровою народною культурою.
Зазначимо, що починаючи з шістдесятих років ХІХ ст. і до початку 20-х
років ХХ ст. процес накопичення “ігрових” джерел набув характеру
6
безперервності. Щороку джерельна база поповнювалась публікаціями з
описами та згадками ігор та ігрового елементу обрядовості, причому
більшість повідомлень стосувалась ігрового елементу обрядовості, а
меншість – безпосередніх ігор людності. У семитомних “Працях
етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край…” під орудою
П. Чубинського серед нового матеріалу широко використані твори
попередників і “Праці…” є найбільшою збіркою фольклорно-етнографічного
матеріалу з життя українського народу й дотепер слугують важливим
джерелом вивчення традиційної народної культури, в т.ч. ігрової.
Період 1861–1890 рр. був періодом активного розвитку українського
етнографічного руху, незважаючи на Валуєвський циркуляр 1863 р. та
Емський царський указ 1876 p. Але навіть у таких умовах завдяки зусиллям
провідних діячів української культури, які своєю наполегливою працею
багато зробили для збереження поступового розвитку української науки,
вдалося до початку дев’яностих років збільшити здобутки української
етнографії, і в т.ч. у розвиткові джерельної бази дослідження ігрової
культури українців і закласти підвалини формування української
етнографічної школи.
Важливий внесок у вивчення української культури, в т.ч. святкової та
ігрової, внесли польські дослідники. Простежується дві хвилі “ігрових”
повідомлень: перших трьох десятиліть (Л. Голембіовський, І. Червінський,
В. Залеський, Ж. Паулі та ін.) та трьох останніх ХІХ ст. (Й. Мошинська,
О. Кольберг, І. Коперницький, Й. Шнайдер та ін.).
Наголошується, що передмови В. Горленка до праці С. Ісаєвича
“Малоросійські народні ігри околиць Переяслава” (1887 р.) і, особливо,
М. Сумцова до праці П. Іванова “Ігри селянських дітей в Куп’янському
повіті” (1889 р.) завершили, в основному, історіографічні підвалини вивчення
ігрової культури на той час. У подальшому, в наступні три десятиріччя, праці
В. Милорадовича, В. Ястребова, В. Іванова, Б. Грінченка, З. Кузелі,
Н. Заглади та інших науковців розвинули пошуки в цій царині.
7
Українське суспільство на межі ХІХ і ХХ століть опинилось у складному
становищі. Наближення бурхливих соціальних змін, розшарування і
політизація суспільства, поступовий занепад традиційної культури не могли
не відбитися на загальному стані науки і культури. Після найвищого рівня
дослідницької та публікаційної діяльності в галузі етнології, і ігрової
культури зокрема, досягнутого у 90-ті роки ХІХ ст., цей рівень став падати в
перше десятиріччя ХХ ст. і до середини 1910-х рр. суттєво знизився. У різних
частинах українського етнічного простору, який розташовувався в різних
імперіях, цей процес проходив неоднаково, але з таким же результатом.
У дисертації показано, що етап формування джерельної бази з кінця
1910-х до початку 1930-х рр. виявився, по суті, завершальним на
безперервному шляху розвитку довжиною більш ніж у століття. Після
короткого періоду розвитку української етнографії, викликаного тимчасовою
“українізацією” двадцятих років, на початку тридцятих цей процес був
брутально перерваний на тривалий час, а його учасники репресовані.
Публікації діаспорних учених середини ХХ ст., а також публікації
останніх років архівних записів ігор і розваг різних статево-вікових груп
населення України, які були актуалізовані в наш час, суттєво доповнили
корпус джерел вивчення традиційної ігрової культури.
Подальший розвиток джерельної бази пов’язується з актуалізацією
(архівні пошуки та публікації) “ігрових” матеріалів ХІХ – початку ХХ ст., які
знаходяться в різних архівах і які почали видаватися напередодні та після
проголошення незалежності, коли етнологічна наука в Україні набула нового
імпульсу розвитку.
У дисертації констатується, що великий індивідуальний внесок у
поповнення зазначеної джерельної бази та дослідження традиційної ігрової
культури українців зробили такі вітчизняні та деякі іноземні діячі науки і
культури як Іван Котляревський, Костянтин Сементовський, Микола
Маркевич, Анатоль Свидницький, Павло Чубинський, Оскар Кольберг,
С. Ісаєвич, Петро Іванов, Микола Сумцов, Єгор Покровський, Володимир
8
Ястребов, Василь Милорадович, Борис Грінченко, Василь Іванов, Митрофан
Дикарів, Зенон Кузеля, Василь Кравченко, Ніна Заглада, Олекса Воропай,
Степан Килимник, Галина Довженок. Кожен із них збагатив джерельну
скарбницю ігрової культури як методичними розробками щодо матеріалу
джерел, так і численними публікаціями стосовно ігрової культури.
Щодо загального інформаційного потенціалу, то за період у понад двісті
років вітчизняними дослідниками в галузі вивчення традиційної культури за
результатами широкого етнографічного українського руху та на засадах
національної етнографічної школи побудований фундамент джерельної бази
дослідження традиційної ігрової культури української людності, який
становить понад дві сотні найменувань видань джерельного матеріалу, що
містять понад три тисячі описів і згадок народних ігор і розваг та ігрових
явищ в життєдіяльності українців. Корпус народних ігор при значній
варіативності становить понад дві сотні традиційних ігор. Наявний
джерельний корпус дає змогу ширше розгорнути етнографічні та
культурологічні дослідження традиційної ігрової культури українців.
Ключові слова: історичне джерело, джерелознавство, історіографія,
археографія, традиційна ігрова культура, ігровий елемент обрядовості,
народні свята
Старков В.А. Джерела дослідження традиційної ігрової культури
українців: історія формування та публікації (ХІХ – початок ХХІ ст.) –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні
історичні дисципліни. – Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України, Київ, 2021.
У дисертації комплексно досліджена історія формування джерельної
бази дослідження традиційної ігрової культури населення України. В роботі
представлений погляд на цей процес як на послідовне накопичення
опублікованої джерельної інформації про колективну традиційну ігрову
творчість української людності в тогочасних умовах.
Гра та ігрові явища оточують нас повсякденно і повсякчасно. Традиційні
ігри і розваги, які змінюються, іноді до невпізнанності, завдяки інноваціям,
утримують в собі традиційні елементи, народжені в глибині віків. Інакше і
бути не може, оскільки людина, як антропологічний тип, сформувалась дуже
давно і змагання та ігри, які засновані на її фізичних та розумових якостях
побутують тисячоліттями, про що свідчать давні ігри ранніх цивілізацій,
засвідчені різноманітними джерелами.
Традиційна культура, в т.ч. й ігрова, – переважно сільська культура, яка
розвивалася впродовж віків, слугувала основою міської культури і навіть
зараз ми спостерігаємо її залишки в багатьох суспільних явищах.
Ігрова діяльність української людності – невід’ємна складова української
культури. Окремі ділянки традиційної культури з часом, в більшій, або
меншій мірі, поступаються інноваційним явищам, але залишаються
субстратом нової культурної реальності. Сучасні родильна, весільна,
поховальна обрядовості несуть багато рудиментів традиційних обрядів. Теж
саме стосується сучасного громадського побуту, в т.ч. і рекреаційної
діяльності людини, суттєву частину якої складає ігрова діяльність людини.
3
Ігрова діяльність є важливою складовою у виховній справі дітей та
юнацтва. В зв’язку з цим виникає необхідність висвітлити різні аспекти саме
цієї діяльності, в т.ч. історичний, який дозволяє правдиво відобразити
традиційний ігровий і розважальний комплекс української людності.
Дослідження історичного аспекту будь-якої проблеми неможливе без
відповідної джерельної бази. На вивчення її формування, наявного корпусу
та його особливостей, а також інформаційного потенціалу зазначеної бази і
спрямоване дане дослідження.
Актуальність розглянутої проблеми зумовлена її соціокультурною
важливістю, недостатньою дослідницькою увагою, відсутністю
джерелознавчих та археографічних праць, присвячених означеній темі.
Вивчення джерел ігрової культури українців, їх аналіз упродовж останніх
двох століть значною мірою залишався на маргінесі історико-
культурологічних, а ще більшою – джерелознавчих та археографічних студій,
не дивлячись на інтенсивність самого процесу створення та публікації
відповідних джерел.
Ступінь наукової розробленості проблеми можна охарактеризувати
досить однозначно: немає узагальнюючої праці про зазначену джерельну
базу, хоча є наукові розвідки з різних її аспектів: історії формування,
наявного корпусу бази тощо. Лише в окремих працях та вступах до окремих
публікацій джерел йдеться про історіографічні аспекти проблеми і здобутки
попередників.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній
історіографії розглянутий процес формування джерельної бази дослідження
традиційної ігрової культури і виявлений практично увесь корпус
опублікованих джерел і охарактеризовані різні аспекти його походження,
розвитку та існування. Показані напрямки як поповнення джерельної бази,
так і рекомендації практичного використання результатів дослідження. В
зазначеному культурно-історичному процесі в контексті розвитку
української етнографії визначені етапи його розвитку, які цілком корелюють
4
з етапами розвитку української етнографії як науки. За часові віхи етапів
розвитку джерельної бази, починаючи з початку ХІХ ст., визначені ключові
публікації ігрових явищ, які слугували основним критерієм за для
пропонованих етапів, які підбивали підсумки певного часового періоду й
надавали поштовх у розвитку джерельної бази у наступному. Запропоновані
такі етапи її розвитку: І. Етап започаткування джерельної бази в часах
становлення етнографії як науки (1800 – початок 1860-х рр.). ІІ. Етап
розвитку джерельної бази у період українського етнографічного руху 1860-х
– 1880-х рр. ІІІ. Етап становлення джерельної бази в добу зародження
національної етнографічної школи (1890-ті – 1917 р.). IV. Етап розвитку
джерельної бази в період Визвольних змагань та українізації (1918 р. –
1933 рр.). V. Занепад української етнографії (30-ті – 40-ві рр. ХХ ст.).
VI. Етап розвитку джерельної бази протягом другої половини ХХ ст. і
дотепер шляхом актуалізації архівних та інших джерел.
Методологічну та теоретичну основу дослідження складають
універсальні принципи історизму та об’єктивності, загальнонаукові методи
аналізу і синтезу. Історичне джерело є об’єктивною реальністю, яка є носієм
достовірних фактів за умов вірного використання засобів наукової критики.
Принцип історизму передбачає врахування суспільно-історичних умов
виникнення джерел. За необхідності застосовувались описовий (для
характеристики конкретних джерел стосовно завдань дослідження),
періодизації (для визначення основних етапів розвитку досліджуваної
джерельної бази явища, для розмежування окремих етапів та виявлення
якісних змін, які відбувалися на цих етапах), статистичний (для виявлення
кількісних показників, які ілюстрували позитивну чи негативну тенденцію
інтенсивності поповнення досліджуваної джерельної бази) методи.
При визначенні початку ХІХ ст. як нижньої хронологічної межі
дослідження бралась до уваги поява перших, хоча й поодиноких, публікацій
джерел з ігрової культури. Хоч археографічна та дослідницька діяльність у
цьому напрямі була згорнута на початку 30-х рр. ХХ ст., традиційна культура
5
ігор за інерцією продовжувала існувати і відповідно створювалися джерела й
пізніше. До того ж, що завдяки архівним пошукам та аналізу археографічних
видань вдалося встановити, що деякі джерела, зокрема етнографічні описи
усної історії, заносились на паперові та інші носії і зберігаються в архівах та
рукописних колекціях бібліотек, а з відновленням незалежності України
активізувалось їх дослідження. Це дозволило виявити, дослідити і
опублікувати частину з них. Цим і зумовлено визначення верхньої
хронологічної межі початком ХХІ ст.
Проаналізована наявна історіографія проблеми. Історіографічне
надбання досліджень української ігрової культури складається переважно зі
вступних передмов авторів та укладачів “ігрових” збірок, чи то суто
“ігрових” збірок, чи “ігрового” блоку у складі комплексної етнографічної
праці. Ще у своєму дослідженні 1843 р. К. Сементовський відзначив тих, хто
намагався вивчати святкову культуру українців і констатував практичну
відсутність публікацій на святкову та ігрову тематику. У подальшому, в
процесі поповнення джерельної бази ігрової культури, такі історіографічні
сюжети періодично з’являлись.
У дисертації наголошується, що процес нагромадження і розвитку
історичних знань у цій галузі, починаючи з перших десятиліть ХІХ ст.,
спочатку йшов дуже повільно, а згодом, з 40-х років, прискорився,
насамперед завдяки праці Костянтина Сементовського “Зауваження про
свята у малоросіян”. Це прискорення, хоча і незначне, відбувалось у 40 – 50-
ті роки і обумовлено об’єктивними причинами: розвитком науки, зокрема
становленням етнографії, заснуванням етнографічних осередків, початком
розповсюдження етнографічних програм, насамперед Російського
географічного товариства та Комісії для опису губерній Київського
навчального округу і появою групи талановитих дослідників, які цікавились
святковою та ігровою народною культурою.
Зазначимо, що починаючи з шістдесятих років ХІХ ст. і до початку 20-х
років ХХ ст. процес накопичення “ігрових” джерел набув характеру
6
безперервності. Щороку джерельна база поповнювалась публікаціями з
описами та згадками ігор та ігрового елементу обрядовості, причому
більшість повідомлень стосувалась ігрового елементу обрядовості, а
меншість – безпосередніх ігор людності. У семитомних “Працях
етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край…” під орудою
П. Чубинського серед нового матеріалу широко використані твори
попередників і “Праці…” є найбільшою збіркою фольклорно-етнографічного
матеріалу з життя українського народу й дотепер слугують важливим
джерелом вивчення традиційної народної культури, в т.ч. ігрової.
Період 1861–1890 рр. був періодом активного розвитку українського
етнографічного руху, незважаючи на Валуєвський циркуляр 1863 р. та
Емський царський указ 1876 p. Але навіть у таких умовах завдяки зусиллям
провідних діячів української культури, які своєю наполегливою працею
багато зробили для збереження поступового розвитку української науки,
вдалося до початку дев’яностих років збільшити здобутки української
етнографії, і в т.ч. у розвиткові джерельної бази дослідження ігрової
культури українців і закласти підвалини формування української
етнографічної школи.
Важливий внесок у вивчення української культури, в т.ч. святкової та
ігрової, внесли польські дослідники. Простежується дві хвилі “ігрових”
повідомлень: перших трьох десятиліть (Л. Голембіовський, І. Червінський,
В. Залеський, Ж. Паулі та ін.) та трьох останніх ХІХ ст. (Й. Мошинська,
О. Кольберг, І. Коперницький, Й. Шнайдер та ін.).
Наголошується, що передмови В. Горленка до праці С. Ісаєвича
“Малоросійські народні ігри околиць Переяслава” (1887 р.) і, особливо,
М. Сумцова до праці П. Іванова “Ігри селянських дітей в Куп’янському
повіті” (1889 р.) завершили, в основному, історіографічні підвалини вивчення
ігрової культури на той час. У подальшому, в наступні три десятиріччя, праці
В. Милорадовича, В. Ястребова, В. Іванова, Б. Грінченка, З. Кузелі,
Н. Заглади та інших науковців розвинули пошуки в цій царині.
7
Українське суспільство на межі ХІХ і ХХ століть опинилось у складному
становищі. Наближення бурхливих соціальних змін, розшарування і
політизація суспільства, поступовий занепад традиційної культури не могли
не відбитися на загальному стані науки і культури. Після найвищого рівня
дослідницької та публікаційної діяльності в галузі етнології, і ігрової
культури зокрема, досягнутого у 90-ті роки ХІХ ст., цей рівень став падати в
перше десятиріччя ХХ ст. і до середини 1910-х рр. суттєво знизився. У різних
частинах українського етнічного простору, який розташовувався в різних
імперіях, цей процес проходив неоднаково, але з таким же результатом.
У дисертації показано, що етап формування джерельної бази з кінця
1910-х до початку 1930-х рр. виявився, по суті, завершальним на
безперервному шляху розвитку довжиною більш ніж у століття. Після
короткого періоду розвитку української етнографії, викликаного тимчасовою
“українізацією” двадцятих років, на початку тридцятих цей процес був
брутально перерваний на тривалий час, а його учасники репресовані.
Публікації діаспорних учених середини ХХ ст., а також публікації
останніх років архівних записів ігор і розваг різних статево-вікових груп
населення України, які були актуалізовані в наш час, суттєво доповнили
корпус джерел вивчення традиційної ігрової культури.
Подальший розвиток джерельної бази пов’язується з актуалізацією
(архівні пошуки та публікації) “ігрових” матеріалів ХІХ – початку ХХ ст., які
знаходяться в різних архівах і які почали видаватися напередодні та після
проголошення незалежності, коли етнологічна наука в Україні набула нового
імпульсу розвитку.
У дисертації констатується, що великий індивідуальний внесок у
поповнення зазначеної джерельної бази та дослідження традиційної ігрової
культури українців зробили такі вітчизняні та деякі іноземні діячі науки і
культури як Іван Котляревський, Костянтин Сементовський, Микола
Маркевич, Анатоль Свидницький, Павло Чубинський, Оскар Кольберг,
С. Ісаєвич, Петро Іванов, Микола Сумцов, Єгор Покровський, Володимир
8
Ястребов, Василь Милорадович, Борис Грінченко, Василь Іванов, Митрофан
Дикарів, Зенон Кузеля, Василь Кравченко, Ніна Заглада, Олекса Воропай,
Степан Килимник, Галина Довженок. Кожен із них збагатив джерельну
скарбницю ігрової культури як методичними розробками щодо матеріалу
джерел, так і численними публікаціями стосовно ігрової культури.
Щодо загального інформаційного потенціалу, то за період у понад двісті
років вітчизняними дослідниками в галузі вивчення традиційної культури за
результатами широкого етнографічного українського руху та на засадах
національної етнографічної школи побудований фундамент джерельної бази
дослідження традиційної ігрової культури української людності, який
становить понад дві сотні найменувань видань джерельного матеріалу, що
містять понад три тисячі описів і згадок народних ігор і розваг та ігрових
явищ в життєдіяльності українців. Корпус народних ігор при значній
варіативності становить понад дві сотні традиційних ігор. Наявний
джерельний корпус дає змогу ширше розгорнути етнографічні та
культурологічні дослідження традиційної ігрової культури українців.
Ключові слова: історичне джерело, джерелознавство, історіографія,
археографія, традиційна ігрова культура, ігровий елемент обрядовості,
народні свята
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.