Знайди книгу!

Опис:
Підскальна О. М. Ґенеза дискурсу мультикультуралізму: соціально-
філософський аналіз. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. –
Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир, 2021.
У дисертації здійснено соціально-філософський аналіз ґенези
мультикультуралістського дискурсу, виявлено кардинальні зміни на сучасному
етапі постмультикультуралізму та досліджено інтеркультуралізм як можливу
альтернативу мультикультуралізму.
У роботі охарактеризовано витоки мультикультуралізму та досліджено
зміни в розумінні його сутності. Зазначається, що Е. Гаскел вперше використав
прикметник «мультикультурний» у 1941 р. у творі «Ланс: історія
мультикультурного народу» в космополітичному значенні як змішування
національностей та розширення ідентичностей. Пізніше, у 1957 р., під
іменником «мультикультуралізм» розуміють різноманіття мов та культур (як
мультилінгвізм), а з 1962 р. термін «мультикультурний» використовують для
опису демографічної ситуації мегаполісів, населених людьми різного
культурно-етнічного походження та матеріального достатку.
Констатовано, що навіть на ранніх етапах розвитку значення
«мультикультуралізму» були досить вільними та неузгодженими. У політичній
площині мультикультуралізм стали використовувати з кінця 60-х років ХХ ст. у
зв’язку з розвитком руху за розширення прав людини, а також з посиленням
міграційних потоків, що спричинило зростання культурного різноманіття
приймаючих країн. Практичне втілення мультикультуралізму як інтеграційної
політики відбулося в 70-х роках ХХ ст. в Канаді, Австралії та США, зокрема
через критику асиміляційної політики, яку було визнано дискримінаційною
щодо відмінних культурних груп.


3
У дослідженні проаналізовано наявні в науковій літературі підходи до
визначення мультикультуралізму, які акцентують увагу на різних аспектах
цього поняття, зокрема демографічному, політичному, ідеологічному.
Зазначено, що всі визначення ґрунтуються насамперед на демографічному
спостереженні наявності декількох культур у більшості сучасних суспільств.
Усупереч визначенню деякими дослідниками мультикультуралізму як
дескриптивного факту наявного різноманіття в суспільстві, доведено, що
останнє не є «власне мультикультуралізмом», а лише мультикультурною
ситуацією. На противагу асиміляційній моделі мультикультуралізм обов’язково
підтверджує таку ситуацію як прийнятну й сприяє збереженню та визнанню
культурної ідентичності. Зважаючи на численні підходи до розуміння феномену
мультикультуралізму, аргументовано, що мультикультуралізм не є цілісною
теорією. Тому найбільш доцільно визначити його саме як дискурс, до
структури якого входять різноманітні теорії визнання культурної ідентичності,
обґрунтування необхідності (чи заперечення) надання особливих прав різним
культурним групам, визначення меж втручання в неліберальні культурні
практики, а також ліберальна критика мультикультуралізму.
Досліджено теоретико-філософські засади, які стали підґрунтям перших
філософських мультикультурних теорій, зокрема концепцію «плюралізму
цінностей» І. Берліна та дискусії 70-х – 80-х років ХХ ст. між групами лібералів
і комунітаристів. Доведено, що хоча І. Берлін не підтримував політичного
визнання культур меншин, проте його ідеї (про важливість культурного
членства для людини, теза про те, що різні культури мають власні підходи до
життя та дають різні відповіді на основні питання) справили значний вплив на
формування перших теорій мультикультуралізму.
Констатовано, що наприкінці 80-х років ХХ ст. ставлення до
мультикультуралізму залежало від позиції мислителів у дискусіях між
лібералами та комунітаристами. Ліберали вважалися противниками
мультикультуралізму, оскільки тоді він сприймався відступом від
індивідуальної автономії. Зі свого боку, комунітаристи підтримували ідеї


4
мультикультуралізму, адже він слугував правомірним способом утвердження
цінності спільноти й захищав її від руйнівних впливів індивідуальної автономії
лібералізму. Тож обстоювання мультикультуралізму передбачало схвалення
критики лібералізму комунітаристами, а права меншин розглядались як захист
згуртованих та культурно відокремлених груп від зазіхань ліберального
індивідуалізму.
На основі аналізу праці Ч. Тейлора «Політика визнання» окреслено
комунітаристський етап дискурсу мультикультуралізму. Філософ одним із
перших звернувся до мультикультуралізму з позицій комунітаристського
підходу, обґрунтував важливість культурної приналежності та культурної
ідентичності. Акцентуючи увагу на необхідності визнання ідентичності,
Ч. Тейлор вибудовує «політику рівного визнання», яка може здійснюватись у
два способи: 1) політика рівної гідності («сліпа до
відмінностей» / універсалізму) – під ідентичним розуміє однакове,
загальновизнане для всіх, і, ґрунтуючись на принципі рівного громадянства,
спрямована на надання всім однакових прав; та 2) політика відмінності –
поєднує розуміння ідентичності з відмінністю, визнаючи унікальність кожної
людини або групи. Мислитель є прихильником саме «політики відмінності».
Оскільки в її межах всі індивіди розглядаються носіями унікальної, самобутньої
ідентичності, то подолання соціальної дискримінації (у цьому разі культурної)
має досягатися через рівне визнання відмінностей, а не через їхнє усунення.
Визнання у формі політики відмінності вимагає диференційованого ставлення і,
відповідно, надання особливих прав для різних груп, спрямованих на
збереження та підтримку їхніх культур. Водночас філософ стверджує, що
лібералізм насправді не є нейтральним, а є вираженням певної культури та
відповідної системи цінностей. Згідно з теорією Ч. Тейлора, лібералізм не
схвалює відмінностей і не співчуває їм. Тому мислитель допускає можливість
обмеження деяких індивідуальних прав у разі, коли це необхідно для
забезпечення фундаментальних прав усієї групи (як-от культурне виживання


5
членів груп меншин), з метою «відтворення членів груп», здатних підтримувати
початковий спосіб життя, культурні звичаї та традиції.
Охарактеризовано ліберальний етап дискурсу мультикультуралізму та
розкрито обґрунтування В. Кимліки «диференційованих за групами прав».
Мислитель погоджується, що без певних базових культурних благ індивіди не
можуть досягнути гідного життя. Тому усунення несправедливості, якої зазнали
меншини, вимагає надання деяким групам спеціальних прав (з метою
збереження своєї культурної цілісності) для того, щоб їхні члени мали рівні
можливості для гідного життя. Філософ розрізняє два види прав, яких може
вимагати група: 1) «внутрішні обмеження» – призначені для захисту групи від
дестабілізуючого впливу внутрішнього інакомислення; 2) «зовнішній захист» –
права групи, призначені для її захисту від впливу зовнішнього тиску. Внутрішні
обмеження суперечать ліберальним принципами західних демократій. Зі свого
боку, зовнішній захист повністю відповідає ліберальним нормам, адже групи
прагнуть захистити власну особливу ідентичність, зменшуючи свою
вразливість від рішень більшості. Тобто ліберально-демократичні держави
повинні надавати тільки такий вид групових прав культурним меншинам.
Доведено, що групові права, за В. Кимлікою, – це індивідуальні права
(«зовнішній захист»), тому вони узгоджуються з традиційними ліберальними
інтересами, дозволяючи окремим членам соцієтальних культур ставити під
сумнів, переглядати та відкидати традиційні способи життя. Така концепція не
надає переваги суспільним традиціям та цінностям над індивідуальними
правами й заперечує можливість урізання індивідуальних прав в ім’я групових.
Проаналізовано тенденції протистояння в межах ліберального
мультикультуралізму стосовно допустимості втручання в неліберальні
культурні практики груп меншин. На основі звернення до філософських
дискусій між В. Кимлікою і Ч. Кукатасом встановлено, що вони представляють
різні аспекти ліберальної традиції, які в кінцевому підсумку перебувають у
світоглядному протистоянні. В. Кимліка представляє лібералізм Просвітництва
на основі індивідуальної автономії («жорсткий» мультикультуралізм), а


6
Ч. Кукатас – лібералізм Реформації на основі толерантності («м’який»
мультикультуралізм).
Акцент на індивідуальній автономії «жорсткого» мультикультуралізму
В. Кимліки призводить до надмірного втручання держави в неліберальні
культурні групи з метою їхньої лібералізації, внаслідок чого зменшується
культурна різноманітність суспільства, оскільки з його меж виключаються
неліберальні культурні групи. «М’який» мультикультуралізм Ч. Кукатаса, в
основі якого покладена толерантність, охоплює набагато більше груп меншин, і
навіть ті, що сповідують неліберальні практики. Водночас, ліберальна держава,
яка дотримується «м’якого» мультикультуралізму, не має права втручатися в
такі групи, а захист незгодних з власними культурні практики, забезпечується
«правом на вихід». Таке право означає лише відсутність примусу при спробі
виходу і не забезпечує членів культурної групи знаннями про його можливість
та про наявність альтернативних способів життя.
Доведено, що всупереч поглядам Ч. Кукатаса, для того щоб гарантувати
реальність «права на вихід» з групи, необхідне сприяння мінімальній автономії
її членів. А саме: держава повинна надати знання про можливість виходу з
власної культурної групи і про альтернативні способи життя, які можуть нести
певну цінність для інших, без вимоги перегляду власних концепцій гідного
життя. В інших випадках втручання буде надмірним.
У дослідженні розкрито ліберальну критику мультикультуралізму, яка
об’єднана ворожістю до культурних прав і переконанням, що лібералізм уже
володіє всіма необхідними ресурсами для задовільної відповіді на факт
сучасного культурного різноманіття без надання особливих групових прав.
Зокрема, теорія Б. Баррі – це повернення до класичної ліберальної політики, в
якій культурні відмінності виносяться в приватну сферу, а втручання в
культурні справи повинні бути мінімальними, необхідними лише для
забезпечення основних ліберальних цінностей – свободи та рівності, відповідно
інтерпретованих як свобода об’єднань та рівність можливостей. Мислитель
критикує надання особливих групових прав на основі культурної


7
приналежності, аргументуючи тим, що компенсація за невигідне соціальне
становище, можлива лише у разі, якщо воно є наслідком об’єктивних обставин,
а не результатом вибору людини. Люди не мають права на особливе ставлення,
якщо у них є рівні з іншими можливості. Наявність можливості є об’єктивною,
але різні суб’єктивні фактори можуть перешкодити скористатися нею. Тому
необхідно розуміти принципову відмінність між відмовою в рівних
можливостях для якої-небудь групи та вибором, який деякі люди роблять з
цього набору рівних можливостей унаслідок певних переконань. Культурні та
релігійні погляди, на думку філософа, є чимось на кшталт «дорогих смаків»,
наслідки яких держава не повинна компенсувати через надання особливих прав.
Здійснено аналіз дилеми «визнання – перерозподіл» й доведено, що
попри звинувачення мультикультуралізму в перешкоджанні традиційно-
економічній концепції соціальної справедливості (Б. Баррі), насправді визнання
та перерозподіл однаково важливі. Вони не обов’язково вступатимуть у
протиріччя, а можуть взаємодіяти та доповнювати одне одного. За певних умов
конфлікт між ними може існувати, особливо якщо визнання набуває
«позитивної» форми (у термінології Н. Фрейзер), у якій підтверджуються
наявні ідентичності, котрі можуть бути доволі обмежувальними (наприклад,
визначені певні гендерні ролі). Однак «трансформативне визнання» за
Н. Фрейзер чи теорія ліберального мультикультуралізму на основі автономії,
загалом, протистоїть таким обмежувальним варіантам.
Проаналізовано тенденції постмультикультуралістського дискурсу та
охарактеризовано інтеркультуралізм як урівноважену позицію між асиміляцією
і мультикультуралізмом. Виявлено, що інтеркультуралізм зосереджується на
соціальній згуртованості суспільства та заперечує можливість неліберальних
практик (асиміляційний аспект); водночас він позитивно визнає наявність
культурного різноманіття (мультикультуралістський аспект). Обґрунтовано, що
інтеркультуралізм та мультикультуралізм доцільно розглядати як такі, що
взаємно посилюватимуть один одного, коригуватимуть та компенсуватимуть
можливі небажані наслідки.


8
У дисертації запропоновано авторську періодизацію розгортання
дискурсу мультикультуралізму, яка охоплює такі етапи:
1. Протомультикультуралістський етап – формування теоретико-
філософського підґрунтя концепцій мультикультуралізму.
2. Етап традиційного дискурсу мультикультуралізму – оформлення
перших філософських теорій мультикультуралізму, що містить такі періоди:
а) комунітаристський період (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.);
б) ліберальний період (початок 90-х – друга половина 90-х рр. ХХ ст.);
в) період ліберально-егалітарної та феміністичної критики
мультикультуралізму (друга половина 90-х ХХ ст. – початок ХХI ст.).
3. Етап дискурсу постмультикультуралізму (початок 2000-х років і
дотепер) – період риторики «краху мультикультуралізму». Відбуваються
пошуки альтернативної моделі управління культурним плюралізмом, зокрема
пропонується нова парадигма інтеркультуралізму.
Ключові слова: мультикультуралізм, постмультикультуралізм,
інтеркультуралізм, дискурс, культурні меншини, інтеграція, міграція, політика
перерозподілу, лібералізм, комунітаризм, визнання, ідентичність.