Знайди книгу!

Опис:


АНОТАЦІЯ
Мацелюх І. А. Генезис інституту юридичної відповідальності у сфері
регулювання державно-церковних відносин в Україні (ІХ – ХVІІ ст.). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень – Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерства освіти і науки України, Київ, 2019.
Дисертація є самостійною завершеною науковою працею, присвяченою
дослідженню еволюції інституту юридичної відповідальності в церковному
праві середньовічної України. У ній проаналізовано поняття церковного права,
канонічного права та обґрунтовується твердження, що остання категорія є
складовою частиною першої. Розглянуто поняття церковного правопорушення
та покарання як складових частин церковно-правового інституту юридичної
відповідальності, що встановлює нормативні, фактичні та процесуальні
підстави її настання, забезпечує застосування до винної у церковному
правопорушенні особи засобів судового примусу, передбачених джерелами
церковного права у визначеному процесуальному порядку. Визначено
функції, які виконує інститут юридичної відповідальності в церковному
праві, що полягають не лише в охороні церковних правовідносин з метою
попередження правопорушень, а й виконують каральну, захисну та
навчально-виховну місію.
Простежено за процесом формування церковно-правового інституту
юридичної відповідальності в епоху Римської та Візантійської імперій, який
налічує три етапи розвитку. Встановлено, що витоки формування нормативних
підстав настання юридичної відповідальності в церковному праві сягають
періоду легалізації християнства Римською імперією в 313 р. Завершального
вигляду їм надала епоха Вселенських Соборів та законодавча діяльність
візантійських імператорів. Аналіз джерел церковного права Візантійської
імперії продемонстрував наявність двох нормативних підстав настання 3


юридичної відповідальності в церковному праві. Вона виникала при вчиненні
злочинів проти віри та злочинів проти моралі. При цьому видова
характеристика цих груп злочинів у різних правових пам’ятках права Візантії
має певні відмінності, а саме: змінюється кваліфікація окремих ознак злочину,
піддаються деталізації пом’якшуючі та обтяжуючі обставини їхнього вчинення,
розширюється коло караних протиправних діянь тощо.
Наголошено, що процес запозичення Руссю канонів східної правової
традиції не був беззастережним, адже особливості місцевого релігійного життя
вносили свої корективи і на Русі з’явилися такі склади злочинів, які не були
відомі візантійській церковній традиції, а, відтак, стали продуктом власної
національної князівської правотворчості. Порівняльний аналізі видів покарань
за церковні правопорушення Візантії та Русі продемонстрував відмінності, які
проявляються як у частині їх застосування, адже складний період
християнізації руського суспільства не міг дозволити практикувати
застосування тяжких санкцій, а тому церковні покарання в Руській державі
були м’якшими, ліберальнішими, гуманнішими, в них перевага надавалася
штрафним санкціям. На церкву покладалися, передусім, не каральна місія, а
функції просвітницького, місіонерського характеру, які полягали в
ознайомленні русинів з основами християнського віровчення та його
поширенні в умовах пануючого язичництва.
Встановлено нормативні підстави настання юридичної відповідальності в
церковному праві Великого князівства Литовського, які фіксувалися
різноманітними за походженням джерелами права. Виокремлено
правопорушення, які залежно від об’єкта посягання поділені на злочини проти
віри та церкви, злочини проти сім’ї та моралі, злочини проти особистої свободи
та честі. З огляду на склади злочинів можна констатувати, що Велике
князівство Литовське було єдиною у Європі державою, де охорона
християнських засад не руйнувала релігійної толерантності, яка не лише
декларувалася, а й юридично закріплювалася відповідними джерелами права,а
утворення Речі Посполитої не змінило владної політики. Однак вплив 4


західноєвропейського права посилив каральні санкції за церковні
правопорушення.
Простежено за змінами в інституті юридичної відповідальності, що
відбулися в Українській гетьманській державі під впливом січової правової
традиції. Виявлено нові склади злочинів, які визначені гетьманською владою.
З’ясовано видову характеристику санкцій, які могли застосовуватися за
вчинення злочинів проти віри, церкви, сім’ї та моралі. Порівняно їх з
покараннями, які застосовувалися за вчинення окремих злочинів проти віри в
Московському царстві та в країнах Західної Європи. Наголошено на гуманності
вітчизняної правової системи.
Предметом окремої уваги у дисертації став порядок настання юридичної
відповідальності, який сформувався в епоху Римської імперії, мав риси
добровільного арбітражу, характеризувався компромісністю, базувався на
узгодженості дій з усіма сторонами процесу та на добровільності виконання
рішень. Легалізація християнства вплинула і на церковну юстицію, що стала
самостійною ланкою в системі державного судочинства. Проаналізовано
судоустрій, компетенцію і практику діяльності церковних судів, яка
характеризувалася публічністю, гласністю, усністю, фіксацією провадження,
наявністю представника. З’ясовано, що структура церковного судоустрою Русі
мала певні відмінності, продиктовані суспільно-політичними обставинами, які
полягали в функціонуванні триланкової системи судочинства, де першою
ланкою був суд пресвітера чи настоятеля монастиря, другою – суд єпископа,
третьою – суд митрополита Київського або помісний Собор. Поєднання
правових систем та правових культур Заходу та Сходу спричинили звуження
компетенції церковного суду на фоні розширення повноважень світського.
Констатовано, що християнство як релігія та церковна організація як
інституція із проникненням на українські терени завойовувала все нові сфери
впливу та намагалася здобути суспільний авторитет, а відтак запроваджувати
суворі міри покарання за злочини проти церкви не було можливим. При цьому
зміни державного політико-правового режиму не вплинули на послаблення юридичної відповідальності за церковні правопорушення, адже випадків
декриміналізації злочинів проти віри, церкви, сім’ї та моралі не зафіксовано.
Результати дисертаційного дослідження становлять науково-теоретичний
та практичний інтерес і можуть бути використані в науково-дослідній сфері, у
правотворчій та правозастосовній діяльності, а також в освітньому процесі.
Сформульовані за наслідками наукового дослідження положення наукової
новизни та всі результати роботи отримані на підставі особистого вивчення та
аналізу історіографічної літератури, законодавчих приписів, джерел церковного
права, судової практики.
Ключові слова: церковне право, канонічне право, юридична
відповідальність, церковне покарання, церковне правопорушення, судочинство,
джерела церковного права, Візантійська імперія, Руська держава, Велике
князівство Литовське, Річ Посполита, Запорозька Січ, Українська гетьманська
держава (Військо Запорозьке).