Знайди книгу!

Опис:
Давтян Д. А. Громадсько-політична діяльність вірмен Північного
Причорномор’я (1778–1920 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.02 «Всесвітня історія» (032 – Історія та
археологія). – Одеса : Одеський національний університет імені І. І. Мечникова,
2017.
Актуальність теми зростає у зв’язку з потребою переосмислення,
уточнення й вивчення в пострадянський час історії етнічних груп, які історично
населяли землі Північного Причорномор’я. Обрана тема дозволяє відтворити
всебічне й об’єктивне уявлення громадсько-політичної й етнічної історії вірмен
регіону в 1778–1920 рр. Наукова актуальність досліджуваної проблеми зумовлена
недостатньою вивченістю історії вірмен Північного Причорномор’я як у
вітчизняний, так і в зарубіжній історіографії.
Громадсько-політична діяльність вірмен потребує узагальненого й
комплексного дослідження, що дозволить об’єктивно й усебічно відтворити
історію вірменського населення регіону в 1778–1920 рр.
Дослідження має важливе значення в умовах сучасного розвитку
громадсько-політичних відносин у нашій поліетнічній державі. Адже основою
успішної етнонаціональної політики перш за все виступає ґрунтовне й об’єктивне
уявлення про історію етнічних спільнот та визнання їхньої соціокультурної
особливості.
Мета та завдання дослідження полягають в узагальненні й комплексному
вивченні історії вірмен Північного Причорномор’я, висвітленні ґенези їхніх
осередків, правового становища, заснування й розвитку колоній, церкви, системи
національної освіти та громадсько-політичної діяльності в умовах діаспори.

3
Наукова новизна одержаних результатів. Уперше до наукового обігу
введено низку архівних і друкованих документів, проведено комплексний
джерелознавчий та історіографічний аналіз процесу виведення вірмен у Російську
імперію, формування їхніх осередків та громадсько-політичної діяльності в
Північному Причорномор’ї (1778–1920 рр.). Узагальнено та систематизовано:
ґенезис вірменських колоній і общин (громад) Північного Причорномор’я,
принципи формування єпархіальних структур Вірменської Апостольської церкви
та її правове становище; політику російського уряду щодо вірмен та їхніх колоній;
законодавчу базу держави. Отримали подальше вивчення проблеми становища
вірменських біженців з Оттоманської імперії, військовополонених та
демобілізованих воїнів, які брали участь у Першій світовій війні, ролі місцевих
громад у наданні їм допомоги; етапів формування й діяльності Генерального
консульства Республіки Вірменія в Одесі. Запропоновано диференційний підхід
до типологізації вірменських осередків – колоній і общин (громад).
У першому розділі роботи проаналізовано праці дореволюційних
російських та вірменських дослідників, радянських учених, сучасних вітчизняних
і зарубіжних науковців. Аналіз історіографічної бази показав, що під час вивчення
історії вірмен регіону вчені, як правило, розглядали ґенезу окремих вірменських
колоній, і лише фрагментарно звертались до питань громадсько-політичної
діяльності, міграційних процесів, устрою церков, національної освіти, діяльності
політичних партій та громадських організацій, проблем вірменських біженців у
роки Першої світової війни та діяльності вірменських дипломатичних установ.
Усе це зумовлює необхідність подальшого поглибленого дослідження їхньої
історії на території Північного Причорномор’я.
Залучення до роботи значного масиву різноманітних за походженням
джерел та змістовний аналіз законодавчих актів, офіційної діловодної
документації, статистичних матеріалів, документів особового походження та
періодичної преси дозволило всебічно вивчити громадсько-політичну діяльність

4
вірмен регіону. Використана джерельна база репрезентативна, дозволяє вирішити
поставлені завдання та вивчити різноманітні аспекти обраної теми дослідження.
Методологічною основою дисертації став широкий комплекс підходів
(аналітичний, порівняльний, системний, структурний), принципів (історизму,
об’єктивності, системності, відповідності) та методів (філософські,
загальнонаукові, спеціально-наукові). Використання такої теоретико-
методологічної бази дозволило не ангажовано, а об’єктивно й усебічно висвітлити
події, явища та факти, пов’язані з окресленою тематикою дисертаційного
дослідження.
Другий розділ «Вірменські осередки Північного Причорномор’я в
період 1778–1836 рр.» складається з трьох підрозділів, у яких простежено
причини виселення вірмен з їхніх давніх колоній на територію російського
Північного Причорномор’я, з’ясовано їхнє правове становище, вивчено міграційні
процеси, розселення, демографічні питання, ґенезу осередків, устрій колоній,
формування власного самоврядування та судочинства. У підрозділі 2.1.
«Особливості утворення вірменських осередків у межах Російської імперії:
причини, чисельність, особливості міграційних рухів» проаналізовано причини
організації Російською імперією виведення вірменського населення з Криму (1778
р.) в Азовську губернію (14 000 осіб), із Бессарабії та Молдавії (1787–1791 рр.) на
лівий берег р. Дністер (4 500 осіб). Уточнено порядок розселення й чисельність
вірменського населення, розглянуто міграційні й рееміграційні процеси, ґенезу
колоній і громад (общин). У Російській імперії переселеними вірменами було
засновано такі міста-колонії, як Нова Нахічевань (1778 р.), Григоріополь (1792 р.),
вірменсько-католицьку колонію в Катеринославі (1778 р., після репатріації в
1791 р. в Карасубазарі), а також вірменську колонію в Старому Криму (1808 р.). У
підрозділі 2.2. «Вірменська церква в умовах Російської імперії: внутрішній устрій,
правове становище» розглянуто принципи формування нових церковних
адміністрацій (Бессарабська єпархія в 1812 р., об’єднана в Бессарабську й Ново-
нахічеванську в 1830 р.), а також непритаманні Вірменській церкві духовні

5
консисторії та правління (Нахічеванське, Григоріопольське і Карасубазарське).
Встановлено, що Вірменська церква до 1836 р. без узгодження з урядом
упровадила власний церковний судебник і канони – «Канонагір». Підрозділ
2.3. «Система вірменського самоврядування, судочинства та правове становище
вірмен» присвячено розгляду й аналізу положень Жалуваних грамот вірмен та
інших законодавчих актів, що регулювали правове становище їхніх колоній і
самого населення. Вірменські колонії були самостійними адміністративними
одиницями держави з правом на самоврядування та власне судочинство.
Вірменське населення, яке облаштувалось поза межами колоній у своїх давніх
осередках (Феодосії, Карасубазарі (не уніати), Євпаторії, Сімферополі,
Бахчисараї, Керчі, Акермані, Ізмаїлі), а також утворило нові осередки в
Армянському Базарі, Перекопі, Ногайську та Одесі, не маючи права на
самоврядування та судочинство, сформувало національні громади (общини) в
межах вірменських парафій.
У третьому розділі «Становище вірмен у Північному Причорномор’ї в
період 1836–1870 рр.» розглянуто етапи поступового скасування дарованих
вірменам привілеїв і ліквідацію самоврядування колоній, роль Вірменської церкви
в суспільно-політичному житті та проблеми національної освіти. У підрозділі
3.1. «Вірменська церква в житті вірмен: екстратериторіальна автономія
вірмен» проаналізовано затверджене державою Положення 1836 р. про управління
Вірменською церквою, покликане обмежити її роль і вплив у громадсько-
політичному житті. Воно законодавчо закріпило національно-культурну
автономію вірмен у межах їхніх єпархій, причому Вірменська церква була єдиною
церквою, що мала такі широкі права. У підрозділі 3.2. «Державна політика
спрощення та ліквідації особливих прав вірмен» доведено, що імперський уряд з
1836 р. поступово впроваджував політику скасування дарованих прав і привілеїв,
тим самим порушуючи положення Жалуваних грамот вірмен. У період здійснення
реформ Олександра ІІ в суперечливий спосіб було скасовано вірменське
самоврядування, повноваження магістратів та ратуш колоній. Отже, станом на

6
1870 р. було ліквідовано всі вірменські колонії. У підрозділі 3.3. «Вірменські
національні заклади освіти: історико-правовий аспект» розглянуто питання
формування національної освіти. Російський уряд певний час не втручався в
освітянське питання, водночас до 1850 р. вірменам не дозволяв створювати
класичні училища чи гімназії. Важливе значення мав створений у Феодосії
вірменський просвітницький центр на базі заснованого в 1858 р. Г. Айвазовським
Халібовського училища. Однак з 1865 р. з політичних міркувань урядом було
створено такі штучні умови, за яких в 1870 р. заклад було ліквідовано.
Четвертий розділ «Вірменська громадськість у 1870–1920 рр.»
присвячено найменш вивченому в історіографії питанню – протистоянню вірмен
русифікації, закриттю навчальних закладів, формуванню осередків вірменських
партій, проблематиці вірменських біженців, благодійній діяльності та
вірменським дипломатичним установам. У підрозділі 4.1. «Політика уряду щодо
вірмен у другій третині ХІХ ст. – 1905 р.» уточнено причини наступу на освіту –
парафіяльні училища, розглянуто реакцію вірменської громадськості на
секуляризацію церковного майна в 1903 р., що призвело до прискорення
формування антиросійських настроїв серед вірмен, національно-визвольних ідей
та їхніх активних революційних дій у Росії. У підрозділі 4.2. ««Вірменське
громадське-політичне життя в період 1905–1917 рр.» розглянуто передумови
формування осередків вірменських політичних партій у регіоні, їхню діяльність та
участь у революційних подіях. Тут же висвітлено питання вірменських біженців,
створення спеціальних вірменських біженських комітетів, які, власне,
здійснювали облік і допомогу. У підрозділі 4.3. «Дипломатичні представництва
Республіки Вірменія і вірменське суспільно-політичне життя у Північному
Причорномор’ї в 1918–1920 рр.» встановлено час та передумови відкриття
Генерального консульства Республіки Вірменія в Одесі. Також доведено, що
першочергово дипломатичну місію Республіки Вірменія було акредитовано в
Україні, а після захоплення міста de facto урядами дипломатична установа
перебувала в становищі ipso facto, продовжуючи представляти інтереси
7
Республіки Вірменія та її громадян. У роботі генерального консульства активну
роль відігравали місцеві вірмени, які працювали в установі, і тамтешні вірменські
організації, які співпрацювали з дипломатичною місією до її остаточної ліквідації
в 1920 р. радянською владою.
Отже, виселене в 1778–1791 рр. вірменське населення, проживаючи в
Російській імперії, не втратило своєї національної ідентичності. Будучи
інтегрованим у російське суспільство, навпаки, воно залишалось активним
учасником загальновірменських подій, брало участь у національних процесах, у
більшості своїй не примкнуло до загальноросійських революційних рухів, а
здебільшого підтримувало національні партії та було невід’ємною складовою
загальновірменського національно-визвольного руху, прихильником ідей
незалежності й соборності Вірменії. За підтримки вірменської громади в Одесі
було сформовано також дипломатичне представництво незалежної Вірменії.
Встановлення радянського режиму в 1920 р. ознаменувало завершення окремого
періоду в історії вірмен регіону, оскільки після формування радянського ладу всі
вірменські структури було заборонено, замість яких було засновано нові – за
радянською моделлю організації національних общин.
Ключові слова: Північне Причорномор’я, Російська імперія, Вірменська
церква, вірменські осередки, колонія, громада, Нова Нахічевань, Крим,
Бессарабія, Карасубазар, Старий Крим, Одеса, Генеральне консульство, Жалувана
грамота.