Знайди книгу!

Опис:
Романов С. М. Етико-естетична система Лесі Українки і національний літературний контекст епохи. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.01 – українська література та 10.01.06 – теорія літератури. Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки. Луцьк, 2019.
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Київ, 2019.
Дисертація є першою спробою системного дослідження життєтворчості Лесі Українки в соціокультурних полях її доби: громадсько-політична сфера, мистецтво, психологічна, науково-філософська, релігійна свідомість часу, родинно-товариські, любовні стосунки, побут тощо. Ключовою постаттю раннього українського модернізму письменниця представлена у широкому спектрі зв’язків із митцями свого покоління – М. Коцюбинським, В. Стефаником, О. Кобилянською, О. Олесем, Л. Старицькою-Черняхівською. У парадигмі бінарного “взаємонасвітлення” розкрито особливості становлення нових концептів світогляду, творчості, поведінки.
Дискурсивно працю розбудовано у єдності традиції – епохи – художньої практики, де кожна зі сфер виявляє авторську присутність у літературному процесі. У його динаміці окреслено співвіднесення усталених у національному просторі моделей життєтворчості митця з новими формами й способами самопрезентації. Центральною у цьому напрямі стала генераційна опція, адже на стиках поколіннєвої взаємодії чинність традиційного / авангардного проявляється найповніше.
З’ясувалося, що українські модерністи здобутки старшого покоління хоч і не брали за взірці, але й не вважали тягарем. Відтак ішлося не про деструкцію традиції, а про дистанціювання і її реактуалізацію. Сам феномен порубіжжя, зламу віків стає тут константою перетворень, що визначають нову добу як перезавантаження, перегравання, а отже, розвиток “дітьми” початого “батьками”. І в цьому не лише запорука тривкості національного наративу, його відпорності, вітальності й т. ін. Багато більше важили глибинні ресурси, потенції до змін і конструктивних трансформацій в умовах повсякчас нового світу, готовність приймати його виклики. Тобто вітчизняна культура все певніше переводилася з режиму самозбереження й самозабезпечення (народництво) в актив утвердження, контакту, інвазії (модерн).
Волюнтаристські чинники є системотвірними в літературному каноні. Ідеться про ідейно-формальну досконалість індивідуального художнього світу, потуга якого перевершує зроблене і сучасниками, і попередниками. Так формувалася й українська культурна тріада: Т. Шевченко – І. Франко – Леся Українка, яку остаточно закріпила наступна (після порубіжної) плеяда інтелектуалів. Тому в дослідженні важливо було показати і процес утвердження загальнолітературного канону, і становлення його локального, в межах ранньомодерної епохи, інваріанта. Природу останнього розкрито в етичних, естетичних, генераційних, гендерних, геолокаційних координатах.
У зіставних полях з Лесею Українкою її колеги-сучасники увиразнюють час (історичний і час культури) та свою у ньому присутність як творчої особистості і як представника / представниці нового мистецького покоління. Специфіка авторського стилю, авторської поетики розглядається у співмірності зі стильовою поліфонією епохи, де напрями власне модерні (символізм, експресіонізм) співіснували з премодерними й перехідними (неоромантизм, неореалізм) і традиційними (реалізм, романтизм). Відповідно і формування та еволюція письменника простежуються у векторах прийняття / відштовхування новаторських художніх практик.
Творче становлення Лесі Українки і О. Олеся показує типовий спосіб входження в літературу: наслідування чинної традиції. Тому саме ліричний, первинний профіль їхнього обдарування, зазнавав найбільших випробувань у вимозі поєднувати функції ідеолога з покликанням співця. Відтак доконечною робилася потреба самовизначення. Леся Українка спромоглася відстояти власну художню ідентичність, повсякчас употужнюючи і розвиваючи її ресурсами культури. А от Олесь не спромігся вийти з узвичаєного для себе природного кола й узятися до освоєння семіосфери культури, а зостався наодинці з реальністю, пізнання якої лишив за описом і емоційним відрухом.
Інакшою була динаміка становлення Олеся-драматурга, де він з більшим успіхом адаптовується у модерній матриці. Леся Українка також довершує стильове самовивершення у найскладнішому із жанрів. З огляду на типологію символізму, закономірно, що для обох авторів актуальним виявився міфологічний, передусім біблійний матеріал. У дисертації розкриваються алгоритми освоєння сакральних сюжетів у драмах “Одержима” та “Осіння казка” і “По дорозі в Казку”. Виявилося, що і для реального часу митців, і для атемпоральності універсуму нагальною постає необхідність звільнення людини від зовнішнього рабства і внутрішнє, екзистенційне звільнення. Тобто в етико-філософському сенсі засвідчується можливість ідеалу.
Довкола проблеми доцільності людини в світі розгорнуто дію “Блакитної троянди” Лесі Українки і “Танцю життя” і “Трагедії серця” О. Олеся. Символістська опозиція профанного / сакрального світів знаходить вивершення у долях психічно й фізично Інших. Типову ще від натуралізму колізію психофізіологічних девіацій драматурги розгортають у цілком модерних кодах гри. І рівноцінними тут і автор, що усвідомлює людську душу постійним і нескінченним ігровим полем, і персонаж, що береться грати себе у межах, а насправді безмежжі відкритого світу. Тривання і призначення “життєгри” обоє письменників вивершують єдино можливою перемогою – смертю. Однак наслідки цієї перемоги інтерпретуються у відмінні способи.
Специфіку чоловічої і жіночої присутностей у світі та його творчу рефлексію розкрито в зіставному дискурсі Лесі Українки та М. Коцюбинського і В. Стефаника. Ці постаті формують верхівку модерного канону, де перший прозаїк у парі з лідеркою представляє його естетичні, а другий – етичні начала. Вихідці з різних середовищ (аристократія, різночинці, селянство) і держав (Російська й Австро-Угорська імперії) вони, відповідно, мали відмінний досвід соціокультурної інтеріоризації. У роботі різнобічно проаналізовано особливості цього процесу. Показано як в умовах повної загроженості – колоніальність / провінційність / патріархальність – вдавалося осягати індивідуальну свободу й відстоювати національний пріоритет. Системотвірно-дієвими, поруч із питомими, тут виступали й інонаціональні чинники, зокрема соціалістичні доктрини й ті світоглядні комплекси, які прийнято означувати ідеями окциденту, європеїзму. Саме реінтеграція українського наративу до всеєвропейської матриці уповні засвідчила можливості рідної культури, дієво протиставляючи її власному застарілому народництву та агресивному імперському мейнстрімові.
Розкрито і обставини розвою письменників, що дебютували у такі різні способи: оригінальна самоз’ява В. Стефаника та шлях учнівства і боротьби з авторитетами його колег. Та ймовірно, що перейдені випробування і зумовили, на відміну перерваному досвіду Стефаника, невпинну еволюцію Лесі Українки та М. Коцюбинського. Найбільші здобутки усіх трьох митців вивершено у регістрах модерної поетики, що давала відповідні можливості для самовираження. Ідеться про інтуїтивно-інтелектуальний (символізм) психотип Лесі Українки та емоційно-сенсорні (експресіонізм) психотипи Стефаника і Коцюбинського. Зіставлення центральних творів епохи – “Лісової пісні” і “Тіней забутих предків” – засвідчило, що потуга, якою вони реструктурують народницький канон, природою своєю належить до патернів національного етосу, рівно ж як модерних стилістичних стратегій. Загалом суголосним шляхом рухався і В. Стефаник, новелістика якого (перший період) розбудована у поліфонічних регістрах міфу, героїв якого полишено на екзистенційних перехрестях світу. Через і в протагоністах митці й розгортають біографію своєї душі – душі, пойнятої творчою жагою генія, що пізнає себе і світ.
Окремого вивчення у патрилінійній культурі вимагав феномен жіночої присутності – в українському порубіжжі проявлений з небувалою до того потугою. У повноформатному режимі розглянуто складно структуровану систему установок, зв’язків та дискурсів, які визначають функціонування чинної соціокультурної моделі та її творців. З’ясувалося, що для світоглядно-творчого устійнення української дівчини багато важив родинний простір, розгорнутий не лиш у векторах генераційної взаємодії, а й боротьби. Останнє, як показує досвід письменницьких доньок Л. Косач та Л. Старицької, і визначило їхні мистецькі профілі, відповідно у модерному та традиційному ключах. Свідченням цього є і скерованість теоретико-методологічних пошукувань (авторська концепція драматургії), і рівень творчих авторефлексій (увиразнений контекстуальним зіставленням художньої сапфіани мисткинь).
Особливу увагу в роботі присвячено перетину фемінних і маскулінних кодів – центральній силі соціокультурної взаємодії. Вибір і шлях Старицької-Черняхівської (мейнстрім чоловічого дискурсу) має альтернативою досвід природної, а тому повноцінної самопрезентації Л. Косач і О. Кобилянської. Невдалі спроби останньої реалізувати власну самість в гуртових емансипаційних проектах вивершилися у суголосній до наддніпрянської подруги стратегії т. зв. “фемінізму другої генерації”: свобода і відкриті можливості саморозвитку. Осягнення жінкою цього засадничого екзистенційного пріоритету стало напрямною лінією дослідження. Аналізу піддавалися форми іншування патріархальною традицією “другої статі” у її реакціях на виклики і загрози чоловічого світу, особливості, як правило травматичні, гендерного (корпоративного, дружнього, любовного) дискурсів, феномен чуттєво-емоційного комплексу посестринства, де взаємини “люблячого розуміння” (за К. Ясперсом), не претендуючи на підкорення Іншого, роблять вільними обох.
Практичне значення дослідження визначається пропозицією нових пошуково-гносеологічних стратегій у філології (зокрема в науці про Лесю Українку), реалізованих у міждисциплінарних площинах. Результати дисертації можуть бути використані дослідниками українського модернізму в його творцях і творах, а також розширити розуміння процесів літературної динаміки і взаємодії.
Ключові слова: епоха, біографія, покоління, свідомість, світогляд, психологія, взаємонасвітлення, етика, естетика, канон, творчість, модернізм.