Еволюція довгочасної фортифікації та історична топографія міст Північно-Західного Причорномор'я на початку XV – наприкінці XVIII ст.
Андрій Красножон / історичнадисертація
Опис:
Красножон А. В. Еволюція довгочасної фортифікації та історична топографія міст Північно-Західного Причорномор'я на початку XV – наприкінці XVIII ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – ДЗ «Південноукраїнський
національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», Одеса,
2018.
Дисертаційне дослідження присвячено дослідженню історії
фортечного будівництва Північно-Західного Причорномор‟я (південний
захід сучасної України) доби Середньовіччя та Нового часу, яка налічує
чотири століття – від першого десятиліття XV ст. до останніх років
XVIII ст., починаючи від появи першої кам‟яної фортеці замкового типу у
Білгороді на Дністрі і завершуючи бастіонними укріпленнями Бузько-
Дністровського межиріччя.
Основну увагу в дисертації приділено дослідженню біля двох
десятків фортець, що були розташовані між Дунаєм та Нижнім Дніпром. Та
ще декілька десятків – на теренах Східної Європи, Середземномор‟я та
Близького Сходу розглядаються побічно, в межах порівняльного аналізу.
Раніше в історіографії довгочасна фортифікація зазначеного регіону не
розглядалася комплексно. Середньовічна історія фортечного будівництва в
регіоні бере початок від заснування цитаделі Білгорода на початку XV ст., а
завершується бастіонними земляними фортецями т. зв. «Дністровської
лінії» останнього десятиріччя XVIII ст. Окремі дослідження регіональної
фортифікації відомі, але вони не мали саме комплексного (з хронологічної
точки зору) характеру.
Майже кожна з фортець являє собою багатошарове архітектурне
творіння. Стандартною є схема поетапної розбудови кожної з фортець від
найбільш архаїчного ядра до пізнього зовнішнього фронту. Це дає змогу
вирішити деякі питання з типології фортець та хронології, особливо в тих
випадках, коли неможливо датувати пам„ятку за джерелами традиційними. 3
Переважна більшість будівельних періодів майже всіх фортець регіону
залишалась без точних дат. Навіть історія походження такої великої та
відносно добре дослідженої фортеці, як Білгород, не забезпечена писемними
джерелами, де йшлося б про час та передумови її заснування та розвитку.
Єдиною «збіркою документів», що мають точні дати розбудови окремих
ділянок цієї фортеці, залишається серія епіграфічних пам‟яток, які були
знайдені автором роботи повторно та досліджені у 2013 р. Теж саме
стосується такої фортеці, як Бендери: її також вдалося дуже точно датувати
завдяки епіграфічним знахідкам.
Робота структурована за хронологічним принципом, згідно з
типологічним розподілом пам‟яток. З початку розглядається замкова
середньовічна фортифікація Південного Заходу сучасної України. Потім
замкова фортифікація османів у відносно спокійний (мирний) період з кінця
XVI – до початку XVIII ст. Далі – досліджується бастіонна фортифікація,
поява якої пов‟язана з кардинальною зміною характеру оборонних споруд
регіону у перші роки XVIII ст.
В методичному сенсі – як приклад пошуку датувань через типологію
споруди – найбільш показовим є Хаджибейський замок. Він не зберігся до
наших часів. Судити про його планування та конструктивні властивості ми
можемо лише завдяки іконографічним документам. Ніяких документальних
джерел про час його походження не відомо. Отже, за висновками проект
замку має походження епохи класичного середньовіччя, всупереч
розповсюдженій версії його будови нібито наприкінці XVIII ст. Типологічно
він є близьким до подільських аналогів (Язловець, ранній період
Кам‟янецької фортеці та ін.).
Османська замкова фортифікація має свою особливу типологію.
Зазвичай це прямокутна в плані будівля з 6 чи 8 вежами, в основі якої
лежить візантійський кастеллум. Причому, для цього регіону замок буде
зорієнтований по сторонах світу надбрамною вежею на південь через
наявність гарнізонної мечеті на верхньому поверсі. За цими ознаками без 4
наявності джерел ми можемо датувати саме османським періодом (XVI-
XVIII ст.) фортецю Татарбунари. Типологічно вона відноситься саме до
цього османського періоду. Теж саме стосується замку Хаджибей. На цьому
принципі побудовано хронологію розвитку Північно-Західного
Причорномор‟я.
Сучасні дослідники отримали у розпорядження джерелознавчу
основу, достатню для формування історичної хронології існуючих чи
зруйнованих фортець (але які залишилися на планах). Етапи розвитку
фортифікації дуже добре прив‟язуються до історичного контексту.
Показовим є приклад Білгороду. За даними епіграфіки та деякими
архітектурними ознаками є можливість говорити, що на певному з етапів
Білгородську фортецю побудували гусити. Найближче гуситське історичне
поселення до Аккермана – це Чобручі, у 60 км на захід течією Дністра.
Гусити були найбільш ефективними вояками в цьому регіоні. Отже, при
дослідження архітектури Білгород-Дністровської фортеці знайдено
матеріальний доказ їхньої присутності в Молдавії першій половини XV ст.
Щодо еволюції міст, урбаністичний розвиток регіону йде по
наростаючій від XV до XVIII-го ст. До першої єкатерининської війни тут
було значно більше міст, які б співвідносилися за розміром та чисельністю
населення з такими великими містами епохи розвинутого середньовіччя, як
Аккерман та Кілія. Наприклад, той же Очаків та Бендери, Ізмаїл. В
Білгороді XV ст. напередодні атаки Баязида II налічувалось до 20 тис. осіб,
так само як і напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Тобто,
про занепад цих територій до російської анексії говорити не має підстав.
Як добре відомо, всі міста степової смуги періоду XV – кінця XVIII
ст. – це дотаційні проекти. Османська влада не спромоглася забезпечити
місто водою й будівельними матеріалами, серед яких передусім будівельний
ліс. Аккерман розташований дуже незручно з точки зору ведення морської
торгівлі, але він надавав можливість імпортувати ліс Дністром. До
російської Одеси ліс доставляли за 800 км з Поділля. Миколаїв та Херсон 5
спочатку топили тваринним послідом. Розподіл ресурсів формував схему
урбанізації краю протягом 400 років до самого кінця XVIII ст., коли їх
нестача почала компенсуватися за рахунок державних інвестицій.
Часовий рубіж між періодами кам‟яного замкового і бастіонного
будівництва, стосовно даного регіону, пролягає в середині першого
десятиліття XVIII ст. Цей етап еволюції фортечних укріплень не корелює з
основною переломною датою політичної історії Північно-Західного
Причорномор‟я в межах зазначених століть – перехід Дунай-Дністровського
межиріччя під владу Османської імперії 1484 р. Кардинальна зміна
етнополітичної та культурної ситуації в регіоні не була пов‟язана зі зміною
самих принципів фортифікаційного будівництва. Оборонна архітектура
залишилась замковою за типом, хоча дещо в архітектурному стилі
змінилось.
Турками у Північному Причорномор‟ї зроблено поворот від
середньовічної замкової фортифікації до використання європейської
бастіонної системи лише у 1703 р., зі зведенням османською владою
фортеці Єні-Кале на Керченському півострові. У Північно-Західному
Причорномор‟ї цей технологічний прорив стався не набагато пізніше – з
появою у 1705 р. Бендерської бастіонної фортеці. Починаючи з цього часу, в
цьому регіоні не було зведено жодного кам‟яного замку так би мовити
«середньовічного вигляду», всупереч поширеним уявленням про відсталість
турецьких традицій фортифікації від Західної Європи у XVIII ст. Нові
турецькі укріплення, що з„явились тут, могли бути недосконалими, але
після 1700 р. вони вже поза середньовічних традицій замкової архітектури,
яка більше не була ефективна з появою порохової облогової артилерії.
Інженери-фортифікатори з появою важких гармат за інерцією
нарощують товщину фронтальних кам‟яних стін. Так було посилено вежу
головної брами в молдавському Білгороді (1484 р.) та в турецьких Бендерах
(1584 р.). Тільки потім як головну перешкоду для гарматного ядра інженери 6
вибрали похилий земляний бруствер, в насипу якого воно в‟язне або від
якого відскакує рикошетом.
Сила традиції іноді приводила до парадоксів. З одного боку, султан
Баязид II при облозі Білгорода та Кілії 1484 р. використовує технологічну
новинку свого часу (бомбарди великого калібру) для знесення архаїчної
зовнішньої лінії кам‟яних стін з усіма їх високими вежами, а з іншого –
захопивши обидва міста, він відбудовує тут такі ж самі високі кам‟яні
укріплення, вразливість яких була ним доведена щойно. Архітектори на
службі султана дублюють хоч і старі, але звичні і знайомі їм технології.
Нові типи фортечних огорож, під впливом вогню облогових гармат
великого калібру, в Західній Європі стали з‟являтися лише на рубежі XV-
XVI ст.
Процес заміни класичного фортечного фронту замкового типу на
новий бастіонний, розтягнувся, майже на все XVI століття. Вважається, що
виникненню бастіону передує рондель (напівкругла масивна артилерійська
платформа у вигляді приземкуватої вежі). Північне Причорномор‟я
османського періоду цю трансформацію фортечних укріплень зазнає лише в
неспокійне XVIII ст. Причина запізненості зовсім не в горезвісній системній
кризі Османської імперії. В першу чергу, у влади були відсутні раціональні
мотиви розгортати тут масштабну модернізацію захисних укріплень. До
першого десятиліття XVIII ст. Північне Причорномор‟я османами хоча і
було імперським прикордонням, але без посиленого захисту. До різкої та
кардинальної зміни оборонної стратегії Порту підштовхнула російська
загроза з усім ресурсним і технологічним потенціалом сусідньої
реформованої держави.
Тому особливістю регіональної історії фортифікації є відсутність
перехідних форм, типу ронделя і бастеї, як це було в Західній Європі в
період становлення нових методів оборони. Початок імпорту османським
урядом у Північно-Західне Причорномор‟я готових європейських
технологій припав на той період, коли ці перехідні стадії між вежами і 7
бастіонами вже було пройдено (приблизно в першій чверті XVI ст.). Ці
приземкуваті споруди призначені для розміщення важкої артилерії, але
складені ще вертикальними кам‟яними стінами між якими всередині було
ґрунтове наповнення.
У той самий час західноєвропейська фортифікація вже вступала в
епоху С. де Вобана (1633-1707 рр.). Саме французька школа протягом
усього XVIII ст. впливала на еволюцію бастіонних укріплень Північно-
Західного Причорномор‟я. Причому, плани деяких ранніх регіональних
бастіонних фортець (Бендери) повторюють просту форму і профіль огорожі
за системою де Вілля. Наразі основна тенденція в розвитку бастіонного
фронту характеризується прагненням до ламаних ліній, уникнення прямих
куртин без прикриття (зручна ціль для формування пролому вогнем з
гармат), створення умов взаємного фланкування оборонних споруд. Ранні
форми фортець вирізнялися від пізніших, більш досконалих, відсутністю
теналей та наявністю довгих, прямих фронтів з бастіонами
(артилерійськими майданчиками) на зовнішніх кутах.
Система С. де Вобана з другої половини XVII ст. передбачала
прикриття всієї лінії фортечної огорожі і надавала фронту більше кутових
зламів. З‟являється тенденція до виносу за передній край автономних
елементів оборони (люнети, демелюни, кронверки). У Північно-Західному
Причорномор‟ї всі ці ознаки складної системи бастіонного фронту
з‟являються з посиленням військової напруженості, вже ближче до
останньої третини XVIII ст. Земляні фортеці стали простими в спорудженні
та порівняно дешевими. Але такий фронт вимагає активної оборони, яка
покладається на фортечну артилерію. Реальною перешкодою для ворога, що
атакує тепер слугує не вертикальна неприступна стіна, а щільність
зустрічного вогню (і стійкість гарнізону). На працях С. де Вобана
формуються навички оборони і облог в російській армії, що протистояла
туркам (і їх французьким інженерам) в Північному Причорномор‟ї XVIII ст. 8
Наприкінці 1770-х рр. в Османській імперії починається чергова
масштабна військова реформа, як реакція на посилення військової загрози у
північно-причорноморському регіоні. Розпочата при Мустафі III (1757-
1774 рр.), вона завершилася у 1826 р. повстанням яничар. Відбуваються
капітальні зміни на всіх рівнях, починаючи від створення нової системи
військово-інженерної освіти і закінчуючи кардинальною модернізацією
ряду ключових турецьких фортець, як у Північно-Західному
Причорномор‟ї, так і в самому серці імперії – на Босфорі і Дарданеллах.
Протягом другої половини XVIII ст. як на росіян, так й на турків
працювали західноєвропейські інженери: французи та голландці. Але
французька фортифікаційна школа вже на початку XVIII ст. входить до
періоду кризи. До самого початку століття, до появи потужної армії з
важкою облоговою артилерією, тут не було виклику на будівництво
модернових фортець бастіонного типу. Кам‟яні замки XVI-XVII ст.
відповідали функціям відсічі козацьких нападів. Перебудова старих фортець
з появою росіян майже не відбулася. Старі фортеці не руйнувалися
османською адміністрацією, їх не зносили, а перетворювали на внутрішнє
ядро, на цитадель.
Криза європейської системи довготривалої фортифікації бастіонного
типу, яка знаменувала закінчення епохи С. де Вобана, поглиблювалася з
вдосконаленням порохової артилерії та збільшенням дальності стрільби.
Далекобійність гармат забезпечувала вихід з-під вогню противника при
збереженні можливості тримати під обстрілом його самого. Результати
«антикризових» фортифікаційних експериментів в тій чи іншій мірі
простежуються і на прикладах причорноморських укріплень (таких як
артилерійська вежа Табія в Ізмаїлі монталамберівського типу). В підсумку,
XIX століття отримало нове рішення в мистецтві довгочасної фортифікації –
систему фортової оборони. Але Північно-Західне Причорномор‟я вже
залишилось в стороні від цих інновацій.
Ключові слова: Північно-Західне Причорномор‟я, фортифікація,
замки, бастіони, типологія фортифікації, епіграфіка, Молдавське
воєводство, Литовське князівство, Османська імперія, козацькі походи,
російсько-турецькі війни, урбанізація, степове порубіжжя, історична
топографія, культова архітектура, природні ресурси, Білгород, Кілія, Ізмаїл,
Бендери, Очаків, Хаджибей.
Красножон А. В. Еволюція довгочасної фортифікації та історична топографія міст Північно-Західного Причорномор'я на початку XV – наприкінці XVIII ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – ДЗ «Південноукраїнський
національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», Одеса,
2018.
Дисертаційне дослідження присвячено дослідженню історії
фортечного будівництва Північно-Західного Причорномор‟я (південний
захід сучасної України) доби Середньовіччя та Нового часу, яка налічує
чотири століття – від першого десятиліття XV ст. до останніх років
XVIII ст., починаючи від появи першої кам‟яної фортеці замкового типу у
Білгороді на Дністрі і завершуючи бастіонними укріпленнями Бузько-
Дністровського межиріччя.
Основну увагу в дисертації приділено дослідженню біля двох
десятків фортець, що були розташовані між Дунаєм та Нижнім Дніпром. Та
ще декілька десятків – на теренах Східної Європи, Середземномор‟я та
Близького Сходу розглядаються побічно, в межах порівняльного аналізу.
Раніше в історіографії довгочасна фортифікація зазначеного регіону не
розглядалася комплексно. Середньовічна історія фортечного будівництва в
регіоні бере початок від заснування цитаделі Білгорода на початку XV ст., а
завершується бастіонними земляними фортецями т. зв. «Дністровської
лінії» останнього десятиріччя XVIII ст. Окремі дослідження регіональної
фортифікації відомі, але вони не мали саме комплексного (з хронологічної
точки зору) характеру.
Майже кожна з фортець являє собою багатошарове архітектурне
творіння. Стандартною є схема поетапної розбудови кожної з фортець від
найбільш архаїчного ядра до пізнього зовнішнього фронту. Це дає змогу
вирішити деякі питання з типології фортець та хронології, особливо в тих
випадках, коли неможливо датувати пам„ятку за джерелами традиційними. 3
Переважна більшість будівельних періодів майже всіх фортець регіону
залишалась без точних дат. Навіть історія походження такої великої та
відносно добре дослідженої фортеці, як Білгород, не забезпечена писемними
джерелами, де йшлося б про час та передумови її заснування та розвитку.
Єдиною «збіркою документів», що мають точні дати розбудови окремих
ділянок цієї фортеці, залишається серія епіграфічних пам‟яток, які були
знайдені автором роботи повторно та досліджені у 2013 р. Теж саме
стосується такої фортеці, як Бендери: її також вдалося дуже точно датувати
завдяки епіграфічним знахідкам.
Робота структурована за хронологічним принципом, згідно з
типологічним розподілом пам‟яток. З початку розглядається замкова
середньовічна фортифікація Південного Заходу сучасної України. Потім
замкова фортифікація османів у відносно спокійний (мирний) період з кінця
XVI – до початку XVIII ст. Далі – досліджується бастіонна фортифікація,
поява якої пов‟язана з кардинальною зміною характеру оборонних споруд
регіону у перші роки XVIII ст.
В методичному сенсі – як приклад пошуку датувань через типологію
споруди – найбільш показовим є Хаджибейський замок. Він не зберігся до
наших часів. Судити про його планування та конструктивні властивості ми
можемо лише завдяки іконографічним документам. Ніяких документальних
джерел про час його походження не відомо. Отже, за висновками проект
замку має походження епохи класичного середньовіччя, всупереч
розповсюдженій версії його будови нібито наприкінці XVIII ст. Типологічно
він є близьким до подільських аналогів (Язловець, ранній період
Кам‟янецької фортеці та ін.).
Османська замкова фортифікація має свою особливу типологію.
Зазвичай це прямокутна в плані будівля з 6 чи 8 вежами, в основі якої
лежить візантійський кастеллум. Причому, для цього регіону замок буде
зорієнтований по сторонах світу надбрамною вежею на південь через
наявність гарнізонної мечеті на верхньому поверсі. За цими ознаками без 4
наявності джерел ми можемо датувати саме османським періодом (XVI-
XVIII ст.) фортецю Татарбунари. Типологічно вона відноситься саме до
цього османського періоду. Теж саме стосується замку Хаджибей. На цьому
принципі побудовано хронологію розвитку Північно-Західного
Причорномор‟я.
Сучасні дослідники отримали у розпорядження джерелознавчу
основу, достатню для формування історичної хронології існуючих чи
зруйнованих фортець (але які залишилися на планах). Етапи розвитку
фортифікації дуже добре прив‟язуються до історичного контексту.
Показовим є приклад Білгороду. За даними епіграфіки та деякими
архітектурними ознаками є можливість говорити, що на певному з етапів
Білгородську фортецю побудували гусити. Найближче гуситське історичне
поселення до Аккермана – це Чобручі, у 60 км на захід течією Дністра.
Гусити були найбільш ефективними вояками в цьому регіоні. Отже, при
дослідження архітектури Білгород-Дністровської фортеці знайдено
матеріальний доказ їхньої присутності в Молдавії першій половини XV ст.
Щодо еволюції міст, урбаністичний розвиток регіону йде по
наростаючій від XV до XVIII-го ст. До першої єкатерининської війни тут
було значно більше міст, які б співвідносилися за розміром та чисельністю
населення з такими великими містами епохи розвинутого середньовіччя, як
Аккерман та Кілія. Наприклад, той же Очаків та Бендери, Ізмаїл. В
Білгороді XV ст. напередодні атаки Баязида II налічувалось до 20 тис. осіб,
так само як і напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Тобто,
про занепад цих територій до російської анексії говорити не має підстав.
Як добре відомо, всі міста степової смуги періоду XV – кінця XVIII
ст. – це дотаційні проекти. Османська влада не спромоглася забезпечити
місто водою й будівельними матеріалами, серед яких передусім будівельний
ліс. Аккерман розташований дуже незручно з точки зору ведення морської
торгівлі, але він надавав можливість імпортувати ліс Дністром. До
російської Одеси ліс доставляли за 800 км з Поділля. Миколаїв та Херсон 5
спочатку топили тваринним послідом. Розподіл ресурсів формував схему
урбанізації краю протягом 400 років до самого кінця XVIII ст., коли їх
нестача почала компенсуватися за рахунок державних інвестицій.
Часовий рубіж між періодами кам‟яного замкового і бастіонного
будівництва, стосовно даного регіону, пролягає в середині першого
десятиліття XVIII ст. Цей етап еволюції фортечних укріплень не корелює з
основною переломною датою політичної історії Північно-Західного
Причорномор‟я в межах зазначених століть – перехід Дунай-Дністровського
межиріччя під владу Османської імперії 1484 р. Кардинальна зміна
етнополітичної та культурної ситуації в регіоні не була пов‟язана зі зміною
самих принципів фортифікаційного будівництва. Оборонна архітектура
залишилась замковою за типом, хоча дещо в архітектурному стилі
змінилось.
Турками у Північному Причорномор‟ї зроблено поворот від
середньовічної замкової фортифікації до використання європейської
бастіонної системи лише у 1703 р., зі зведенням османською владою
фортеці Єні-Кале на Керченському півострові. У Північно-Західному
Причорномор‟ї цей технологічний прорив стався не набагато пізніше – з
появою у 1705 р. Бендерської бастіонної фортеці. Починаючи з цього часу, в
цьому регіоні не було зведено жодного кам‟яного замку так би мовити
«середньовічного вигляду», всупереч поширеним уявленням про відсталість
турецьких традицій фортифікації від Західної Європи у XVIII ст. Нові
турецькі укріплення, що з„явились тут, могли бути недосконалими, але
після 1700 р. вони вже поза середньовічних традицій замкової архітектури,
яка більше не була ефективна з появою порохової облогової артилерії.
Інженери-фортифікатори з появою важких гармат за інерцією
нарощують товщину фронтальних кам‟яних стін. Так було посилено вежу
головної брами в молдавському Білгороді (1484 р.) та в турецьких Бендерах
(1584 р.). Тільки потім як головну перешкоду для гарматного ядра інженери 6
вибрали похилий земляний бруствер, в насипу якого воно в‟язне або від
якого відскакує рикошетом.
Сила традиції іноді приводила до парадоксів. З одного боку, султан
Баязид II при облозі Білгорода та Кілії 1484 р. використовує технологічну
новинку свого часу (бомбарди великого калібру) для знесення архаїчної
зовнішньої лінії кам‟яних стін з усіма їх високими вежами, а з іншого –
захопивши обидва міста, він відбудовує тут такі ж самі високі кам‟яні
укріплення, вразливість яких була ним доведена щойно. Архітектори на
службі султана дублюють хоч і старі, але звичні і знайомі їм технології.
Нові типи фортечних огорож, під впливом вогню облогових гармат
великого калібру, в Західній Європі стали з‟являтися лише на рубежі XV-
XVI ст.
Процес заміни класичного фортечного фронту замкового типу на
новий бастіонний, розтягнувся, майже на все XVI століття. Вважається, що
виникненню бастіону передує рондель (напівкругла масивна артилерійська
платформа у вигляді приземкуватої вежі). Північне Причорномор‟я
османського періоду цю трансформацію фортечних укріплень зазнає лише в
неспокійне XVIII ст. Причина запізненості зовсім не в горезвісній системній
кризі Османської імперії. В першу чергу, у влади були відсутні раціональні
мотиви розгортати тут масштабну модернізацію захисних укріплень. До
першого десятиліття XVIII ст. Північне Причорномор‟я османами хоча і
було імперським прикордонням, але без посиленого захисту. До різкої та
кардинальної зміни оборонної стратегії Порту підштовхнула російська
загроза з усім ресурсним і технологічним потенціалом сусідньої
реформованої держави.
Тому особливістю регіональної історії фортифікації є відсутність
перехідних форм, типу ронделя і бастеї, як це було в Західній Європі в
період становлення нових методів оборони. Початок імпорту османським
урядом у Північно-Західне Причорномор‟я готових європейських
технологій припав на той період, коли ці перехідні стадії між вежами і 7
бастіонами вже було пройдено (приблизно в першій чверті XVI ст.). Ці
приземкуваті споруди призначені для розміщення важкої артилерії, але
складені ще вертикальними кам‟яними стінами між якими всередині було
ґрунтове наповнення.
У той самий час західноєвропейська фортифікація вже вступала в
епоху С. де Вобана (1633-1707 рр.). Саме французька школа протягом
усього XVIII ст. впливала на еволюцію бастіонних укріплень Північно-
Західного Причорномор‟я. Причому, плани деяких ранніх регіональних
бастіонних фортець (Бендери) повторюють просту форму і профіль огорожі
за системою де Вілля. Наразі основна тенденція в розвитку бастіонного
фронту характеризується прагненням до ламаних ліній, уникнення прямих
куртин без прикриття (зручна ціль для формування пролому вогнем з
гармат), створення умов взаємного фланкування оборонних споруд. Ранні
форми фортець вирізнялися від пізніших, більш досконалих, відсутністю
теналей та наявністю довгих, прямих фронтів з бастіонами
(артилерійськими майданчиками) на зовнішніх кутах.
Система С. де Вобана з другої половини XVII ст. передбачала
прикриття всієї лінії фортечної огорожі і надавала фронту більше кутових
зламів. З‟являється тенденція до виносу за передній край автономних
елементів оборони (люнети, демелюни, кронверки). У Північно-Західному
Причорномор‟ї всі ці ознаки складної системи бастіонного фронту
з‟являються з посиленням військової напруженості, вже ближче до
останньої третини XVIII ст. Земляні фортеці стали простими в спорудженні
та порівняно дешевими. Але такий фронт вимагає активної оборони, яка
покладається на фортечну артилерію. Реальною перешкодою для ворога, що
атакує тепер слугує не вертикальна неприступна стіна, а щільність
зустрічного вогню (і стійкість гарнізону). На працях С. де Вобана
формуються навички оборони і облог в російській армії, що протистояла
туркам (і їх французьким інженерам) в Північному Причорномор‟ї XVIII ст. 8
Наприкінці 1770-х рр. в Османській імперії починається чергова
масштабна військова реформа, як реакція на посилення військової загрози у
північно-причорноморському регіоні. Розпочата при Мустафі III (1757-
1774 рр.), вона завершилася у 1826 р. повстанням яничар. Відбуваються
капітальні зміни на всіх рівнях, починаючи від створення нової системи
військово-інженерної освіти і закінчуючи кардинальною модернізацією
ряду ключових турецьких фортець, як у Північно-Західному
Причорномор‟ї, так і в самому серці імперії – на Босфорі і Дарданеллах.
Протягом другої половини XVIII ст. як на росіян, так й на турків
працювали західноєвропейські інженери: французи та голландці. Але
французька фортифікаційна школа вже на початку XVIII ст. входить до
періоду кризи. До самого початку століття, до появи потужної армії з
важкою облоговою артилерією, тут не було виклику на будівництво
модернових фортець бастіонного типу. Кам‟яні замки XVI-XVII ст.
відповідали функціям відсічі козацьких нападів. Перебудова старих фортець
з появою росіян майже не відбулася. Старі фортеці не руйнувалися
османською адміністрацією, їх не зносили, а перетворювали на внутрішнє
ядро, на цитадель.
Криза європейської системи довготривалої фортифікації бастіонного
типу, яка знаменувала закінчення епохи С. де Вобана, поглиблювалася з
вдосконаленням порохової артилерії та збільшенням дальності стрільби.
Далекобійність гармат забезпечувала вихід з-під вогню противника при
збереженні можливості тримати під обстрілом його самого. Результати
«антикризових» фортифікаційних експериментів в тій чи іншій мірі
простежуються і на прикладах причорноморських укріплень (таких як
артилерійська вежа Табія в Ізмаїлі монталамберівського типу). В підсумку,
XIX століття отримало нове рішення в мистецтві довгочасної фортифікації –
систему фортової оборони. Але Північно-Західне Причорномор‟я вже
залишилось в стороні від цих інновацій.
Ключові слова: Північно-Західне Причорномор‟я, фортифікація,
замки, бастіони, типологія фортифікації, епіграфіка, Молдавське
воєводство, Литовське князівство, Османська імперія, козацькі походи,
російсько-турецькі війни, урбанізація, степове порубіжжя, історична
топографія, культова архітектура, природні ресурси, Білгород, Кілія, Ізмаїл,
Бендери, Очаків, Хаджибей.
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.