Знайди книгу!

Опис:
Семенова Г.О. Кемалізм та неоосманізм у зовнішній політиці Турецької
Республіки. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального
розвитку. – Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця;
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2020.
Дисертація присвячена вивченню впливу ідеологічного фактору на
планування та реалізацію зовнішньої політики Турецької Республіки. Задля цього
в роботі розглядається історія формування та розвитку феномена державної
ідеології – на прикладі ідеологій кемалізму та неоосманізму, роль яких для
забезпечення трансформації турецького суспільства та системи державного
управління у ХХ-ХХІ століттях залишається ключовою.
У дисертації доводиться теза про пріоритетну роль ідеології у формуванні
засад зовнішньої політики Туреччини. Це можна вважати однією з характерних рис
специфічної турецької моделі, яка була сформована в рамках поглибленої
модернізації країни після краху Османської імперії. Фактично, протягом всього
республіканського періоду історії турецької державності, її політика
підпорядковувалась ідеологічним концепціям, які експертно обґрунтовували та
чітко формулювали цілі та завдання Анкари на міжнародній арені. Від початку
1920-х і до середини 1980-х років панівну роль у цьому процесі відігравала
ідеологія кемалізму, що створювала комплексне бачення щодо необхідності
модернізації Туреччини до рівня провідних країн світу, долаючи наявне
відставання від розвинутих акторів. У постбіполярний період їй на зміну прийшла
концепція неоосманізму, яка в умовах поступового набуття республікою
відповідного статусу, потенціалу, зробила акцент на використанні факторів
історичної спадщини, геополітичного розташування, релігійної солідарності та
регіональних амбіцій задля посилення ролі Анкари в якості ключового
геополітичного гравця на територіях постосманського простору. Таким чином,
кемалізм та неоосманізм суперечать один одному в ключових тезах, що лежать в


3



основі відповідних ідеологій (ставлення до османської спадщини, релігійної
самоідентифікації та пріоритетних напрямків реалізації зовнішньополітичного
курсу). Утім, їх об’єднує загальна мета – перетворити Туреччину на важливого та
конкурентоспроможного актора міжнародного середовища.
У вступі дисертації характеризуються мета та завдання дослідження, його
об’єкт та предмет, хронологічні й географічні межі, методологія та практичне
значення роботи. Основний акцент зроблений на визначенні її актуальності для
української науки в теоретичній та практичній площині. У першому випадку мова
йде про необхідність вивчення принципів та джерел зовнішньої політики
Туреччини задля всебічного розуміння історичних процесів та актуальної ситуації
в міжнародному середовищі. Анкара посідає стратегічне місце в системі
міжнародних відносин – і без розуміння її політики неможливо забезпечити
об’єктивне вивчення відповідної сфери. Паралельно, приклад ідеологічного
забезпечення зовнішньої політики Туреччини можна розглядати в якості кейсу-
моделі для опанування – на теоретичному рівні – принципів та рівня залежності
зовнішньополітичної діяльності від ідеологічних концепій. Натомість з практичної
точки зору дослідження турецької проблематики стає важливим завданням для
вітчизняної науки через місце Туреччини в системі зовнішніх відносин України.
Анкара – південний сусід нашої держави, партнерство з яким за багатьма
напрямками набуває ознак стратегічного. Відтак, в інтересах Києва – забезпечити
глибинне розуміння тенденцій та факторів, які визначають зовнішню політику цієї
держави, адже це може допомогти в подальшій розбудові україно-турецьких
відносин.
Наукова новизна дисертаційного дослідження насамперед полягає в
узагальненні матеріалу щодо ідеологічних основ зовнішньополітичного
позиціювання Туреччини, з акцентом на трансформації відповідних ідеологій під
впливом внутрішніх та зовнішніх факторів, їхньому впливі на практичну діяльність
турецької дипломатії. У роботі вперше комплексно досліджено процес еволюції
ідеологічної складової зовнішньої політики Туреччини від часу проголошення
республіки до сучасності; акцентовано увагу на трансформаційному характері


4



практичної реалізації кемалістської зовнішньої політики, яка мала яскраво
виражений модернізаційний характер (що, зрештою призвело до вимушеної
реалізації прозахідного курсу); охарактеризовано специфіку трансформації
турецької державної політики під впливом посилення позицій Р.Т. Ердогана, що
призводить до появи феномену «ердоганізму». Окрім цього, вдосконалено
характеристику основних світоглядних принципів, концептуальних засад та
теоретичних розробок зовнішньополітичної концепції Ахмета Давутоглу –
вершини теоретичних розробок у сфері неоосманського бачення майбутнього
Туреччини; аналіз відповідності претензій турецької влади на регіональне
лідерство реальному потенціалу держави та актуальному стану міжнародного
простору.
У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження»
вивчаються базові елементи, покладені в основу роботи над дисертацією.
Аналізується стан вивчення тематики дослідження в науковій літературі.
Пропонується класифікація робіт, які були використані в дисертації, за
проблемним принципом. Вивчається джерельна база дослідження, яка складається
з міждержавних угод, документів міжнародних організацій, офіційних документів
органів державної влади та політичних партій Турецької Республіки, виступів,
промов та статей провідних політичних діячів, мемуарної літератури, статистичних
та довідкових матеріалів, публікацій у засобах масової інформації. Окреслюються
методологічні засади дослідження, в основу яких покладені принципи системності,
всебічності та історизму. За теоретичну основу дисертації взято дослідження
ідеологічних концепцій, характерних для імперського періоду історії турецької
державності – османізму, пантюркізму та панісламізму. В тому чи іншому вимірі
саме вони були покладені в основу ідеологій, які стали пануючими в
республіканській Туреччині.
У другому розділі «Ідеологія кемалізму та її вплив на зовнішню політику
Турецької Республіки 1920–1980-х років» вивчається сутність кемалістської
ідеології як ключового елементу функціонування турецької держави протягом
більшої частини ХХ століття. Саме постулати Кемаля відповідали за глибинну


5



модернізацію турецького суспільства та призвели до формування специфічної
турецької моделі державного управління. В її основі лежить концепція «шести
стріл», які виступають базовими принципами суспільного та політичного життя. До
них належать республіканізм, націоналізм, секуляризм, народність, етатизм та
революційність. Зазначено, що в програмі розвитку держави кемалізм, в
основному, був зорієнтований на внутрішні процеси, натомість у
зовнішньополітичній площині – він не формулював чітких установок щодо
позиціювання Туреччини на міжнародній арені, а лише вказував на загальну мету
– подолання наявного відставання від провідних держав та побудову
конкурентоспроможної держави. У процесі аналізу конкретних кейсів з історії
зовнішньої політики Анкари встановлено, що де-факто його характерними рисами
у цій сфері стали раціоналізм, реалізм, незалежність та миролюбність.
У третьому розділі «Місце неоосманізму в політиці Туреччини на рубежі ХХ
– ХХІ століть» вивчається наступний період в історії турецької державності, коли
в умовах завершення біполярного протистояння кемалізм поступово втрачає
домінантні позиції в державній ідеології. На його місце приходить концепція
неоосманізму. Вона зорієнтована на більш активну політику в регіональному
вимірі, спрямовану на перетворення Анкари на гегемона постосманського
простору. Підкреслено, що в цій державі відбувається поступовий перегляд
кемалістських традицій та принципів, який особливо активізувався з приходом у
2002 році до влади помірковано ісламістської Партії Справедливості та Розвитку.
У сфері зовнішньої політики ця подія призводить до переорієнтації Туреччини на
реалізацію стратегії А. Давутоглу, яка базувалася на всебічному використанні
геополітичного розташування, історичного досвіду та авторитету держави (так
званої «Стратегічної Глибини») для здобуття регіонального лідерства. Водночас
підкреслюється, що, попри потужну теоретичну аргументацію, її практична
реалізація не принесла Анкарі успіху – частково через завищену оцінку власних
сил, частково – через глибинні зміни близькосхідного простору, дестабілізованого
подіями Арабської весни.
У четвертому розділі «Специфіка неоосманської політики Р. Т. Ердогана»


6



розглядається сучасна ситуація в турецькій політиці, характерною рисою якої стає
посилення особистої влади Реджепа Таїпа Ердогана та впливу його найближчого
оточення на державну політику. У Турецькій Республіці відбувається розбудова
політичного режиму нового типу, заснованого на електоральному авторитаризмі,
неопатрімоніалізмі, популізмі та ісламізмі. У комплексі нова система державного
управління та вироблення політичних рішень отримує назву «ердоганізму». Ця
система у стислий строк трансформує підходи до зовнішньої політики країни.
Формально Туреччина продовжує реалізовувати неоосманський курс. Утім, ревізія
практичних аспектів імплементації зовнішньої політики в бік зростання її
агресивності, активного застосування фактору військової сили, демонстративної
багатополярності, певного авантюризму засвідчує, що сьогодні
зовнішньополітична діяльність Анкари не підпорядковується класичним
концепціям Давутоглу. Натомість під впливом персонального фактору – особистих
якостей та інтересів Ердогана, які в рамках нового курсу правляча еліта намагається
прив’язати до інтересів нації, – зовнішня політика Туреччини дедалі стає все більш
розбалансованою. Це, разом зі складним міжнародним середовищем, в якому
республіка вимушена реалізовувати свої амбітні плани, ставить під сумнів
перспективи успішного завершення курсу на здобуття регіонального лідерства.
У висновках подаються основні результати, здобуті в рамках реалізованого
дослідження. Підкреслюється, що сьогодні Туреччина перебуває у ключовій точці
свого розвитку – на певному ідеологічному роздоріжжі. Фактично, основні
положення кемалістської ідеології були демонтовані. В той же час неоосманізм так
і не приніс турецькій владі успіху на міжнародній арені. Натомість персоніфікація
правлячого режиму додає негативних рис реалізації зовнішньополітичної
діяльності, яка все більше залежить від інтересів окремих осіб, а не теоретично
обґрунтованих концепцій та стратегічних планів. Ситуацію ускладнює криза всієї
системи міжнародних відносин, яка найглибше проявляється в регіональному
оточенні Турецької Республіки. За цих умов турецькій владі доцільно провести
аудит власних пріоритетів та ресурсів, і звернутися до розробки доктринальної
концепції, яка б поєднала ключові здобутки розглянутих у дисертації ідеологій


7



задля забезпечення стабілізації ролі країни в системі міжнародних відносин.
Разом із тим, поки це не зроблено, Україна має вибудовувати відносини з
Анкарою, виходячи із наявних реалій. У цьому випадку ми вважаємо за необхідне
акцентувати увагу на системі прийняття державних рішень, характерних для
сучасної Туреччини. Лідерський характер режиму Ердогана вимагає посилення
персонального виміру двосторонніх відносин. Сьогодні Київ має орієнтуватися не
на цінності та інтереси Турецької Республіки, а на їхнє бачення президентом
держави. Розуміння цієї специфіки допоможе поглибити двосторонню співпрацю в
найближчому майбутньому.
Ключові слова: Турецька Республіка, кемалізм, неоосманізм, зовнішня
політика, ідеологія, ердоганізм, Мустафа Кемаль, Ахмет Давутоглу, «Стратегічна
Глибина», турецька модель, Реджеп Таїп Ердоган