Знайди книгу!

Опис:
Ющенко П.А. Києворуська спадщина в історичній пам’яті українського
суспільства (XII – початок XXI ст.). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук (за
спеціальністю 07.00.01) Національний педагогічний університет імені М.П.
Драгоманова, Київ, 2019.

У роботі проведено історіографічний аналіз теми, який засвідчив, що до
проблеми Києворуської спадщини в історичній пам’яті українського суспільства
науковці проявляли інтерес впродовж тривалого часу. Дослідження її пройшло у
своєму розвитку три періоди. В дорадянську добу з’явилися праці, де проблема
опосередковано зачіпалася у контексті формування розуміння закономірностей
державотворення на теренах українських земель, розвитку націотворчих начал тощо.
У радянській історіографії тематика місця Києворуської спадщини у формуванні
історичної пам’яті суспільства потрапила із зрозумілих причин на маргінеси
дослідницького інтересу. Для сучасного періоду дослідження проблеми властиве
зростання уваги вчених до проблеми ролі Київської Русі в етногенезі українців, а
також нагромадження досвіду роботи по формуванню історичної пам’яті.
Джерельна база дисертації представлена широким спектром документів і
матеріалів Центрального державного архіву громадських об’єднань України,
Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління
України, Державних архівів Запорізької області та м. Києва. Використані також
статистичні матеріали, періодичні видання, документи особистого походження, твори
художньої літератури.
Теоретико-методологічною основою дослідження стали загальнонаукові та
спеціальні історичні методи пізнання. Праця має комплексний міждисциплінарний
характер.
З’ясовано, що після 1991 р. в українському суспільстві відбувалися зміни в
постанні історичної пам’яті, її функціонуванні на колективному та індивідуальному
рівнях. Розширювалося коло інституцій які апелювали до історичної пам’яті. З іншого 3

боку, зміни в історичній пам’яті відбувалися під впливом глобалізаційних,
внутрішньо-політичних процесів, мали іноді радикальну особливість. В досліджувані
роки намітилися позитивні зрушення в структурі історичної пам’яті нації. Зусилля
незалежної держави стосувалися формування у громадян націоцентричного розуміння
історії, повернення імен тих діячів, які зробили значний внесок у розвиток України.
Києворуська спадщина поставила дієвим інструментом формування історичної
свідомості суспільства. Разом з тим, ставлення суспільства до києворуських князів
продемонструвало таке явище як «розірвана пам'ять». Реалії доби незалежності
свідчили про те, що на формування суспільної свідомості впливала народна пам'ять.
Для історичної свідомості українського суспільства доби незалежності властивими
були амбівалентність, вразливість перед маніпулятивними технологіями, хаотичність
орієнтирів в оцінках минулого і конструювання мабутнього України. Відповідно,
зберігалися полярні погляди на Києворуську спадщину, які ґрунтувалися на
протиборстві двох принципово відмінних моделей громадянської ідентичності. Після
1991 р. в суспільстві відбувалася актуалізація історичного досвіду, а отже зростав
запит на історію Київської Русі. В незалежній Україні розширювалосяколо соціальних
каналів через, які відбувалося формування історичної свідомості. Державна влада, яка
брала на себе функцію забезпечення гармонії різних етнічних пам’ятей,
збільшуючиколо комеморативних інструментів формування свідомості. Князі
Київської держави потрапляли до офіційних дискурсів влади. Розглянуто вплив
історичної літератури, культурних чинників, історичного середовища, духовних
засобів на зростання історичної самосвідомості. Важливим способом конструювання
пам’яті виступали ритуали святкувань річниць Хрещення Русі-України, канонізація
благовірних київських князів, фестивалі, засоби візуалізації історії, шкільна і вузівська
історична освіта.
Встановлено, що у відродженні історичної пам’яті про Київську Русь важливу
роль відігравали наукова генеалогія, літературно-мистецькі засоби, просвітництво. В
дослідженні репрезентовано авторський проект «Українці в світі» і зокрема в тій його
частині де подана графічна форма фіксації родинних зв’язків князівських династій, у
вигляді генеалогічної таблиці. Підтверджено що в Україні після 1991 р. відбулися 4

зміни у вітчизняній топоніміці, яка продовжувала протягувати нитку державної
тяглості до києворуського минулого.
З’ясовані особливості створення живої пам’яті про Київську Русь «установами
пам’яті» та «місцями пам’яті». Київ, Чернігів, Вишгород, Любеч, Переяслав як
уособлення місць пам’яті виконували роль ключових маркерів культурного простору.
Разом з тим названі міста відчували певні труднощі у збереженні історичного ареалу,
мали обмежені рекреаційні можливості. Репрезентація Історична пам’ять українців
репрезентувалася низкою монументальних «місць пам’яті». Пам’ятники князям, що
постійно удосконалювалися несли в собі значне культурно-ментальне і політичне
навантаження і були невід’ємною частиною політики пам’яті держави. В Україні
склалася в цілому ефективна система збереження та охорони об’єктів Києворуської
спадщини. Для збереження пам’яті про постаті та державотворчі традиції Київської
Русі в Україні діяв цілий арсенал таких популярних і характерних засобів, як освітні
програми, мистецькі проекти, медіа-проекти, увічнення пам’ятних дат.
В досліджувані роки зростала роль музеїв як репрезентантів пам’яті про
Київську Русь. Тематика експозицій в більшості музеїв України була представлена
спадщиною Русі. Удосконалювалися шляхи збереження і популяризації
археологічних і культурних пам’яток матеріалів. В незалежній Україні почало
з’являтися нове покоління музеїв-скансени. Зростає роль бібліотек як важливих
осередків культури і репрезентантів пам’яті у формуванні образів, пов’язаних з
Києворуською добою, чільне місце посідала преса, засоби мистецтва.
Уточнено та проаналізовано історичні особливості формування історичної
пам’яті. В добу середньовіччя і нового часу спадщина Київської Русі
використовувалася як ідеологічний ресурс державотворчих процесів, формування
державної ідеології підпорядковувалося розв’язанню проблеми легітимації влади
правлячої династії, і організації ефективних форм управління. Сакралізація влади
київських князів відбувалася шляхом канонізації князів династії Рюриковичів,
складення відповідного історичного наративу відображення просвітницької діяльності
князів. 5

Відповідно формувалася і модифікувалася внутрішня і зовнішня структура
влади. З’ясовано роль літописної традиції у формуванні історичної пам’яті.
Встановлено що у генетичному плані Києворуська спадщина мала продовжену у
національно-політичному проекті Русько-Литовської Держави. Князі Острозькі
доводили, свою спадковість з князями старої Русь шляхом створення і поширення
генеалогічних легенд. Через просвітницькі інструменти серед шляхти відбивалося
формування погляду як на «руський народ політичний», рівноправний з польським і
литовським. Історіописання XVI – XVIII ст. Київську Русь розглядало як
першопочаток політичного розвитку українського народу.
Підтверджено, що києворуський спадок відобразився у державотворчій традиції
Б. Хмельницького. Гетьман зіткнувшись з проблемами українського суспільства,
зокрема відсутністю власної легітимної монархічної династії у тогочасних умовах
християнських уявлень, почав усвідомлювати право держави на територіальну
спадщину Русі. Представники патріотично налаштованої шляхти, духовенства й
інтелігенції теж розділяли цю ідею. В історичну свідомість суспільства почали
проникати уявлення про державотворчу тяглість. Козацька держава подавалася як
пряма спадкоємиця Русі, а козацтво як спадкоємці києво-руських бояр. Відповідно Б.
Хмельницьким було зроблено серйозні кроки по поверненню Києву втраченого
образу «княжого Києва». В послідуючий період роль репрезентатора спадщини
Київської Русі виконували представники українських політичних еліт: козацької
старшини і вищої церковної ієрархії, діячі культури.
Визначено, що в умовах кінця XVIII – XIX ст. спадщина Київської Русі
репрезентувалася в ідеології російського самодержавства. Влада виправдовуючи
власну імперську політику спрямовувала зусилля історіографії на обґрунтування її
права на спадщину, конструювала політичні міфологеми, у якості засобу формування
самообразу імперії та стримуючи відродження ідеї українського національного
самовизначення. Глобальним явищем XIX – початку XX ст. став процес
націотворення, який супроводжувався активізацією національних рухів та
формуванню націй, як модерного явища. На тлі основних складових націотворчої
діяльності інтелектуалів відбувалося звернення до Києворуської спадини. Церква і
церковні діячі долучалися до конструювання історичної пам’яті. З’ясовано, що на
початку XX ст. намітилися тенденції актуалізації історичної пам’яті про Києворуську
спадщину у політичних проектах УНР, доби гетьманату П. Скоропадського та в
українській діаспорі. Завдання легітимації українського національно-визвольного
руху і його політичної боротьби спонукали відродження колективної індетичності,
зміцнення політичної свідомості народу. Обґрунтування традицій української
державності постало в числі пріоритетних завдань державотворення. Зазначається, що
зі встановленням в Україні більшовицької влади постало питання формування нової
моделі історичної пам’яті, а спадщина Києворуської державності широко
репрезентувалася і науково інтерпретувалася в державній ідеології.
Визначено, що з проголошенням незалежності України, за умов часто болісних
процесів пошуків варіантів розвитку державності, духовних принципів устрою
суспільства поява інтересу до спадщини Київської Русі була логічною і закономірною.
Історичний досвід державотворення постав як домінантний у самоздійсненні
українського народу. Звернення до спадщини Русі відбувалося в контексті
формування колективних уявлень про шляхи формування влади демократичного
типу, при формуванні громадського суспільства, створенні політичних підвалин
соборності, відродженні українських національних символів, розбудови військової
організації України, виробленні традиції міжнародної політики. Підтверджено, що
після 1991 р. в Україні репрезентація Києворуської спадщини відбувалася через
державну політику пам’яті, яка вибудовувалася у форматі цільових програм,
концепцій, наукових розробок. Державна влада намагаючись розвивати національну
самосвідомість долучала до цієї справи широкий символічний простір в тому числі і
той, що був пов'язаний з Києворуською спадиною. Усвідомлення українством
спорідненості з Київською Руссю поставало потужним морально-емоційним засобом
національної ідентичності. Формування національної свідомості сприяла
використанню спадщини в освітній практиці.
Ключові слова: Україна, народ, Київська Русь, державність, спадщина,
історична пам'ять, національна свідомість, історія, культура, політика, влада,
соборність, нація, Київ, князь.