Знайди книгу!

Опис:
Чучалін О. П. Київська єпархія в умовах взаємин держави і
Православної церкви (1920 – 1930-х рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 –
Історія та археологія). – Уманський державний педагогічний університет
імені Павла Тичини, Умань, 2018.
Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена становленням
України як незалежної держави, розбудовою громадянського суспільства,
національним та духовним відродженням. У цьому контексті виникає
необхідність гармонізації взаємовідносин державних і церковно-релігійних
інститутів. Українське суспільство переосмислює та переоцінює події, що
відбувалися в радянський період, зокрема у сфері взаємин держави і
Православної церкви. Особливий дослідницький інтерес викликає становище та
діяльність Київської єпархії як адміністративно-територіальної одиниці
Українського екзaрхату Російської православної церкви в умовах суспільно-
політичних трансформацій 1920–1930-х рр.
Наукова новизна результатів дисертації полягає в постановці та розробці
актуальної теми, яка ще не була предметом спеціального дослідження. У
дисертації на основі сучасних методологічних засад, аналізу й узагальнення
широкого кола джерел, статистичних даних уперше здійснено спробу
виокремлення в самостійний об’єкт наукового вивчення, комплексного і
системного дослідження складного, суперечливого характеру та особливостей
відносин держави і церкви міжвоєнного періоду на прикладі Київської єпархії
Російської православної церкви.
У першому розділі «Стан наукової розробки проблеми, джерельна
база та теоретичні засади дослідження» вказано, що проблема державно-
церковних відносин 1920–1930-х рр. викликала інтерес багатьох науковців. 3
Однак історіографія дослідження не має комплексних робіт, присвячених
вивченню реалізації політики радянської держави стосовно Православної
церкви в українських регіонах, на прикладі oкремо взятої єпархії.
Здійснення аналізу історіoграфії дослідження ґрунтувалося на
напрацюваннях і традиціях, що склалися в новітній українській історичній
науці. Використання під час дослідження історіографії обраної теми
проблемно-хронологічного підходу, дозволило поділити наукову літературу
на групи: радянська історіографія (1920–1991 рр.), сучасна українська
історіографія, здобутки зарубіжних науковців. За основний критерій
систематизації було обрано соціальне буття дослідників та акцент на
домінуванні тих чи інших суб’єктивних та об’єктивних чинників, що
визначали дослідницький інтерес та його результати. Це дало змогу не лише
згрупувати наукові публікації за темою дослідження в декілька великих
блоків літератури, але й виявити малодосліджені аспекти проблеми.
Основу джерельної бази дослідження склали архівні документи і
матеріали, опубліковані джерела, періодичні видання того часу, наративні
джерела тощо. Виявлені під час пошукової рoботи різноманітні за
походженням, змістом і призначенням джерела були систематизовані в
групи: партійні документи; документи державної влади (документи уряду,
окремих наркоматів, відомств тощо); мемуари політичних діячів; довідкові та
статистичні матеріали; періодичні видання. До наукового обігу введено
значний масив підзaконних нормативно-правових актів, опублікованих у
відомчих виданнях, а також архівні матеріали 19 фондів, 3 центральних і
2 обласних державних архівів України (досліджено документи 177 архівних
справ).
Для досягнення наукової об’єктивності отриманих результатів
використано широкий комплекс методів дослідження та загальнонаукові
принципи oб’єктивності, історизму, системності, всебічності. Вони
передбачають з’ясування умов виникнення, розвитку подій, а також
усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків. Їх застосування дозволило 4
залучити до дисертації широке коло опублікованих та архівних матеріалів,
проаналізувати здобутки історіографії.
У другому розділі «Київська єпархія в умовах реалізації радянської
моделі державно-церковних відносин: політико-правовий та
організаційно-функціональний аспекти» зазначено, що з приходом до
влади більшовики започаткували нову сторінку державно-церковних
відносин. РКП(б) отримала всі можливості для реалізації програмних
установок із релігійного питання. Антирелігійна боротьба більшовицької
держави була спрямована проти християнства як дієвої релігії і, особливо,
проти православ’я як одного з його напрямів.
Радянське законодавство стало одним із найважливіших знарядь
більшовицької влади, за допомогою якого вона мала намір здійснити
революційні перетворення у сфері державно-церковних відносин. Перші
законодавчі акти радянської влади підірвали соціальну та економічну базу
православ’я. 20 січня 1918 р. Рада Народних Комісарів РСФРР прийняла
декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», який
перекреслив державнo-церковні відносини, що формувалися століттями.
Структура релігійних організацій є важливою складовою їхньої
самобутності. Найбільшою релігійною організацією на території України
була Російська православна цeрква. На час проголошення самостійної
Української Держави в 1918 р. на її території було дев’ять православних
єпархій: Холмська, Волинська (кафедра в Житомирі), Подільська (кафедра в
Кам’янці), Київська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Полтавська
і Херсонська (кафедра в Одесі), які входили до митрополичого округу.
Питання про територіальні межі єпархій порушувалися на
Всеросійському Помісному Соборі у вересні 1918 р. Тоді ж було прийнято
рішення про відповідність меж єпархій адміністративним межам губерній.
Відповідно, межі єпархій не повинні були виходити за межі губерній.
Територія вікаріатств складалася із декількох районів чи округ, також без 5
дроблення їх між різними вікаріатствами. З огляду на величину території та
особливе розташування вікаріатства могли бути самостійними єпархіями.
Вікарні єпископи та їх кафедри відігравали важливу роль у житті
Київської єпархії, оскільки безпосередньо допомагали митрополиту
Київському в управлінні всією єпархією, а інколи і виконували його
обов’язки. Мережа вікарних єпископських кафедр та благочинницького
апарату давали більшу можливість для живого спілкування духовенства з
віруючими під час відвідувань останніми храмів і мoнастирів та під час
Богослужінь. Збільшення кількості єпископату Київської єпархії лише на
деякий час зміцнило церковні позиції від зовнішніх впливів держави через
законодавчу, моральну та фізичну сфери.
У третьому розділі «Ліквідація культових споруд та вилучення
церковного майна» зазначено, що однією із найскладніших тем залишається
проблема вилучення церковних цінностей та церковно-монастирського
майна. Простежити, що ж саме послужило справжньою передумовою,
причинами, суттю та наслідками такого масштабного явища в період
радянської влади, вдається тільки сьогодні. Православна церква втратила не
лише матеріальні, а й культурні цінності свого народу, які накопичувалися
протягом багатьох століть.
Юридичною основою «походу» радянської влади проти церкви, як і
раніше, залишався Декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи
від церкви» від 20 січня 1918 р., а також інструкція Народного комісаріату
юстиції РСФРР «Про проведення декрету в життя», прийнята у серпні 1918 р.
Тоді розпочалася конфіскація церковного майна та закриття культових
споруд, зокрема й на території Київської єпархії. У дослідженні встановлено,
що в місті Києві було закрито 68 храмів та 42 зруйновано, в межах самої
єпархії, враховуючи тільки міста та селища міського типу, закрито 26 та
зруйновано 44. З монастирських храмів м. Києва було закрито 29,
зруйновано 5. 6
Діяльність монастирів органічно поєднувалася з політичним,
соціальним, культурним та науковим життям певного регіону України.
Монастирі були взірцями ефективного ведення сільського господарства,
впровадження передових методів агротехніки, раціональної організації
тваринництва, тривалого зберігання продукції тощо.
У дослідженні встановлено, що з 1918 р. розпочалася кампанія з
масового закриття монастирів та ліквідації їх майна, пік якої припав на 1918
– 1921 рр. У межах Київської єпархії діяли 33 православні монастирі. До них
належали і 10 монастирів у м. Києві та Києво-Печерська лавра. Упродовж
1930-х рр. монастирі продовжували закривати. До початку 1940-х рр. в
Україні не залишилося жодного діючого монастиря.
У четвертому розділі «Духовенство Київської єпархії у контексті
державно-церковних відносин та атеїстичної пропаганди» наголошено,
що саме православне духовенство завжди відігравало важливу роль в
українському суспільстві.
Показано, що духовенство Київської пархії в умовах нового
радянського законодавства зазнавало впливів як зовнішніх, так і внутрішніх
чинників. По-перше, прийняття декрету відокремило як соціальний інститут
церкву від держави. По-друге, позбавило священиків та членів їх родин права
користуватися землею та угіддями. По-третє, позбавило їх виборчих прав,
ізолюючи від суспільства. По-четверте, створило всі необхідні умови для
зречення сану, хоча такі випадки не були масовими в Київській єпархії.
Важливу функцію виконувала державна преса, яка ідеологічно впливала
на свідомість трудящих. Роль засобів масової інформації в популяризації
політичної діяльності органів влади і сьогодні залишається суттєвою і
переконливою. За радянських часів, зокрема під час масової «атеїзації»
суспільства, преса була потужним інструментом ідеологічного впливу,
дієвим засобом пропаганди партійно-державною машиною своїх ідей, агітації
мас за їх підтримку та організатором реалізації планів і програм. Преса відіграла чи не визначальну роль у формуванні громадської думки в справі
боротьби проти релігії, церкви та віруючих.
Ключові слова: радянська держава, Православна церква, Київська
єпархія, хіротонія, єпископ, вікаріатство, благочиння, парафія, репресії,
антирелігійна преса.