Знайди книгу!

Опис:
Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том ССХХХIII. Праці Історично-філософської секції. — Львів, 1997. — С. 69-99


Пробудження українського населення Галичини до самостійного національно-політичного життя під час революційних подій 1848 р. було неоднозначно сприйняте сучасниками й отримало суперечливе, контроверсійне відображення в історіографії. Але, незважаючи на полярність оцінок суті й характеру національного руху галицьких русинів, зумовлену гострою політичною боротьбою та особистими пристрастями окремих авторів, для більшості популярних публікацій і наукових досліджень властиве намагання подавати процес його розвитку як еволюцію від якоїсь початкової цілісності й одностайності до пізнішого роз'єднання і внутрішнього протистояння. Уже на початку 1860-х, коли розкол національного руху в Галичині на два протилежних табори — "молодих" і "старих", "руських" і "русских", або ж, як їх традиційно називають, народовців і москвофілів — став очевидним, кожна зі сторін намагалася довести своє виключне право на заступництво національних інтересів, апелюючи до того, що саме її ідейні засади лежали в основі єдиної національно-політичної платформи "руських патріотів" у часи "Весни народів", та звинувачуючи супротивників у відступництві й зраді. Неупереджений аналіз історичних джерел дає підставу стверджувати, що національний рух галицьких русинів уже від 1848 р., тобто на момент свого організаційного оформлення і вступу в політичну стадію розвитку, поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (пропольську, проросійську, австро-русинську і українську), співвідношення між якими перебувало в постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів.