Знайди книгу!

Опис:
2

АНОТАЦІЯ
Паславська Н. О. Кравецький цех у Львові в XVI–XVIII ст.:
організаційні форми та соціальні відносини. Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – Історія України. Львівський національний університет
імені Івана Франка. Львів, 2019.
Зміст анотації. Дисертація присвячена комплексному дослідженню
правових, економічних, соціальних та історико-демографічних складових
історії кравецького цеху у Львові в XVI–XVIII ст. У роботі проаналізовано
законодавчу базу цехового устрою та визначено статус кравецької корпорації у
правовій площині, окреслено права та обов’язки її членів. На підставі аналізу
джерельних матеріалів та залучення наукової літератури реконструйовано
внутрішній цеховий устрій, виробництво, спеціалізацію в ремеслі та позацехову
конкуренцію. Охарактеризовано процес навчання ремесла та простежено за
розвитком професійної кар’єри кравця. З’ясовано також причини виникнення та
характер соціальних суперечностей та етно-конфесійних відносин в цеху,
сформовано уявлення про демографічний і просопографічний аспекти цього
історичного феномена.
Кравецький цех у Львові не був об’єктом спеціальних історіографічних
досліджень, тому відсутні окремі публікації, в яких висвітлювалася б генеза чи
організація кравецького виробництва в місті. Основну ж базу дисертації
сформували рукописні (неопубліковані) та друковані матеріали (привілеї,
статути, універсали, актові книги, цехові та фінансові книги, реєстри прийняття
міського права тощо). Використання широкого спектру наявних джерельних та
історіографічних матеріалів з різних площин міського життя дало змогу
всебічно та цілісно реконструювати об’єкт дисертаційного дослідження.
Генеза організації кравецького ремесла у Львові сягає княжих часів, але
класична цехова структура уконституювалася вже після надання місту
маґдебурзького права. Привілей короля Сиґізмунда I від 10 червня 1533 р. 3

заклав правові підвалини діяльності корпорації. Надалі практика підтвердження
королівських привілеїв та цехових статутів залишалася незмінною і була
необхідною для збереження монопольного статусу цеху в його виробничій
діяльності, особливо з огляду на зростаючу конкуренцію з боку євреїв,
місцевих та приїжджих позацехових ремісників.
Кравецький цех та його ремісниче середовище становили собою цілісну
спільноту, об’єднану однаковими соціально-економічними інтересами. Втім,
дуалістична природа корпорації, до якої могли входити як католики
(здебільшого поляки), так і сповідники східного обряду – українці, вносила
певні корективи. Українцям періодично доводилося захищати своє право на
заняття кравецтвом у судовому порядку. В основі національно-конфесійної
конфронтації в спільному цеху вбачалися економічні мотиви, пов’язані з
усуненням потенційних конкурентів. Домінуюча католицька більшість
трималася впевнено та намагалася нав’язати українцям свої правила гри,
залучаючи їх до всіх міських обов’язків та порушуючи їхню релігійну
ідентичність. Українці ж відстоювали власну самобутність, не піддавалися
асиміляційним впливам та завжди залишалися в епіцентрі відродження своєї
національної громади.
Монополія на пошиття одягу для цеху була незмінною, тому кравецькі
цехмістри невпинно стежили за всіма випадками позацехової конкуренції.
Законним шляхом обійти цехову залежність для ремісників був т. зв.
королівський сервіторат, коли майстер отримував особливий статус, виконуючи
замовлення королівського двору. У Львові практикували також магнатські
палацові кравці, які шили одяг для свого пана та його оточення. Але
найбільшими конкурентами цеховиків були партачі, що жили і працювали на
передмістях та юридиках і користувалися протекцією старости, шляхти й
духовенства. Розвиток міста і зростання кількості міського населення
створювали кравцям-партачам сприятливі умови для роботи.
Кравецтво було привабливою галуззю виробництва для львівських євреїв,
очевидно, через попит на одежу, що невпинно зростав із збільшенням 4

населення міста. Єврейська конкуренція в ремеслі становила значну загрозу для
кравецької корпорації. Цехові ремісники всіляко намагалися ліквідувати
небезпеку, неодноразово звертаючись до королівської влади з проханнями та
скаргами. І все ж, попри підтвердження своєї монополії на пошиття одягу,
кравці так і не зуміли усунути цих конкурентів. Натомість євреям вдалося
заснувати власний цех на передмісті (1627 р.), а також узалежнити міських
цеховиків від свого капіталу та продажу сировини.
Реміснича спільнота кравців перебувала на перехресті модних впливів із
Сходу та Заходу, володіючи монопольним правом на виготовлення вбрання та
інших предметів кравецького виробництва. Місцеві кравці виконували
замовлення на різний смак та гаманець, обшиваючи всі верстви тогочасного
суспільства. У цеху існувала своєрідна спеціалізація між його членами,
базована на розподілі замовлень між майстрами різних етно-конфесійних груп,
які працювали з певними видами тканин. Ціни на одяг були строкатими і
залежали від якості та вартості сировини і техніки шиття. Кравці творили одяг,
який виконував не лише практичну функцію, але й був складовою матеріальної
культури, репрезентував статус особи в суспільстві, підкреслюючи її
індивідуальність.
Кравецька організація мала чітку ієрархічну модель, визначений
соціальний статус та власний дисциплінарний підхід до вишколу своїх членів.
На підставі наданих привілеїв і статутів, створювалися необхідні умови для
професійної діяльності колективу, що поділявся на соціально-вікові групи: учні
– підмайстри – майстри – цехмістри та столові майстри. Водночас процес
соціалізації ремісників був тривалим і охоплював декілька етапів під контролем
досвідчених майстрів.
У структурі цієї ремісничої корпорації виділялося також братство
кравецьких підмайстрів. Виникло воно передусім з ініціативи кравчиків, які
прагнули організувати свою діяльність та побут за західноєвропейських
зразками. Товариське життя кравецької челяді копіювало устрій майстрів і
ґрунтувалося на двох основних принципах – дисципліні та ієрархічності. Статут 5

закладав міцні правові підвалини для організації роботи та дозвілля
підмайстрів. Порушників, котрі наважилися відступити від встановлених
правил або втекти з міста, очікували фізичні покарання чи матеріальні
стягнення (воском і готівкою). Через надання (1491 р.) та підтвердження
(1646 р.) кравецьким підмайстрам власного статуту цех намагався вгамувати
бунтарський потенціал молоді, яка прагнула підвищення платні, та чітко
окреслити права й обов’язки своїх челядників, водночас даючи їм змогу відчути
себе частиною єдиного цехового організму з окремою структурою у формі
братства, що функціонувало з волі цехового керівництва та під його
патронатом.
Вступ до цеху вже в якості майстра був важливим етапом у професійній
кар’єрі ремісника. Майстрівство відкривало нові можливості. Проте й майстри,
особливо новоприйняті, змушені були дотримуватися норм корпоративної
ієрархії, усталених порядків та дисципліни. Попри жорстку цехову політику
при вступі, підсилену суттєвими грошовими видатками, виготовленням
зразкового виробу та проходженням іспиту перед екзаменаційною комісією,
охочих користуватися прерогативами майстрівського статусу було чимало.
Львівська кравецька корпорація протягом усього періоду свого
функціонування перебувала в трійці лідерів за кількістю найпопулярніших
місць працевлаштування в місті. Це відобразилося в чисельності кравців та
їхньому співвідношенні до загальної величини як ремісничої, так і міської
громади. Сукупно протягом XV–XVIII ст. повноправними львівськими
міщанами стали 478 кравців. Якщо врахувати також записи про прийняття
громадянства, не внесені до чистових реєстрів, то це число зросте до 563. А
отже, інтенсивність поповнення кравецької корпорації новими майстрами –
2 особи щорічно. Зіставлення даних чисельності учнів – підмайстрів – майстрів
показало, що на одного майстра припадало по 2,3 учня та 1,5 підмайстра, яких
він мав утримувати. Загалом середній кількісний склад кравецького
домогосподарства становив 8,4 особи, з яких 4,6 особи –пересічний показник
родини кравця (батьки та діти). В цеху одночасно могли працювати до 73 майстрів. На основі вказаних розрахунків, встановлено, що загалом кравецька
громада Львова на початку XVII ст. налічувала понад 600 осіб, у середині
століття – трохи більше 400, на початку XVIII ст. – близько 600.
Реміснича спільнота кравців була «живим організмом», що постійно
черпала ресурси з міграційних потоків людності, які прибували до Львова. Так
корпорація поповнювалася новими майстрами і челядниками, що сприяло
обміну досвідом, запровадженню нових технік та зразків виробництва,
особливо, коли новоприбулі походили із західноєвропейських міст. Більшість у
цеху становили вихідці зі Львова й інших міст і містечок Руського і Белзького
воєводств.
Конфлікти соціально-економічного та побутового характеру нерідко
виникали в кравецькому середовищі. Найчастіше конфліктували між собою
майстри – на ґрунті етнічно-конфесійному (поляки й німці та українці) та
професійному; майстри і підмайстри; підмайстри (здебільшого довкола
соціально-побутових питань); кравці та ремісниками інших професій, партачі
чи євреї (захист монопольного права на пошиття одягу); різні представники
кравецької спільноти (суперечки соціально-побутового плану). Загалом такі
конфлікти в ремісничому середовищі слід сприймати як прийнятну модель
суспільних відносин ранньомодерного часу, його соціокультурне явище.
Свідомо розуміючи свій статус у суспільстві, кравці відносили себе до
середнього класу міського соціуму. Як люди праці і водночас репрезентанти
їхніх інтересів перед міськими чиновниками, вони виступали носіями
ідентичності львівського міщанства, його кістяком.
Ключові слова: кравецький цех, ремесло, кравці, майстри, підмайстри,
учні, партачі, привілеї, статути, Львів.