Кримінальне судочинство у Галичині за австрійським Кримінально-процесуальним кодексом 1873 року
Тарас Галабурда / науковадисертація
Опис:
Галабурда Т.І. Кримінальне судочинство у Галичині за австрійським
Кримінально-процесуальним кодексом 1873 року. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктор філософії за
спеціальністю 081 «Право» (галузь знань – 08 «Право»). – Львівський
національний університет імені Івана Франка, Львів, 2021.
У дисертації на підставі аналізу нормативно-правових актів, чинних на
території Галичини у досліджуваний період, наукової літератури, архівних
документів та інших писемних джерел комплексно досліджено здійснення
кримінального судочинства у Галичині за австрійським Кримінально-
процесуальним кодексом 1873 р.
Проведено аналіз історіографічного матеріалу за темою дослідження
з’ясовано особливості розробки означеної проблематики. Здійснено
класифікацію масиву історіографічної літератури за хронологічним критерієм
на три періоди. Характеризується джерельна база дослідження, яка включає
нормативно-правові акти, опубліковані матеріали та неопубліковані документи
з архівних зібрань.
У дисертації досліджено причини укладення австрійського Кримінально-
процесуального кодексу 1873 р. Вказано, що австрійський Кримінально-
процесуальний кодекс 1873 р. був відображенням трансформації політичної
системи в Австрії у другій половині XIX ст. Зміни, які відбулися у Габсбурзькій
монархії після революційних подій 1848–1849 рр., опиралися на
широкомасштабну реформу політичної та правової системи держави. Одним із
перших реформованих кримінально-процесуальних кодексів став кодекс від 17
січня 1850 р., який відходив від застосування інквізиційного процесу та
запровадив у систему судочинства принципи сучасного змішаного процесу, в
тому числі декларовані конституцією 1849 р. відкритість та усність судового
засідання.
3
Однією з особливостей австрійського Кримінально-процесуального
кодексу від 17 січня 1850 р. було те, що хоча він і був затверджений для всієї
імперії, не набрав чинності в усіх краях. Територіальне обмеження реалізації
ліберальної моделі судочинства випливало з ініціативи австрійського
парламенту. Позитивним було те, що Кримінально-процесуальний кодекс
1850 р. довів, наскільки важливим є принцип соціальної справедливості у
конституційному забезпеченні незалежності судової влади та суддів. Зазначено,
що централізація влади та відхід від демократичних принципів кримінального
процесу спричинило до введення Кримінально-процесуального кодексу 1853 р.
Кодекс частково повернувся до моделі інквізиційного процесу й сприяв
бюрократичному формалізму та зробив центральним елементом кримінального
судочинства стадію досудового розслідування, скасував суд присяжних та
відновив негативну теорію доказів. Наголошено на тому, що Кримінально-
процесуальний кодекс 1853 р., особливо у контексті досудового розслідування,
мав вагомий вплив на розвиток кримінального судочинства та суддів, що вже
застосовували австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
З’ясовано, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
перебував у нерозривному зв’язку із попередніми законами, що регулювали
кримінальне судочинство Австрії, зокрема, з Кримінально-процесуальним
кодексом 1850 р., на підставі якого Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
здійснив повернення до багатьох прогресивних засад та положень. Водночас
судова практика і наукова література, що сформувалася за час дії Кримінально-
процесуального кодексу 1853 р. в низці тих положеннях, що не були скасовані
чинним Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. або встановлені в інших
нормативно-правових актах, продовжувала діяти у тих самих правових межах.
Показано період реформ й особливості кодифікаційних робіт над
проєктами австрійського Кримінально-процесуального кодексу 1873 р., де
важливим чинником став вплив політичної ситуації в країні. Зазначено, що
одним із головних мотивів кодифікації австрійського кримінально-
процесуального законодавства, був чинник суспільного життя, котрий включав
4
зміцнення національної єдності найрізноманітніших верств населення,
припинення конфлікту та примирення протилежних інтересів і поглядів у
тогочасному суспільстві.
Конкретизовано джерела, уточнено структуру та всебічно проаналізовано
основні положення Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. Вказується,
що весь процес кодифікації тривав 13 років, упродовж яких було розроблено 10
законопроєктів, більшість з яких навіть не були спрямовані на подальшу
роботу. Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. можна вважати одним із
найбільш досконалих кримінально-процесуальних кодексів свого часу, який
остаточно закріплював сучасний змішаний процес, впровадив доказовий процес
в рамках публічного й незалежного судового розгляду. Такий підхід дозволив
використовувати норми Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. і новим
незалежним державам, котрі постали 1918 р. після розпаду імперії Габсбургів.
Досліджено питання набрання чинності австрійським Кримінально-
процесуальним кодексом 1873 р., відповідно до якого австрійський парламент
розглядав можливість введення кодексу та інституту присяжних тільки у
королівствах та краях імперії, в яких діяв австрійський Кримінально-
процесуальний кодекс 1850 р., окрім таких західноукраїнських земель як
Галичина й Буковина, у котрих за допомогою окремого закону кодекс та
інститут присяжних мав бути введений пізніше. Зроблено висновок, що
Галичина й Буковина не стали полігоном для апробації австрійського
законодавства, оскільки представники (депутати) від країв за допомогою
дискусій в парламенті та багаточисленних клопотань від країв й клопотання від
Львівської палати адвокатів домоглися того, щоб Кримінально-процесуальний
кодекс 1873 р. та інститут присяжних були введені одночасно на всій території
імперії.
Встановлено, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
був створений із використанням засобів нормопроєктувальної техніки, які є
актуальними й використовуються для розроблення сучасних процесуальних
кодексів, зокрема, Кримінально процесуального кодексу України. З’ясовано,
5
що такими засобами були принципи права (принцип законності (§ 34); принцип
об’єктивної істини (§ 3, 34, 69, 241, 282, 283); принцип гласності (§ 228,
231, 258, 440, 456) та ін.); правові презумпції: презумпція знання закону (§ 3,
172, 365), презумпція недопустимості доказів, отриманих із порушенням норм
кримінально-процесуального закону (§ 202) тощо; правові фікції, щодо строків
у кримінальному судочинстві (§ 6) та ін.; правові аксіоми: свобода від
самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї
(§ 152), всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого (§ 20) та ін.
З’ясовано, що до процесуальних гарантій прав особи за австрійським
Кримінально-процесуальним кодексом 1873 р. належало право підозрюваного /
обвинуваченого та інших учасників кримінального провадження мати
захисника (адвоката), що гарантувало роз’ясненням йому цього права (§ 3, 41),
наданням можливості обрати захисника та запросити його (§ 39, 440), наданням
йому у передбачених законом випадках безоплатної допомоги захисника (§ 41,
347) тощо. Важливими гарантіями щодо забезпечення права на захист є надання
права прокуророві відмовитися від підтримання обвинувачення (§ 48), а також,
якщо приватний обвинувач не подав обвинувальний акт або інші клопотання
необхідні для підтримання обвинувачення у встановлений законом строк, або
якщо він не з’явився на основне засідання, або якщо не заявив про підтримання
обвинувачення на основному засіданні, вважалося, що він відмовився від
обвинувачення, що тягнуло за собою закриття судом справи з цієї підстави
(§ 46) та ін.
З прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. порядок
здійснення кримінального судочинства ґрунтувався на принципах законності,
об’єктивної істини, усності та безпосередності, гласності, змагальності,
презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, ініціювання
судочинства лише за наявності скарги, забезпечення недоторканності права
власності, вільної оцінки доказів судом, поваги до людської гідності,
недопустимість повороту до гіршого, судового захисту порушених прав тощо.
6
Вказано, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
щодо положень засади вільної оцінки доказів містив тільки один виняток, де
вказано, якщо попереднє питання стосувалося дійсності шлюбу, рішення
цивільного судді, компетентного у цій справі, повинно використовуватись як
основа для судового рішення у кримінальній справі. У цьому випадку вирок у
цивільній справі мав преюдиційний характер для кримінального судочинства.
Визначено класифікацію доказів за Австрійським Кримінально-
процесуальний кодекс 1873 р., котрі поділялися на докази щодо їх джерела та
щодо їх предмета. Докази щодо їх джерела були додатково розділені на прямі
докази і непрямі докази. Джерелом прямих доказів могли бути лише висновки,
зроблені особисто суддею або третіми сторонами, які потім повідомляли суддю
про них, а підставою для непрямих доказів послужили висновки судді, які
полягали у встановленні достовірності факту, що були предметом доказів.
Докази щодо предмета обвинувачення поділялися на обвинувальні докази та
виправдувальні докази. Вказано, що тодішня правова література пов’язувала
поняття доказів з поняттям засобів доказування, які розумілися як будь-яка
процесуальна діяльність, що дозволяє отримати докази у суді. В австрійському
кримінальному судочинстві виділяли такі засоби доказування: огляд, висновки
експертів, показання свідків, показання підозрюваного (обвинуваченого), листи
й документи та узгодження кількох непрямих доказів тощо. Велику увагу в
кодексі було приділено експертам, що мали два завдання: перше – вивчення
матеріальних доказів, друге – подання відповідних висновків експертизи та їх
обґрунтування. Виклик експертів залежав від волі судді, за загальним правилом
суддя викликав двох експертів.
Здійснено порівняння норм кримінально-процесуальних кодексів 1850 і
1853 рр. із нормами Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. щодо
юрисдикції суду, звідки випливає, що положення Кримінально-процесуального
кодексу 1853 р. по суті містив аналогічні за змістом положення Кримінально-
процесуального кодексу 1850 р. про юрисдикцію, оскільки, відповідні
процесуальні норми довели свою ефективність на практиці. Австрійський
7
Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. встановлював загальну й виняткову
юрисдикції, критерієм котрих був персональний характер, а саме
правовідносини, що вирішувалися у військових судах, а також, правовідносини,
що регулювалися міжнародним правом. Охарактеризовано юрисдикцію суду,
котра поділялася на територіальну, яка могла бути: звичайною (що
ґрунтувалася на загальних положеннях закону) й надзвичайна (базувалася на
винятковому положенні, що існувало тільки для певної особливої справи, що
стосувалося чисто зовнішніх й випадкових обставин, які вимагали для
вирішення конкретної справи залучення іншого суду), а також предметну
(родову).
Наголошено на тому, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс
1873 р. вперше врегульовував положення про експертний висновок як
самостійний доказовий засіб у кримінальному судочинстві, котрі були включені
у главі XI, де, також містилися положення про огляд місця події. Водночас
простежувалася тенденція замість експертів – приватних осіб залучати
державні установи та інститути у деяких сферах, наприклад фінансовій,
медичній та ін.
Австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. встановлював
чіткі терміни подання скарги – не пізніше шести тижнів з часу скоєння злочину.
Згідно з роз’ясненням Міністерства юстиції від 28 лютого 1879 р. саме дата
скоєння злочину, а не дата, коли стало відомо про нього, вважалася вихідною
точкою у встановленні граничних термінів. Прокурор був зобов’язаний
ознайомитися з усіма повідомленнями щодо злочинів, у т.ч. анонімними.
Прокурор також володів правом звертатися до суду щодо початку попереднього
судового слідства у справі, клопотати про проведення обшуку будинку.
Підтверджено нечіткий розподіл компетенції між слідчим суддею і прокурором
у контексті початку досудового слідства, а також те, що впровадження
попереднього слідства у процес, яке передувало головному слідству, стало
нововведенням австрійського Кримінально-процесуального кодексу 1873 р.
8
Показано, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. був
спрямованим на забезпечення максимально короткого судового засідання без
зайвих продовжень і перенесень, причиною стало видання рескрипту
Міністерства юстиції від 12 грудня 1877 р., яке рекомендувало всім судам, до
компетенції яких належав розгляд кримінальних справ, щоби розгляд справ про
тяжкі тілесні ушкодження відбувався в один день. Мета такого кроку –
заощадження коштів і часу на роботу експертів. Кодекс допускав можливість
заочного розгляду кримінальної справи, якщо присутність підсудного не була
необхідною з огляду на тяжкість справи, і якщо йому загрожувало не більше
п’яти років позбавлення волі (§ 427).
Вирок у справі за участі присяжних міг бути оскаржений в апеляційному й
касаційному порядку. Особа, яка мала намір подати апеляцію, зобов’язувалася
спочатку виявити цей намір перед судом (не пізніше трьох днів, а після
проголошення давалося вісім днів на подання апеляції до того суду, який виніс
рішення).
Охарактеризовано стадії судового процесу за Кримінально-процесуальним
кодексом 1873 р. до яких відносили: порушення кримінальної справи (тільки за
наявності скарги публічної або приватної); дізнання (метою якою було
отримання пояснень від підозрюваного, від потерпілого, фіксування доказів у
справі) і винесення обвинувального акту (із визначенням кваліфікації
вчиненого злочину); підготовка кримінального процесу (суд розглядав
клопотання сторін про нові докази, призначав захисника для обвинуваченого,
встановлював дату і місце розгляду справи); головне судове засідання
(основний етап розгляду кримінальної справи); встановлення покарання для
обвинуваченого (як судом самостійно, та і з допомогою суддів присяжних,
котрі визначали винуватість / невинуватість підсудного); оголошення вироку
(завершальний етап, де вирок визначали на нараді суду); оскарження вироку
(подання апеляційної, касаційної скарги у встановлений термін); виконання
вироку (врахування особливостей покарання).
9
Ключові слова: австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.,
кримінальне судочинство, Австрійська імперія, Австро-Угорщина, Галичина,
кодифікація, проєкт кримінально-процесуального кодексу, принципи
кримінально-процесуального права, стадії австрійського кримінального
судочинства.
Галабурда Т.І. Кримінальне судочинство у Галичині за австрійським
Кримінально-процесуальним кодексом 1873 року. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктор філософії за
спеціальністю 081 «Право» (галузь знань – 08 «Право»). – Львівський
національний університет імені Івана Франка, Львів, 2021.
У дисертації на підставі аналізу нормативно-правових актів, чинних на
території Галичини у досліджуваний період, наукової літератури, архівних
документів та інших писемних джерел комплексно досліджено здійснення
кримінального судочинства у Галичині за австрійським Кримінально-
процесуальним кодексом 1873 р.
Проведено аналіз історіографічного матеріалу за темою дослідження
з’ясовано особливості розробки означеної проблематики. Здійснено
класифікацію масиву історіографічної літератури за хронологічним критерієм
на три періоди. Характеризується джерельна база дослідження, яка включає
нормативно-правові акти, опубліковані матеріали та неопубліковані документи
з архівних зібрань.
У дисертації досліджено причини укладення австрійського Кримінально-
процесуального кодексу 1873 р. Вказано, що австрійський Кримінально-
процесуальний кодекс 1873 р. був відображенням трансформації політичної
системи в Австрії у другій половині XIX ст. Зміни, які відбулися у Габсбурзькій
монархії після революційних подій 1848–1849 рр., опиралися на
широкомасштабну реформу політичної та правової системи держави. Одним із
перших реформованих кримінально-процесуальних кодексів став кодекс від 17
січня 1850 р., який відходив від застосування інквізиційного процесу та
запровадив у систему судочинства принципи сучасного змішаного процесу, в
тому числі декларовані конституцією 1849 р. відкритість та усність судового
засідання.
3
Однією з особливостей австрійського Кримінально-процесуального
кодексу від 17 січня 1850 р. було те, що хоча він і був затверджений для всієї
імперії, не набрав чинності в усіх краях. Територіальне обмеження реалізації
ліберальної моделі судочинства випливало з ініціативи австрійського
парламенту. Позитивним було те, що Кримінально-процесуальний кодекс
1850 р. довів, наскільки важливим є принцип соціальної справедливості у
конституційному забезпеченні незалежності судової влади та суддів. Зазначено,
що централізація влади та відхід від демократичних принципів кримінального
процесу спричинило до введення Кримінально-процесуального кодексу 1853 р.
Кодекс частково повернувся до моделі інквізиційного процесу й сприяв
бюрократичному формалізму та зробив центральним елементом кримінального
судочинства стадію досудового розслідування, скасував суд присяжних та
відновив негативну теорію доказів. Наголошено на тому, що Кримінально-
процесуальний кодекс 1853 р., особливо у контексті досудового розслідування,
мав вагомий вплив на розвиток кримінального судочинства та суддів, що вже
застосовували австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
З’ясовано, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
перебував у нерозривному зв’язку із попередніми законами, що регулювали
кримінальне судочинство Австрії, зокрема, з Кримінально-процесуальним
кодексом 1850 р., на підставі якого Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
здійснив повернення до багатьох прогресивних засад та положень. Водночас
судова практика і наукова література, що сформувалася за час дії Кримінально-
процесуального кодексу 1853 р. в низці тих положеннях, що не були скасовані
чинним Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. або встановлені в інших
нормативно-правових актах, продовжувала діяти у тих самих правових межах.
Показано період реформ й особливості кодифікаційних робіт над
проєктами австрійського Кримінально-процесуального кодексу 1873 р., де
важливим чинником став вплив політичної ситуації в країні. Зазначено, що
одним із головних мотивів кодифікації австрійського кримінально-
процесуального законодавства, був чинник суспільного життя, котрий включав
4
зміцнення національної єдності найрізноманітніших верств населення,
припинення конфлікту та примирення протилежних інтересів і поглядів у
тогочасному суспільстві.
Конкретизовано джерела, уточнено структуру та всебічно проаналізовано
основні положення Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. Вказується,
що весь процес кодифікації тривав 13 років, упродовж яких було розроблено 10
законопроєктів, більшість з яких навіть не були спрямовані на подальшу
роботу. Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. можна вважати одним із
найбільш досконалих кримінально-процесуальних кодексів свого часу, який
остаточно закріплював сучасний змішаний процес, впровадив доказовий процес
в рамках публічного й незалежного судового розгляду. Такий підхід дозволив
використовувати норми Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. і новим
незалежним державам, котрі постали 1918 р. після розпаду імперії Габсбургів.
Досліджено питання набрання чинності австрійським Кримінально-
процесуальним кодексом 1873 р., відповідно до якого австрійський парламент
розглядав можливість введення кодексу та інституту присяжних тільки у
королівствах та краях імперії, в яких діяв австрійський Кримінально-
процесуальний кодекс 1850 р., окрім таких західноукраїнських земель як
Галичина й Буковина, у котрих за допомогою окремого закону кодекс та
інститут присяжних мав бути введений пізніше. Зроблено висновок, що
Галичина й Буковина не стали полігоном для апробації австрійського
законодавства, оскільки представники (депутати) від країв за допомогою
дискусій в парламенті та багаточисленних клопотань від країв й клопотання від
Львівської палати адвокатів домоглися того, щоб Кримінально-процесуальний
кодекс 1873 р. та інститут присяжних були введені одночасно на всій території
імперії.
Встановлено, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
був створений із використанням засобів нормопроєктувальної техніки, які є
актуальними й використовуються для розроблення сучасних процесуальних
кодексів, зокрема, Кримінально процесуального кодексу України. З’ясовано,
5
що такими засобами були принципи права (принцип законності (§ 34); принцип
об’єктивної істини (§ 3, 34, 69, 241, 282, 283); принцип гласності (§ 228,
231, 258, 440, 456) та ін.); правові презумпції: презумпція знання закону (§ 3,
172, 365), презумпція недопустимості доказів, отриманих із порушенням норм
кримінально-процесуального закону (§ 202) тощо; правові фікції, щодо строків
у кримінальному судочинстві (§ 6) та ін.; правові аксіоми: свобода від
самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї
(§ 152), всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого (§ 20) та ін.
З’ясовано, що до процесуальних гарантій прав особи за австрійським
Кримінально-процесуальним кодексом 1873 р. належало право підозрюваного /
обвинуваченого та інших учасників кримінального провадження мати
захисника (адвоката), що гарантувало роз’ясненням йому цього права (§ 3, 41),
наданням можливості обрати захисника та запросити його (§ 39, 440), наданням
йому у передбачених законом випадках безоплатної допомоги захисника (§ 41,
347) тощо. Важливими гарантіями щодо забезпечення права на захист є надання
права прокуророві відмовитися від підтримання обвинувачення (§ 48), а також,
якщо приватний обвинувач не подав обвинувальний акт або інші клопотання
необхідні для підтримання обвинувачення у встановлений законом строк, або
якщо він не з’явився на основне засідання, або якщо не заявив про підтримання
обвинувачення на основному засіданні, вважалося, що він відмовився від
обвинувачення, що тягнуло за собою закриття судом справи з цієї підстави
(§ 46) та ін.
З прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. порядок
здійснення кримінального судочинства ґрунтувався на принципах законності,
об’єктивної істини, усності та безпосередності, гласності, змагальності,
презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, ініціювання
судочинства лише за наявності скарги, забезпечення недоторканності права
власності, вільної оцінки доказів судом, поваги до людської гідності,
недопустимість повороту до гіршого, судового захисту порушених прав тощо.
6
Вказано, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.
щодо положень засади вільної оцінки доказів містив тільки один виняток, де
вказано, якщо попереднє питання стосувалося дійсності шлюбу, рішення
цивільного судді, компетентного у цій справі, повинно використовуватись як
основа для судового рішення у кримінальній справі. У цьому випадку вирок у
цивільній справі мав преюдиційний характер для кримінального судочинства.
Визначено класифікацію доказів за Австрійським Кримінально-
процесуальний кодекс 1873 р., котрі поділялися на докази щодо їх джерела та
щодо їх предмета. Докази щодо їх джерела були додатково розділені на прямі
докази і непрямі докази. Джерелом прямих доказів могли бути лише висновки,
зроблені особисто суддею або третіми сторонами, які потім повідомляли суддю
про них, а підставою для непрямих доказів послужили висновки судді, які
полягали у встановленні достовірності факту, що були предметом доказів.
Докази щодо предмета обвинувачення поділялися на обвинувальні докази та
виправдувальні докази. Вказано, що тодішня правова література пов’язувала
поняття доказів з поняттям засобів доказування, які розумілися як будь-яка
процесуальна діяльність, що дозволяє отримати докази у суді. В австрійському
кримінальному судочинстві виділяли такі засоби доказування: огляд, висновки
експертів, показання свідків, показання підозрюваного (обвинуваченого), листи
й документи та узгодження кількох непрямих доказів тощо. Велику увагу в
кодексі було приділено експертам, що мали два завдання: перше – вивчення
матеріальних доказів, друге – подання відповідних висновків експертизи та їх
обґрунтування. Виклик експертів залежав від волі судді, за загальним правилом
суддя викликав двох експертів.
Здійснено порівняння норм кримінально-процесуальних кодексів 1850 і
1853 рр. із нормами Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. щодо
юрисдикції суду, звідки випливає, що положення Кримінально-процесуального
кодексу 1853 р. по суті містив аналогічні за змістом положення Кримінально-
процесуального кодексу 1850 р. про юрисдикцію, оскільки, відповідні
процесуальні норми довели свою ефективність на практиці. Австрійський
7
Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. встановлював загальну й виняткову
юрисдикції, критерієм котрих був персональний характер, а саме
правовідносини, що вирішувалися у військових судах, а також, правовідносини,
що регулювалися міжнародним правом. Охарактеризовано юрисдикцію суду,
котра поділялася на територіальну, яка могла бути: звичайною (що
ґрунтувалася на загальних положеннях закону) й надзвичайна (базувалася на
винятковому положенні, що існувало тільки для певної особливої справи, що
стосувалося чисто зовнішніх й випадкових обставин, які вимагали для
вирішення конкретної справи залучення іншого суду), а також предметну
(родову).
Наголошено на тому, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс
1873 р. вперше врегульовував положення про експертний висновок як
самостійний доказовий засіб у кримінальному судочинстві, котрі були включені
у главі XI, де, також містилися положення про огляд місця події. Водночас
простежувалася тенденція замість експертів – приватних осіб залучати
державні установи та інститути у деяких сферах, наприклад фінансовій,
медичній та ін.
Австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. встановлював
чіткі терміни подання скарги – не пізніше шести тижнів з часу скоєння злочину.
Згідно з роз’ясненням Міністерства юстиції від 28 лютого 1879 р. саме дата
скоєння злочину, а не дата, коли стало відомо про нього, вважалася вихідною
точкою у встановленні граничних термінів. Прокурор був зобов’язаний
ознайомитися з усіма повідомленнями щодо злочинів, у т.ч. анонімними.
Прокурор також володів правом звертатися до суду щодо початку попереднього
судового слідства у справі, клопотати про проведення обшуку будинку.
Підтверджено нечіткий розподіл компетенції між слідчим суддею і прокурором
у контексті початку досудового слідства, а також те, що впровадження
попереднього слідства у процес, яке передувало головному слідству, стало
нововведенням австрійського Кримінально-процесуального кодексу 1873 р.
8
Показано, що австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. був
спрямованим на забезпечення максимально короткого судового засідання без
зайвих продовжень і перенесень, причиною стало видання рескрипту
Міністерства юстиції від 12 грудня 1877 р., яке рекомендувало всім судам, до
компетенції яких належав розгляд кримінальних справ, щоби розгляд справ про
тяжкі тілесні ушкодження відбувався в один день. Мета такого кроку –
заощадження коштів і часу на роботу експертів. Кодекс допускав можливість
заочного розгляду кримінальної справи, якщо присутність підсудного не була
необхідною з огляду на тяжкість справи, і якщо йому загрожувало не більше
п’яти років позбавлення волі (§ 427).
Вирок у справі за участі присяжних міг бути оскаржений в апеляційному й
касаційному порядку. Особа, яка мала намір подати апеляцію, зобов’язувалася
спочатку виявити цей намір перед судом (не пізніше трьох днів, а після
проголошення давалося вісім днів на подання апеляції до того суду, який виніс
рішення).
Охарактеризовано стадії судового процесу за Кримінально-процесуальним
кодексом 1873 р. до яких відносили: порушення кримінальної справи (тільки за
наявності скарги публічної або приватної); дізнання (метою якою було
отримання пояснень від підозрюваного, від потерпілого, фіксування доказів у
справі) і винесення обвинувального акту (із визначенням кваліфікації
вчиненого злочину); підготовка кримінального процесу (суд розглядав
клопотання сторін про нові докази, призначав захисника для обвинуваченого,
встановлював дату і місце розгляду справи); головне судове засідання
(основний етап розгляду кримінальної справи); встановлення покарання для
обвинуваченого (як судом самостійно, та і з допомогою суддів присяжних,
котрі визначали винуватість / невинуватість підсудного); оголошення вироку
(завершальний етап, де вирок визначали на нараді суду); оскарження вироку
(подання апеляційної, касаційної скарги у встановлений термін); виконання
вироку (врахування особливостей покарання).
9
Ключові слова: австрійський Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.,
кримінальне судочинство, Австрійська імперія, Австро-Угорщина, Галичина,
кодифікація, проєкт кримінально-процесуального кодексу, принципи
кримінально-процесуального права, стадії австрійського кримінального
судочинства.
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.