Літературно-художня творчість як діалог та інтерпретація (на матеріалі драматургії Гельмута Байєрля)
Олексій Анхим / науковадисертація
Опис:
Анхим О. І. Літературно-художня творчість як діалог та інтерпретація (на
матеріалі драматургії Гельмута Байєрля). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.06 «Теорія літератури». – Житомирський державний
університет імені Івана Франка МОН України, Житомир, 2019.
У дисертації докладно висвітлено розгортання діалогу в процесі
літературно-художньої творчості та розширено й уточнено літературознавче
розуміння цього феномену. Здійснено комплексний аналіз концепту
«інтертекстуальність» в межах і за межами постмодерністської парадигми
мислення, виокремлені вектори його осмислення в плані авторської творчості
та читацької співтворчості. Уточнено теорію та простежено особливості
здійснення літературознавчої та художньої інтерпретації літературного твору.
Завдяки зіставленню понять «художня інтерпретація» та «художня
інтерпретаційна модель» уточнюється понятійний апарат, що уможливлює
теоретичну концептуалізацію художньої творчості як інтерпретації.
Вперше в українське літературознавство введено постать Гельмута
Байєрля − драматурга, творчість якого досі залишалася невідрефлексованою
вітчизняною наукою. Вперше з точки зору сучасної поетики з урахуванням
діалогічної сутності та інтертекстуальності розглянуто драми-обробки
Г. Байєрля. Літературознавча інтерпретація творів Г. Байєрля та аналіз
особливостей художньої інтерпретації творчості Б. Брехта Г. Байєрлем
дозволили детермінувати здійснені драматургом обробки як художні
інтерпретаційні моделі різних рівнів. Творчість Г. Байєрля та іманентний їй
синтез теоретичної та художньої інтерпретацій підтверджує висновок про те,
що художня творчість – це творчий діалог одного митця з іншим / іншими, в 3
результаті якого здійснюється художня та / або теоретична інтерпретація творів
останнього / останніх.
Актуальність дослідження зумовлена потребою у систематизації наявних
підходів до тлумачення категорій діалогу та інтерпретації в літературознавстві
та в уточненні необхідного термінологічно-понятійного апарату, що відкриває
нові аспекти розуміння літературно-художньої творчості. Вибір матеріалу
дослідження зумовлений тим, що, незважаючи на значний творчий доробок
німецького драматурга Г. Байєрля, його твори, як і сама особистість,
залишаються поза увагою у вітчизняній науці, а відтак невідомими
українському читачеві.
Метою дисертаційного дослідження є з’ясування значення діалогу та
інтерпретації в процесі літературно-художньої творчості з опорою на
драматургію Гельмута Байєрля.
Об’єктом дослідження виступає літературно-художня творчість як процес
становлення творчої особистості. У якості предмету дослідження обрано діалог
та інтерпретацію як необхідні чинники здійснення літературно-художньої
творчості.
Матеріалом дисертаційного дослідження слугували оригінальні
п’єси,театрознавчі статті, спогади та теоретичні праціГельмута Байєрля,
зокрема п’єса для драмгуртка «Дорожній вказівник», навчальна п’єса
«Констатація», п’єси «Пані Флінц», «Іоанна із Дьобельну», «Веселун»,
«Містерія-буф», «Подорож по Землі доктора Фауста», «Ви новачок, сер!»,
теоретична праця «Голови, або Ще менший органон», статті «Про значення
деталей в сценічному мистецтві», «Як сучасна дійсність може бути
представлена в театрі», «Опановуючи дійсність».
Наукова новизна роботи полягає в уточненні теорії літературознавчої та
художньої інтерпретації літературного твору. З’ясовано значення діалогу в
процесі літературно-художньої творчості та поглиблено уявлення про його
основні внутрішньо-, між- та позатекстові кореляції. Докладно висвітлено
розгортання діалогу в процесі літературно-художньої творчості, що сприяло 4
уточненню літературознавчого розуміння цього феномену та визначенню нових
шляхів його інтерпретації. Вперше проаналізовано діалогічну сутність
творчості Г. Байєрля та розкрито найпоказовіші типи інтертекстуальності у
його творах. Вперше здійснено літературознавчу інтерпретацію творів
Г. Байєрля та проаналізовано особливості художньої інтерпретації творчості
Б. Брехта Г. Байєрлем. Також уточнено термінологічний апарат, завдяки чому в
деяких аспектах по-новому осмислені поняття «літературно-художня
творчість», «художня інтерпретація», «літературознавча інтерпретація»,
«обробка», «діалогічність», «інтертекстуальність».
Науково-практична цінність отриманих результатів полягає в
подальшому їх застосуванні придослідженнівнутрішньо-, між- та позатекстових
кореляційхудожнього тексту літературного твору. Матеріали дисертаціїможуть
бути використані при укладанні навчальних посібників, а також при читанні
курсів лекцій і спецкурсів з теорії таісторіїлітератури, теорії драми та театру.
Перший розділ дисертаційного дослідження «Літературно-художня
творчість як діалог» присвячено дослідженню феномену діалогу як
першоджерела будь-якої мистецької діяльності, перш за все – художньої
творчості в просторі літератури як мистецтва слова, а також з’ясуванню його
значення в процесі інтерпретації літературного твору. Визначено, що діалог –
не лише умова чи передумова, але й причина, засіб та універсальний механізм
виникнення нового в процесі творчості. Також розглянуто інтерсуб’єктний та
міжтекстовий діалоги як основу літературно-художньої творчості та вказано на
іманентний процесу творчості нескінченний рух від монологізації до
діалогізації.
В цьому ж розділі розглянуто теоретичний та художній діалог Г. Байєрля
з Б. Брехтом, що точиться навколо головних концептів епічного театру.
Проведений аналіз п’єс Г. Байєрля показує зумовленість особливостей їх
поетики різноманітними художніми засобами, які драматург перейняв
здебільшого у свого вчителя Б. Брехта, підпорядковуючи традицію епічного
театру власним творчим настановам.Підбивається підсумок, що завдяки 5
вмілому використанню прийомів Б. Брехта, Г. Байєрль зумів перенести його
персонажів в нову реальність та художньо показати нову дійсність, чим довів
силу брехтівської теорії та її дієвість в нових суспільно-історичних умовах. За
допомогою порівняльного аналізу з’ясовано, що, хоча розуміння драматургом
діалектики, фабули, ефекту очуження, жесту, комічного та інших важливих для
епічного театру елементів поетики в багатьох аспектах перегукується із
брехтівським, все ж самі елементи зазнають певних трансформацій.
Обґрунтовано позицію, згідно з якою Г. Байєрль − не епігон, а послідовник
Б. Брехта, який шукав своє власне розуміння епічного театру та, відповідно,
нові засоби й техніки, більш дієві щодо зображення безпосередньої дійсності.
Другий розділ «Концепт “інтертекстуальність” в межах і за межами
постмодерністської теоретичної та художньої парадигми мислення»
присвячений явищу міжтекстової взаємодії та генезі його літературознавчого
осмислення. В цьому розділі з опорою на концепції Р. Барта, Ю. Крістєвої,
М. Ріффатера та ін. розглядаються основні положення та принципи теорії
інтертекстуальності. Доведено, що інтертекст і прецедентний текст / тексти
знаходяться у постійному контакті й взаємодії, що проявляється як на
літературознавчому, так і на лінгвістичному рівні. Відтак, інтертекстуальність,
виражаючи міру художності твору, передбачає певний рух культурної
інформації у нескінченному просторі текстів з постійним під’єднанням все
нових інтертекстів та смислів.Зважаючи на широке тлумачення
інтертекстуальності та появу все нових підходів до цього явища, запропоновано
здійснювати її розгляд як в аспекті автора, так і в аспекті читача. Обґрунтовано,
що такий підхід дозволить розглядати інтертекстуальність як прийом, свідомо
застосований тим чи іншим автором, що сприятиме уникненню появи хибних
(абсурдних) інтерпретацій, а також виявленню в текстах літературних творів
інтертекстуальних включень, за якими ховається авторська інтенція.
В цьому ж розділі здійснюється інтертекстуальний аналіз творів
Г. Байєрля, що дозволяє чітко побачити зв’язки його п’єс із літературною
традицією. Різноманітні інтертекстуальні вкраплення доводять, що об’єктом 6
рецепції драматурга стали твори багатьох митців (Б. Брехта, Г. Бокарева,
В. Маяковського, Й. В. Ґете та ін.), а також Біблія. Водночас наведені в даному
розділі аргументи дозволяють детермінувати п’єсу-обробку як форму втілення
інтертекстуальної матеріалізації творчого діалогу в межах розгортання
жанрової традиції.
У третьому розділі «Інтерпретація літературного твору як чинник
діалогічного творення та відтворення» розглянуто особливості
літературознавчої та художньої інтерпретації літературного твору. В цьому
розділі проаналізовано досвід філософської герменевтики, здійснено
розмежування тексту і твору та з’ясовано місце пародії й стилізації у
літературно-художній творчості.
Значну увагу приділено теоретичній та практичній (художній)
інтерпретації Г. Байєрлем творчості Б. Брехта. Констатовано, що творчість
Г. Байєрля, представлена у вигляді множинності художніх інтерпретаційних
моделей різних рівнів із властивими їм певними елементами пародії / стилізації
на свої претексти, є своєрідним синтезом теоретичної інтерпретації ідей
Б. Брехта та художньої інтерпретації його п’єс.
В цьому ж розділі окреслюються перспективи подальших досліджень.
З’ясовано, що окремого теоретичного осмислення вимагають здійснені
Г. Байєрлем переклади творів з російської та англійської мов німецькою, адже
будь-який переклад з однієї мови на іншу також можна вважати побудовою
художньої інтерпретаційної моделі, де особистісне прочитання та розуміння
перекладача відіграють надзвичайно важливу роль. При подальшому
дослідженні творчості Г. Байєрля слід також приділити увагу його діяльності не
лише в театрі, але й в двох інших медіа: на телебаченні та в кіно. Відповідно,
здійснена ним екранізація власних п’єс як ще однин рівень художньої
інтерпретації (в цьому контексті можна було б говорити про багатоступеневу
інтерпретацію), беззаперечно, потребує окремого дослідження. Перспективним
напрямом подальшого дослідження може бути також співвіднесення творчості
Г. Байєрля з «театром абсурду», виявлення спільних та відмінних рис. Окремих
студій вимагає і зіставлення Г. Байєрля з іншими драматургами його часу,
зокрема П. Гаксом та Г. Мюллером. Що стосується літературно-художньої
творчості загалом, то перспективи подальших досліджень полягають у
врахуванні родової специфіки літературного твору в процесі розгортання
творчого діалогу і здійснення літературознавчої та художньої інтерпретації.
Ключові слова: літературно-художня творчість, художній текст,
літературний твір, художня інтерпретація, літературознавча інтерпретація,
обробка, пародія, стилізація, діалог, діалогічність, інтертекстуальність.
Анхим О. І. Літературно-художня творчість як діалог та інтерпретація (на
матеріалі драматургії Гельмута Байєрля). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.06 «Теорія літератури». – Житомирський державний
університет імені Івана Франка МОН України, Житомир, 2019.
У дисертації докладно висвітлено розгортання діалогу в процесі
літературно-художньої творчості та розширено й уточнено літературознавче
розуміння цього феномену. Здійснено комплексний аналіз концепту
«інтертекстуальність» в межах і за межами постмодерністської парадигми
мислення, виокремлені вектори його осмислення в плані авторської творчості
та читацької співтворчості. Уточнено теорію та простежено особливості
здійснення літературознавчої та художньої інтерпретації літературного твору.
Завдяки зіставленню понять «художня інтерпретація» та «художня
інтерпретаційна модель» уточнюється понятійний апарат, що уможливлює
теоретичну концептуалізацію художньої творчості як інтерпретації.
Вперше в українське літературознавство введено постать Гельмута
Байєрля − драматурга, творчість якого досі залишалася невідрефлексованою
вітчизняною наукою. Вперше з точки зору сучасної поетики з урахуванням
діалогічної сутності та інтертекстуальності розглянуто драми-обробки
Г. Байєрля. Літературознавча інтерпретація творів Г. Байєрля та аналіз
особливостей художньої інтерпретації творчості Б. Брехта Г. Байєрлем
дозволили детермінувати здійснені драматургом обробки як художні
інтерпретаційні моделі різних рівнів. Творчість Г. Байєрля та іманентний їй
синтез теоретичної та художньої інтерпретацій підтверджує висновок про те,
що художня творчість – це творчий діалог одного митця з іншим / іншими, в 3
результаті якого здійснюється художня та / або теоретична інтерпретація творів
останнього / останніх.
Актуальність дослідження зумовлена потребою у систематизації наявних
підходів до тлумачення категорій діалогу та інтерпретації в літературознавстві
та в уточненні необхідного термінологічно-понятійного апарату, що відкриває
нові аспекти розуміння літературно-художньої творчості. Вибір матеріалу
дослідження зумовлений тим, що, незважаючи на значний творчий доробок
німецького драматурга Г. Байєрля, його твори, як і сама особистість,
залишаються поза увагою у вітчизняній науці, а відтак невідомими
українському читачеві.
Метою дисертаційного дослідження є з’ясування значення діалогу та
інтерпретації в процесі літературно-художньої творчості з опорою на
драматургію Гельмута Байєрля.
Об’єктом дослідження виступає літературно-художня творчість як процес
становлення творчої особистості. У якості предмету дослідження обрано діалог
та інтерпретацію як необхідні чинники здійснення літературно-художньої
творчості.
Матеріалом дисертаційного дослідження слугували оригінальні
п’єси,театрознавчі статті, спогади та теоретичні праціГельмута Байєрля,
зокрема п’єса для драмгуртка «Дорожній вказівник», навчальна п’єса
«Констатація», п’єси «Пані Флінц», «Іоанна із Дьобельну», «Веселун»,
«Містерія-буф», «Подорож по Землі доктора Фауста», «Ви новачок, сер!»,
теоретична праця «Голови, або Ще менший органон», статті «Про значення
деталей в сценічному мистецтві», «Як сучасна дійсність може бути
представлена в театрі», «Опановуючи дійсність».
Наукова новизна роботи полягає в уточненні теорії літературознавчої та
художньої інтерпретації літературного твору. З’ясовано значення діалогу в
процесі літературно-художньої творчості та поглиблено уявлення про його
основні внутрішньо-, між- та позатекстові кореляції. Докладно висвітлено
розгортання діалогу в процесі літературно-художньої творчості, що сприяло 4
уточненню літературознавчого розуміння цього феномену та визначенню нових
шляхів його інтерпретації. Вперше проаналізовано діалогічну сутність
творчості Г. Байєрля та розкрито найпоказовіші типи інтертекстуальності у
його творах. Вперше здійснено літературознавчу інтерпретацію творів
Г. Байєрля та проаналізовано особливості художньої інтерпретації творчості
Б. Брехта Г. Байєрлем. Також уточнено термінологічний апарат, завдяки чому в
деяких аспектах по-новому осмислені поняття «літературно-художня
творчість», «художня інтерпретація», «літературознавча інтерпретація»,
«обробка», «діалогічність», «інтертекстуальність».
Науково-практична цінність отриманих результатів полягає в
подальшому їх застосуванні придослідженнівнутрішньо-, між- та позатекстових
кореляційхудожнього тексту літературного твору. Матеріали дисертаціїможуть
бути використані при укладанні навчальних посібників, а також при читанні
курсів лекцій і спецкурсів з теорії таісторіїлітератури, теорії драми та театру.
Перший розділ дисертаційного дослідження «Літературно-художня
творчість як діалог» присвячено дослідженню феномену діалогу як
першоджерела будь-якої мистецької діяльності, перш за все – художньої
творчості в просторі літератури як мистецтва слова, а також з’ясуванню його
значення в процесі інтерпретації літературного твору. Визначено, що діалог –
не лише умова чи передумова, але й причина, засіб та універсальний механізм
виникнення нового в процесі творчості. Також розглянуто інтерсуб’єктний та
міжтекстовий діалоги як основу літературно-художньої творчості та вказано на
іманентний процесу творчості нескінченний рух від монологізації до
діалогізації.
В цьому ж розділі розглянуто теоретичний та художній діалог Г. Байєрля
з Б. Брехтом, що точиться навколо головних концептів епічного театру.
Проведений аналіз п’єс Г. Байєрля показує зумовленість особливостей їх
поетики різноманітними художніми засобами, які драматург перейняв
здебільшого у свого вчителя Б. Брехта, підпорядковуючи традицію епічного
театру власним творчим настановам.Підбивається підсумок, що завдяки 5
вмілому використанню прийомів Б. Брехта, Г. Байєрль зумів перенести його
персонажів в нову реальність та художньо показати нову дійсність, чим довів
силу брехтівської теорії та її дієвість в нових суспільно-історичних умовах. За
допомогою порівняльного аналізу з’ясовано, що, хоча розуміння драматургом
діалектики, фабули, ефекту очуження, жесту, комічного та інших важливих для
епічного театру елементів поетики в багатьох аспектах перегукується із
брехтівським, все ж самі елементи зазнають певних трансформацій.
Обґрунтовано позицію, згідно з якою Г. Байєрль − не епігон, а послідовник
Б. Брехта, який шукав своє власне розуміння епічного театру та, відповідно,
нові засоби й техніки, більш дієві щодо зображення безпосередньої дійсності.
Другий розділ «Концепт “інтертекстуальність” в межах і за межами
постмодерністської теоретичної та художньої парадигми мислення»
присвячений явищу міжтекстової взаємодії та генезі його літературознавчого
осмислення. В цьому розділі з опорою на концепції Р. Барта, Ю. Крістєвої,
М. Ріффатера та ін. розглядаються основні положення та принципи теорії
інтертекстуальності. Доведено, що інтертекст і прецедентний текст / тексти
знаходяться у постійному контакті й взаємодії, що проявляється як на
літературознавчому, так і на лінгвістичному рівні. Відтак, інтертекстуальність,
виражаючи міру художності твору, передбачає певний рух культурної
інформації у нескінченному просторі текстів з постійним під’єднанням все
нових інтертекстів та смислів.Зважаючи на широке тлумачення
інтертекстуальності та появу все нових підходів до цього явища, запропоновано
здійснювати її розгляд як в аспекті автора, так і в аспекті читача. Обґрунтовано,
що такий підхід дозволить розглядати інтертекстуальність як прийом, свідомо
застосований тим чи іншим автором, що сприятиме уникненню появи хибних
(абсурдних) інтерпретацій, а також виявленню в текстах літературних творів
інтертекстуальних включень, за якими ховається авторська інтенція.
В цьому ж розділі здійснюється інтертекстуальний аналіз творів
Г. Байєрля, що дозволяє чітко побачити зв’язки його п’єс із літературною
традицією. Різноманітні інтертекстуальні вкраплення доводять, що об’єктом 6
рецепції драматурга стали твори багатьох митців (Б. Брехта, Г. Бокарева,
В. Маяковського, Й. В. Ґете та ін.), а також Біблія. Водночас наведені в даному
розділі аргументи дозволяють детермінувати п’єсу-обробку як форму втілення
інтертекстуальної матеріалізації творчого діалогу в межах розгортання
жанрової традиції.
У третьому розділі «Інтерпретація літературного твору як чинник
діалогічного творення та відтворення» розглянуто особливості
літературознавчої та художньої інтерпретації літературного твору. В цьому
розділі проаналізовано досвід філософської герменевтики, здійснено
розмежування тексту і твору та з’ясовано місце пародії й стилізації у
літературно-художній творчості.
Значну увагу приділено теоретичній та практичній (художній)
інтерпретації Г. Байєрлем творчості Б. Брехта. Констатовано, що творчість
Г. Байєрля, представлена у вигляді множинності художніх інтерпретаційних
моделей різних рівнів із властивими їм певними елементами пародії / стилізації
на свої претексти, є своєрідним синтезом теоретичної інтерпретації ідей
Б. Брехта та художньої інтерпретації його п’єс.
В цьому ж розділі окреслюються перспективи подальших досліджень.
З’ясовано, що окремого теоретичного осмислення вимагають здійснені
Г. Байєрлем переклади творів з російської та англійської мов німецькою, адже
будь-який переклад з однієї мови на іншу також можна вважати побудовою
художньої інтерпретаційної моделі, де особистісне прочитання та розуміння
перекладача відіграють надзвичайно важливу роль. При подальшому
дослідженні творчості Г. Байєрля слід також приділити увагу його діяльності не
лише в театрі, але й в двох інших медіа: на телебаченні та в кіно. Відповідно,
здійснена ним екранізація власних п’єс як ще однин рівень художньої
інтерпретації (в цьому контексті можна було б говорити про багатоступеневу
інтерпретацію), беззаперечно, потребує окремого дослідження. Перспективним
напрямом подальшого дослідження може бути також співвіднесення творчості
Г. Байєрля з «театром абсурду», виявлення спільних та відмінних рис. Окремих
студій вимагає і зіставлення Г. Байєрля з іншими драматургами його часу,
зокрема П. Гаксом та Г. Мюллером. Що стосується літературно-художньої
творчості загалом, то перспективи подальших досліджень полягають у
врахуванні родової специфіки літературного твору в процесі розгортання
творчого діалогу і здійснення літературознавчої та художньої інтерпретації.
Ключові слова: літературно-художня творчість, художній текст,
літературний твір, художня інтерпретація, літературознавча інтерпретація,
обробка, пародія, стилізація, діалог, діалогічність, інтертекстуальність.
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.