Знайди книгу!

Опис:
Вісич О. А. Метадрама: теорія і репрезентація в українській літературі.
– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за
спеціальностями 10.01.06 «Теорія літератури»; 10.01.01 «Українська література». –
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки Міністерства
освіти і науки України;
Київський університет імені Бориса Грінченка Міністерства освіти і науки
України. – Київ, 2019.
У дисертації вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено
комплексний аналіз метадрами як жанрового феномену, який характеризується
рефлексійністю, ускладненням ієрархії драматичної реальності; з’ясовано спектр
реалізації поетики метадрами в українській драматургії кінця ХІХ – середини
ХХ ст.
Зміст дисертації викладено в чотирьох розділах: «Теоретичні засади
вивчення метадрами», «Жанрова парадигма метадрами: поняттєві координати,
динаміка, чинники», «Функціонування метадраматичного дискурсу в українській
літературі кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.», «Метадрама в еміграційній
літературі: естетичний ескапізм». У перших двох, що мають теоретико-
методологічний характер, окреслено термінологічну парадигму концептуальних
зв’язків таких понять, як метадрама, метатекст, метажанр, метатеатр, інтертекст,
досліджено генезу метадраматичної теорії у світовій гуманістиці ХХ ст., виявлено
ключові вектори метадраматичних студій, означено жанрові чинники, які є
засадничими у формуванні метадраматичної форми твору і системно реалізуються
на рівні хронотопу, персоносфери, проблематики, композиції. У третьому і
четвертому розділах продемонстровано вектори застосування метадраматичного
аналізу під час вивчення української драматургії ХХ ст.
У дисертації доведено, що метадрама є однією з форм мистецьких
надконструкцій, які засвідчують ускладнення художнього мислення, зумовлене
процесами, що супроводжують ідентифікаційні та самоідентифікаційні шукання в 3

мистецтві. Упродовж останніх десятиліть гуманітарна думка інтенсивно фіксує
розгалуження багаторівневої мережі саморефлексій у літературній творчості,
тяжіння до розмаїтих віртуальних візій, піддавання сумніву реальності та втечу
від неї.
У роботі окреслено генетичну спорідненість метадрами з явищами
«метатекст» (конденсована літературність, спрямована на розкриття природи
творчості), «метатекстуальність» (автокоментування, внутрішній діалог з твором),
«метажанр» як наджанрове (міжжанрове) утворення. Вказано на відмінність
трактувань метапрози (метароману) і метадрами крізь призму метафікції.
Здійснено огляд сучасних метадраматичних студій в американському,
англійському, німецькому іспанському, італійському, польському, російському
літературознавстві, які засвідчують широкий контекст дефініції терміну
«метадрама» у світовій літературознавчій практиці.
Спорадичне вживання певних метадраматичних художніх форм та засобів в
історії світової та української літератури доводить безперервність традиції
метаізації художнього тексту. Проте лише в середині ХХ ст. була запропонована
нова оптика, яка досить швидко довела свою продуктивність у наукових
дослідженнях, відтак метадрама поряд із метатеатральністю посіла провідне місце
у парадигмі сучасного вивчення текстової самосвідомості.
Метадрама як жанрова форма і як результат телеологічної авторської
інтенції реалізується у визначених в дисертації параметрах на персонажному,
тематичному, пафосному, хронотопному, дискурсивному, паратекстуальному та
інтертекстуальному рівнях, а також шляхом використання комплексу
метадраматичних прийомів. Обґрунтовано, що таким прийомам, як п’єса в п’єсі
(сцена в сцені, репетиція в п’єсі, театр в театрі), інсценізація ритуалів та
церемоній, снів, марень, фантазій, внутрішніх текстів інтермедіального характеру
притаманна жанротворча функція. Підкреслено затребуваність метадраматичного
аналізу в дослідженнях авангардної та постмодерної п’єси, проте особливий
акцент зроблено на його доцільності в інтерпретаційних перепрочитаннях зразків
драматургії минулих епох, яким також було властиве загострене відчуття світу з 4

його діалогічністю, абсурдністю, подвоєністю і саморефлесійністю.
Траєкторія розвитку української метадрами ХХ ст. бере початок з доробку
Михайла Старицького та Івана Карпенка-Карого, які активно використовували
топос театру, прийоми п’єса в п’єсі, літературні й життєві покликання,
самопокликання, створили перші зразки метадраматичного персонажу. Зокрема
тривалу традицію метадрами в українській літературі засвідчує п’єса «Талан»
Старицького, у якій простежено наскрізну комбінацію метадраматичних та
мелодраматичних елементів, що подекуди вступають між собою у конфлікт.
На прикладі п’єси «Милость Божа» Людмили Старицької-Черняхівської
проілюстровано тяжіння епістемологічної метадрами до синтезу драматичних
традицій кількох епох: античної, барокової та модерної. У площині драми
виокремлено три локуси: сцена для інп’єси; сцена як місце репетиції і комунікації
акторів поза постановкою; сцена як місце глядацької рецепції. Новаторським для
свого часу визначено вектор розщеплення персонажа та актора в драматургічній
спадщині Якова Мамонтова, саморефлексійні інтенції його символістської драми
«Над безоднею».
Критичний дискурс як важливий чинник метадраматичної поетики,
проблеми оновлення репертуару, акторської школи, статусу театру в суспільстві та
культурі стали дискусійною основою метадраматичних п’єс Івана Карпенка-
Карого («Житейське море»), Антіна Крушельницького («Артистка»), Варвари
Чередниченко («Артистка без ролів»), у яких відображено конфлікт між
ключовими культурно-естетичними концепціями театру перших десятиріч ХХ ст.
Топос театру глибоко проникає в художню систему визначних драматургів-
новаторів Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша. Зокрема, у
доробку Лесі Українки виокремлено типи творів, де театр є лише частиною
богемного антуражу («Блакитна троянда»); твори з публічними виступами,
побудованими за аналогією з театральним лицедійством («Кассандра», «Адвокат
Мартіан»); драми, у яких різновиди театрального видовища відіграють фатальну
роль у житті персонажа («Оргія», «Адвокат Мартіан»); тексти, що містять
художню рецепцію глядача («Руфін і Прісцілла»). Доведено, що засаднича імітація 5

театрального дійства (профетизм, суд, покарання тощо) та актуалізація інстанції
глядача в творчості Лесі Українки створює додатковий вимір текстів,
ускладнюючи їх структуру.
Своєю чергою театральний дискурс у п’єсах Володимира Винниченка
реалізується насамперед в антитеатральній площині. Ключовою в цьому ракурсі
слід вважати драми «Натусь», де відбувається двобій професійних акторів та
обивателів-постановників, і «Пророк», у якій авторові за допомогою засобів
метадрами вдалось показати глобалістський Theatrum Mundi, що приносить
людству нескінченну низку ілюзій. Аналіз творчості Миколи Куліша у світлі теорії
метадрами дозволив виявити авторську рецепцію театру, основою якої є концепт
блазня. Основну увагу в дисертації зосереджено на п’єсі «Вічний бунт», в якій
архетип блазня прочитується як в образах персонажів, так і в образі автора, що
зумовлює розшаруванню художньої дійсності та посилює саморефлексійність
тексту.
Кульмінацією метадраматичних експериментів в українській літературі
ХХ ст. є доробок письменників-емігрантів Ігоря Костецького, Юрія Косача,
Людмили Коваленко, Іларіона Чолгана та ін. Усі вони засвідчили відкритість до
новацій європейського театру, водночас апелювали до традицій національної
культури, активно використовуючи прийоми барокової драми. У контексті
трагічної епохи, свідками якої довелося стати драматургам діаспори,
закономірним виявилося звертання до естетики ескапізму за допомогою прийомів
буфонади, містифікації, розиграшу, витворення іншого (віртуального) світу тощо.
У роботі здійснено метадраматичний аналіз творів «Генерал», «Морітурі»,
«Розгром» Івана Багряного, який повсякчас вдавався до метафори театру як
плацдарму для постановки хаосу світової історії. Однак інтелектуально-ігрова
природа метадраматичної поетики вказаних творів конфліктує з тяжінням
письменника до реалістичної школи.
Метадраму як самодостатній жанр репрезентовано в п’єсі Людмили
Коваленко «Героїня помирає в першому акті», де основними структурними
компонентами твору визначено репетицію в п’єсі, постановку п’єси, п’єсу поза 6

сценою як літературну форму театру середовища. Абсурдистська поетика
театральних колізій, присутність глядачів та фантомних персонажів Автора і
Режисера створюють особливу метадраматичну атмосферу усвідомлення героями
власної присутності у «написаному» світі. Жанрово-стильовому розширенню
метадрами сприяли експерименти Ілоріана Чолгана, який створив серію
оригінальних ревю з акцентом на відкритій структурі, пародійності,
конденсованій інтертекстуальності, подвоєнні сценічної умовності тощо.
Особлива роль у поступі української метадрами належить Ігорю
Костецькому, який активно застосовував різноманітні форми гри на
персонажному, епістемологічному, інтертекстуальному, концептуальному рівнях,
зокрема реалізував у своєму абсурдистському ідіостилі метадраматичний
потенціал жанрового канону мораліте, барокової алегорії. Прикладом
реінтерпретації жанру містерії є метадраматична поетика п’єси «Дійство про
велику людину» Костецького, яка базується на використанні численних
інтертекстуальних елементів, церемоній, театральних алюзій. Авторефлексійний
характер п’єси «Близнята ще зустрінуться» досягається травестійними засобами,
наявністю персонажів-трікстерів, які руйнують цілісність сценічної умовності,
прийомами відчуження на кшталт піранделлівської естетики, завдяки чому
витворюється особливий сценічний простір «якби», що став ядром авторського
театру ймовірностей.
Під час аналізу драматичної творчості Юрія Косача наголошено на його
концепції нового театру й драми, що зумовила звертання до алюзійності,
химерності, стирання кордонів між реальним та уявним. П’єса Юрія Косача
«Кортез і Безталанна» яскраво репрезентує характерне для середини ХХ ст.
залучення механізмів трансгресії, деструкції, кінематографічності. Дієвим
засобом увиразнення метадраматичної форми твору є перерозподіл функцій
виконавця і глядача, розшарування сценічної дії, перетвореної на безкінечне
фантасмагоричне марево.
Практичне значення роботи передбачає використання її здобутків для
дослідження жанрових трансформацій у драмі. Матеріали дисертації, окремі
положення, висновки та інтерпретації можуть застосовуватись під час викладання
курсів з теорії літератури, теорії драми, історії української літератури, у процесі
підготовки навчально-методичного матеріалу, програм спецкурсів, спецсемінарів,
для написання різного рівня наукових робіт. Її результати також можуть бути
корисні для написання монографій, підручників, навчальних посібників і
термінологічних словників.
Ключові слова: метатеатр, метадрама, метакритика, топос театру,
подвоєння сценічної умовності, саморефлексія, метаперсонаж, п’єса в п’єсі,
алегоричний театр, п’єса-репетиція, ілюзійнісь, трансгресія, блазень, травестія,
Theatrum Mundi.