Знайди книгу!

Опис:
Поліщук Ю. А. Мирон Кордуба – історіограф, джерелознавець, археограф.
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.06 “Історіографія, джерелознавство та
спеціальні історичні дисципліни”. Черкаський національний університет імені
Богдана Хмельницького, Черкаси, 2018.

У дисертації здійснено всебічне комплексне вивчення історіографічної та
джерелознавчо-археографічної діяльності Мирона Кордуби у контексті
розвитку історичної науки в Україні наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ
ст.; визначено місце вченого в українській історіографії ХХ ст.
Аналіз наукової діяльності М. Кордуби засвідчив, що значну частину
його творчого доробку становили історіографічні студії. З’ясовано, що в
дослідницькій лабораторії галицького історика як дослідника науки,
діалектично поєдналися концептуальний, персоналізований та інституційний
підходи. Доведено, що український історіографічний процес у М. Кордуби
помітно персоніфікований. На його переконання, саме лідери
українознавства по обидва боки Збруча своїми ініціативами модернізували
українознавство, тим самим поглиблюючи його академічний зміст. З-посеред
десятків яскравих представників вітчизняного інтелектуального руху ХІХ –
початку ХХ ст., історіограф особливо докладно зупинився на постатях
М. Максимовича, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Антоновича та свого вчителя
М. Грушевського.
З’ясовано, що біоісторіографістиці М. Кордуби притаманні намагання
реконструювати щоденність героїв його студій, реконструювати їхні
інтелектуальні контакти та приватне життя, відстежувати творчі суперечки
та конфлікти. Вказано, що вчений свідомо намагається втриматися від
модернізації світоглядів досліджуваним ним інтелектуалів, показуючи їх у 3

контексті того часу. Зроблено висновок, що біографістика М. Кордуби
створена в жанрі інтелектуальної біографії.
Досліджено, що значною оригінальністю позначені й студії М. Кордуби
над інституційними аспектами українського історіографічного процесу,
створені у міжвоєнний час. Показано, що він докладно зупиняється на
характеристиці діяльності чолових та провінційних товариств і установ
гуманітарного профілю, аналізує специфіку появи й еволюції наукової
періодики, зрештою, узагальнює здобутки масового в той час
конференційного руху. Звернуто увагу, що згадані проблеми М. Кордуба
вивчає на всіх українських землях по обидві сторони збручанського кордону,
а також звертає увагу на феномен української наукової еміграції, показуючи
її неабиякий внесок до академічного українознавства. Наголошено, що така
акцентована соборність у розумінні єдності українського наукового руху – є
важливою інтенцією Кордуби-історіографа, котра демонструє його
розуміння громадської ваги вітчизняної гуманітаристики.
Виявлено, що з історіографічною творчістю М. Кордуби безпосередньо
пов’язана його археографічна діяльність. Виявлено її особливості: своїм
археографічним вишколом учений рівною мірою зобов’язаний львівському
українознавчому (І. Шараневич, М. Грушевський) та віденському
джерелознавчому (Г. Цайсберг, М. Бідінгер, В. Ягич, Л. Нідерлє, О. Редліх)
осередкам. З’ясовано, що це спонукало вченого до певної модернізації
прийнятих українськими археографами методик видання документів
(насамперед, відмова від буквалістичної передачі тексту джерел), що нерідко
критикувалося, хоча й не публічно, його сучасниками.
Досліджено, що в центрі археографічних інтересів М. Кордуби
перебувала найбільш популярна у його час доба української козаччини.
З’ясовано, що спочатку самотужки у Відні, а згодом за фінансової та
організаційної підтримки з боку керованої М. Грушевським Археографічної
комісії НТШ, галицький учений на зламі ХІХ-ХХ ст. ретельно опрацював
російські, австрійські та українські колекції, зібравши найбільш 4

представницьку, як на той час, колекцію писемних пам’яток, що
уможливили синтетичний погляд на зовнішню політику Богдана
Хмельницького. Підготовлений ним том «Жерел до історії України-Руси»
містив найбільшу на той час кількість різнопланового документального
матеріалу багатьма мовами, адже низку менш інформативно цінних джерел
він передав у анотованому вигляді. Наголошено, що сучасники вченого
одностайно вказували на фундаментальність внеску М. Кордуби в
археографію козацької доби; при цьому польські колеги наголошували на
національній заангажованості його публікаторської праці.
Доведено, що традиції козацької археографії М. Кордуба продовжував і
в міжвоєнний час, ставши співробітником очоленої його вчителем
Археографічної комісії ВУАН. Досліджено, що саме львівський історик
модерував процес пошуку та копіювання замовлених М. Грушевським
джерельних матеріалів з архівосховищ Другої Речі Посполитої, що значною
мірою уможливило появу дев’ятого та десятого томів «Історії України-
Руси». Виявлено, що деякі дрібніші джерельні знахідки доби козацької
революції вчений публікував на шпальтах українських часописів по обидва
боки Збруча («Записки НТШ», «Україна», «Нова зоря» та ін.). З’ясовано, що
поряд із козацькою тематикою, М. Кордуба також був визнаним
публікатором різнопланових пам’яток (офіційні документи, приватне і
службове листування) XVIII-ХІХ ст. Реконструйовано діяльність
М. Кордуби як організатора археографічної праці: він керував процесом
пошуку та копіювання документів для Археографічної комісії ВУАН, а
також очолював Археографічну комісію НТШ у міжвоєнний час.
Доведено, що логічним продовженням археографічної праці
М. Кордуби було джерелознавче опрацювання віднайдених пам’яток.
З’ясовано, що теоретико-джерелознавчі студії М. Кордуби були викликані
потребами заповнення лакуни у фаховій підготовці українських студентів
УТУ. Виявлено, що методологічні проблеми джерелознавства знайшли
комплексне осмислення в праці «Методологія історії» та університетських
лекціях історика. Вказано, що ґрунтовне, особливо як на той час, тлумачення
М. Кордубою ключових проблем джерелознавства (окреслення поняття
історичного джерела, класифікація та систематизація джерел, наукова
критика та методика опрацювання джерел), на тривалий час стало
загальноприйнятим.
Досліджено, що найбільшою новаційністю позначена праця М. Кордуби
як дослідника топонімічних джерел. Наголошено, що він першим серед
колег вказав на високу евристичну цінність топоніміки – її здатність давати
історику якісно нове знання. Виявлено, що історик окреслив і значною
мірою розв’язав важливі теоретичні і практичні проблеми з фіксації,
класифікації й інтерпретації цього виду джерел.
Ключові слова: М. Кордуба, історіографія, археографія, джерелознавство,
біоісторіографістика, Археографічна комісія НТШ, «Жерела до історії України-
Руси», топономастика, Галичина.