Знайди книгу!

Опис:
Ляскович Р. С. Мобілізації до збройних формувань українських державних
утворень та їх роль у посиленні боротьби за національні інтереси (кінець 1918 –
кінець 1920 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 032
Історія та археологія. – Кам’янець-Подільський національний університет імені
Івана Огієнка, Кам’янець-Подільський, 2021.
Дослідження присвячено проблемі мобілізації чоловічого населення до
збройних сил у період становлення двох українських держав у листопаді 1918 р.
та захисту їх суверенітету упродовж 1918–1920 рр. Наукова новизна дослідження
полягає в тому, що на основі архівних джерел, опублікованих документів і
матеріалів, спогадів та періодики, узагальнення наукової літератури вітчизняних і
зарубіжних авторів уперше досліджено, вивчено й відтворено мобілізаційні
процеси до українських збройних сил на території Східної Галичини та
Наддніпрянщини; на сучасній методологічній основі осмислено широкий масив
фактичного матеріалу; проведено компаративне дослідження мобілізаційних
кампаній до ГА і Дієвої армії УНР, їх результативності; відтворено невідомі та
деталізовано маловідомі факти призовних акцій на досліджених територіях;
реконструйовано процес формування українських військових частин у 1920 р.,
продемонстровано вплив польського фактора на даний процес. У роботі знайшли
розвиток питання про готовність українського населення прислужитися
національним збройним силам на різних етапах збройної боротьби, їхню
взаємодію з військовими частинами, реакцію на методи примусового залучення,
дезертирство.
Практичне значення роботи полягає в тому, що отримані наукові
результати, широкий фактографічний комплекс, обґрунтування та висновки про
місце і роль військових мобілізаційних кампаній у побудові збройних сил
галицьких та наддніпрянських українців можна залучити до проведення
подальших наукових досліджень з історії України, для написання праць з
військової історії доби Української революції 1917–1921 рр., викладанні


3



навчальних дисциплін з історії України та військової історії, розробці навчальних
посібників і методичних матеріалів, а також безпосередньо у виховній роботі з
особовим складом збройних сил України.
Перший розділ присвячено історіографії, аналізу джерельної бази та
характеристиці методико-теоретичних засад дослідження. Оскільки тривалий час
мобілізації українських збройних формувань у радянський час не вивчалися, тому
історіографія цього періоду представляє незначну кількість праць. Більш детально
розглянуто роботи діаспорних учених, які загалом передають важливі факти для
розуміння історичного процесу. Виявлено, що проблематика досліджуваної теми
знайшла краще відображення у період незалежної України, особливо про
мобілізації до ГА, однак питання призову до Дієвої армії УНР висвітлено
фрагментарно і досі залишається не з’ясованим в історіографії вітчизняної науки.
Проведені дослідження зарубіжними авторами, демонструють чималий інтерес,
переважно польських авторів, до вивчення війни за Східну Галичину в листопаді
1918 – червні 1919 рр. і спільної боротьби поляків з українцями проти Червоної
армії у 1920 р.
Джерельну основу дослідження склали різноманітні за видовим складом і
походженням архівні документи (274 справи 67 фондів), більшість яких уперше
введено в науковий обіг, збірники опублікованих документів і матеріалів, 116
мемуарів та спогадів, періодичні видання, що дозволило досягнути достовірності
й об’єктивності у висвітленні обраної тематики, заповнити прогалини в описах
мобілізаційних процесів.
Теоретико-методологічна основа дослідження базується на
загальнонаукових принципах історизму, об’єктивності, системності,
багатофакторності, всебічності, логічності, достовірності та критичності, а також
конкретно-історичних методів – аналітико-статистичного, діахронного, історико-
хронологічного, ретроспективного, історико-порівняльного, історико-
типологічного та історико-системного. Їх застосування дозволило об’єктивно
висвітлити комплекс питань щодо мобілізації населення Східної Галичини та
Наддніпрянщини до українських збройних формувань у 1918–1920 рр.


4



У другому розділі охарактеризовано демографічні можливості українського
етносу Східної Галичини для наповнення достатнім особовим складом збройних
сил ЗУНР. Проаналізовано релігійний (національний) та віковий склад населення
усього Галицького краю, що дало змогу наближено встановити чисельність і
питому вагу українців у загальному складі населення регіону до початку
Листопадової революції.
Висвітлено процес організації на державному рівні і проведення на
території ЗУНР мобілізації галицьких українців до збройних сил держави,
зокрема створення відповідних державних структур, які відповідали за
проведення цих заходів, вироблення відповідної нормативно-правової бази та її
застосування під час реалізації мобілізаційних кампаній.
Встановлено, що ключову роль у результативності призовних акцій
протягом листопадово-грудневих подій 1918 р. відіграли національно свідомі
галицькі діячі, патріоти, які максимально виклалися у справі встановлення
адміністративної влади на місцях і проведення військового набору новобранців,
та частково демобілізовані вояки австрійської армії, що становили певний
мобілізаційний ресурс у перші місяці збройної боротьби. Надалі на збільшення /
зменшення чисельності українського війська впливало негативне матеріально-
технічне забезпечення, яке часто не дозволяло новобранцю відправлятися на
передову, дезертирство через поразки у воєнних операціях, поширення хвороб.
У третьому розділі головну увагу зосереджено на дослідженні
мобілізаційного ресурсу Наддніпрянської України, який можливо було залучити
до республіканського війська в листопаді–грудні 1918 р., а згодом і Дієвої армії
УНР у 1919 р. Проаналізовано наявну кількість чоловічого населення Російської
імперії за переписом 1897 р., його зменшення через еміграції за кордон,
переселення, біженство, війни з іхетуанами, японцями, державами Четвертного
союзу тощо, демобілізацію військовиків російської армії і розпорошення їх по
різним військовим угрупованням упродовж лютого 1917 – листопада 1918 рр.
Урахувавши ці дані, приблизно встановлено доступну чисельність чоловіків для
їх використання у боротьбі проти гетьмана П. Скоропадського.


5



Обґрунтовано, що з початком антигетьманського повстання й оголошених
Директорією двох часткових і однієї загальної мобілізаційних кампаній у
листопаді 1918 р. населення, вбачаючи ненависть до діючої влади, підтримало
ініціаторів повстання. Встановлено, що не було координації мобілізаційним
процесом з боку повстанської верхівки влади, натомість виконання цього
завдання покладалося на місцевих посадовців, які часто неузгодженими діями, без
жодних інструкцій, тільки шкодили планомірній організації війська. Частково
цією функцією займалися представники військових частин, переважно
застосовуючи примусовий метод. На різному рівні ці заходи проаналізовано на
матеріалах 9-х українських губерній, частково продемонстровано їх
результативність. Це дало можливість зробити висновок про спроможність
кожного регіону проводити швидкі мобілізації для відправлення новобранців до
республіканського війська. Як наслідок, раціонально розпорядитися зібраним
мобілізаційним контингентом Директорія, після повалення гетьманщини, не
змогла, більша частина виконаної мобілізаційної праці виявилася даремною, адже
чималий відсоток призваного контингенту розійшовся по домівках.
Установлено, що несприятлива ситуація на фронті в січні 1919 р. негативно
вплинула на дії військового керівництва, яке під час наступу більшовицького
війська першорядною справою визначило оголошення безлічі мобілізаційних
законів, що через відступ Дієвої армії УНР під тиском ворога виявилися
малорезультативними. З’ясовано, що протягом зимово-весняного періоду 1919 р.
мобілізації мали мінімальний результат, армія зі втратою територій і через масове
дезертирство зменшувалася. Влітку ця тенденція змінилася на краще. Новий
період якісного військового будівництва українського війська розпочався з
вирішенням військово-стратегічного завдання на фронті і перебазуванням Дієвої
армії УНР на Поділля, яка розпочала активну мобілізаційну кампанію. Під час цих
подій обґрунтовано організаційно-структурні і практичні аспекти, пов’язані з
проведенням на цій території протягом літа-осені 1919 р. низки призовних
кампаній, які забезпечили значне чисельне наповнення Дієвої армії УНР.
Охарактеризовано методи повітових адміністративних структур, спрямовані на


6



досягнення ефективності роботи мобілізаційних органів у час, коли дезертирство і
небажання населення виконувати військових обов’язок набрало великих
масштабів. Проаналізовано реакцію селянства на примусовий метод формування
особового складу війська та окремі форми його спротиву. Зрештою з’ясовано, що
насильно набраний людський контингент не завжди відзначався прагненням
захищати інтереси Української держави та гальмував процес консолідації
національно-свідомої частини вояцтва. Чималою перешкодою погіршення
мобкампанії у цей період стало небажання українців воювати через погане
матеріально-технічне становище, що призводило до хвороб у війську, зокрема
тифу, який і став однією з причин поразки української армії в листопаді 1919 р.
У четвертому розділі висвітлено перші спроби відновлення української
армії шляхом формування на початку 1920 р. військових частин з інтернованих на
території Польщі вояків Дієвої армії УНР. Проаналізовано військові
комплектування шляхом мобілізацій до новоутворених частин на Поділлі та
Волині, що були зародком нових збройних сил УНР. Охарактеризовано заходи
щодо підтримки / заборони польською владою комплектування українських
військових частин, показано дії військової, дипломатичної місії у Варшаві та
Головного отамана військ УНР для досягнення ефективності в роботі відновлених
адміністративних структур та призовних пунктів, що повною мірою не
виконували покладені на них завдання через низку переважно об’єктивних
причин. З’ясовано, що покращення військово-стратегічної ситуації у травні
1920 р., збільшення підвладної території не було використано для швидкого
доукомплектування державним мобілізаційним апаратом Дієвої армії УНР попри
формальну згоду на це поляків. Виявлено, що частину цього завдання виконали
дивізії, що повернулися із Зимового походу, які нашвидкуруч, за сприяння
Ямпільського і Могилівського повіткомісарів, провели примусовий військовий
набір новобранців. Це дозволило забезпечити боєздатність українських
військових частин протягом літа 1920 р., які перебували після відступу з Поділля
на територію Галичини.


7



Після повернення Дієвої армії УНР на територію Наддніпрянської України
(Поділля, Волинь) досліджено питання, пов’язане з формуванням особового
складу восьми стрілецьких дивізій. Визначено головні складові військової
мобілізації у відведених їм волостях, особливості діяльності дивізійного
мобілізаційного апарату, який забезпечив отримання значного людського ресурсу
для продовження боротьби проти Червоної армії до поразки та інтернування
особового складу українського війська у листопаді 1920 р.
Отже, у дисертації розкрито питання мобілізаційних кампаній у ЗУНР і
УНР, з метою створення і бойової діяльності їхніх власних збройних сил,
боротьби за власну територію аж до їх поразок відповідно у липні 1919 р. і
листопаді 1920 р.
Ключові слова: українці, мобілізаційний ресурс, Східна Галичина,
Наддніпрянська Україна, мобілізаційна кампанія, новобранець, Галицька армія,
республіканське військо, Дієва армія УНР, мобілізаційний заклик, військові
частини, мобілізаційний апарат, результативність.