Знайди книгу!

Опис:
Коваленко Д. О. Моделювання образів часопростору в сучасному українському романі. – на правах рукопису. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (доктора філософії) за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ 2018.

У дисертації здійснено опис структурної будови, запропоновано функціональну і жанротворчу характеристику образів часопростору на матеріалі творчості сучасних українських письменників. Об’єкт дослідження склали романи: “Дім на горі”, “Птахи з невидимого острова”, “Сповідь”, “Мор” В. Шевчука; “Кохання в стилі бароко” В. Даниленка; “Мальва Ланда”, “Танго смерті” Ю. Винничука; “Тотем” С. Процюка; “Культ”, “Трохи пітьми”, “Поклоніння ящірці” Любка Дереша; “Писар західних воріт притулку”, “Писар східних воріт притулку”, “Магнат” Г. Пагутяк; “Вона: шості двері”, “Він: ранковий прибиральник”, “Дванадцять або виховання жінки в умовах, непридатних для життя”, “Все, що я хотіла сьогодні”, “Зів’ялі квіти викидають” І. Роздобудько; “Сьомга” С. Андрухович. Часопросторові образи у цих творах яскраво свідчать про психологізацію, використання гетеротопій, актуалізацію міжтекстових зв’язків. Окреслено жанрові особливості сучасного українського роману, зокрема, процеси дифузії та диференціації, романний агонізм. Осмислено часопросторові концепції моделювання дійсності в літературі та форми її художнього вираження, визначено функції гетеротопії в художньому тексті. З’ясовано системотворчі складові моделей часу і простору в романах сучасних українських письменників: свій/чужий, внутрішній/зовнішній часопростір, екзистенційний хронотоп. Розглянуто проблему співвідношення людини, часу і простору та образні домінанти таких співвідношень (модель особистості homo excapans, мотив дороги, мотив метаморфоз).
Суспільні процеси та явища, що відбуваються в час тотальної глобалізації, неодмінно відображаються на літературі цієї доби. Сучасний літературний процес позначений спробами письменників створити оптимальну художню модель сприйняття світу та виразити прагнення героїв знайти своє “я” в епоху загальної кризи. Ці пошуки помітні як на жанровому рівні (дифузія, синтез, тощо), так і на рівні мотивів, структурних та стильових домінант. Процеси взаємопроникнення форм і стирання чітких стильових меж, що характеризують не лише український літературний процес, але й інші сфери сучасного суспільного життя, постають важливими чинниками, які впливають, зокрема, і на специфіку моделювання образів часопростору в літературі. В роботі було окреслено основні тенденції, що характеризують жанрове буття сучасного українського роману та здійснюють безпосередній вплив на специфіку моделювання часопростору, зокрема, дифузні й трансформаційні процеси (взаємопроникнення жанрів, змішування популярної (масової) та елітарної літератур; розмивання меж роману та його здатність виконувати функцію “когнітивної лабораторії”, тобто реагувати на актуальні ідеології творення тексту). Всі ці процеси зумовлюють: 1) поєднання реалістичної та фантастичної, готично-філософської нарації (В. Шевчук, Г. Пагутяк); 2) зосередження авторів на зображенні внутрішнього (суб’єктно-особистісна центрованість) часопростору героїв (С. Процюк, С. Андрухович); 3) застосування міжтекстової гри, що передбачає оперування різними видами хронотопів: від історичного до містично-фантастичного (В. Даниленко). Важливим також є питання про межі роману, особливо коли йдеться про твори в постмодерному стилі. На думку Т. Бовсунівської, єдиною усталеною ознакою “живого” жанру є агонізм – тобто змагання, хто дійде краю у певній світоглядній позиції (у нігілізмі, метафізиці, філософії, аналітичному мисленні тощо). Роман став межовим як філософема буття, в ньому виникли не проблеми форми, а проблеми змісту сущого, яке осягається як безмежне. Наприклад, романи В. Шевчука та Г. Пагутяк яскраво демонструють зразок філософського романного агонізму, Ю. Винничука – гротескного, С. Процюка – психоаналітичного. Це, в свою чергу, впливає на специфіку моделювання часопростору як на цілісну систему топосів, художніх прийомів та ідей, які формують авторську концепцію дійсності.
Поряд із традиційними методиками вивчення художнього часопростору в дисертації застосовано поняття інтертекстуальності як стратегії моделювання хронотопу роману та актуалізовано функції гетеротопії в художньому тексті. Письменник, залучаючи прецедентну складову до свого тексту, свідомо чи несвідомо робить спробу встановити зв’язок із минулим контекстом та сучасністю або ж зводить гру з часом і простором до абсурду, сміливо експериментуючи з різними часопросторовими вимірами. Інтертекстуальний метод виводить на яв діалогічну природу роману (М. Бахтін), демонструє розширення семантичного поля тексту через введення в нього чужих слів, при зустрічі з якими свідомість читача актуалізує набуті культурні та літературні знання. Завдяки міжтекстовому діалогу межі твору розмиваються, проявляється зв'язок з іншими текстами, авторами, літературними традиціями. Наприклад, у романі В. Даниленка “Кохання в стилі бароко” простір сучасної України перетинається з більш, ніж столітньою, історією київських архітектурних споруд і пов’язаними з ними історіями окремих людей. Семантичний зріз роману Ю. Винничука “Танго смерті” демонструє рецепцію традицій магічного реалізму, а оскільки суть методу в тому, щоб максимально правдоподібно поєднати фантастичні образи з реальними, то це відбивається і на часопросторовій організації тексту (оперування образами бібліотеки-лабіринту, потяга-привида тощо). У творчості В. Шевчука взаємодія з міфопоетичними фольклорними образами формує символічний простір та, загалом, “виявляє авторську інтенційну інтертекстуальність” (О. Переломова).
М. Фуко та його послідовники, що працюють із поняттям гетеротопії й аналізують крізь його призму різноманітний культурний матеріал, будують концепт гетеротопії на розриві, зламі плавного втілення повсякденності та виявлення складної системи (ризоми) особливих просторів (місць), у яких здійснюється процес життєдіяльності й світовідчуття людини. Поняття гетеротопії міждисциплінарне, а його функціонування на літературознавчому ґрунті видається невіддільним від уже розроблених теорій художнього простору, просторових і часових відношень (наприклад, Бахтінського хронотопу), але в послідовному співвідношенні значущих для гетеротопій смислових аспектів. Проаналізувавши концепцію гетеротопії М. Фуко та його послідовників (Д. Харві, Н. Тріфта, К. Бойєр, М. Дехаана, Л. де Каутера) можна виділити ряд ознак, які роблять доцільним використання поняття гетеротопії в контексті досліджень художнього хронотопу сучасного українського роману: 1) аномальне розташування (просторові конструкції чи фігури думки, вставлені в описи міст чи дискурси, що виявляються недоречними, ненормальними або ілюзорними); 2) функція медіального простору, що здатен акумулювати час; 3) характер експериментального ландшафту (“світи прихованої зовнішності”, де “особливі суспільства” акумулюють свої сили); 4) абсолютний розрив з традиційним часом.
Дослідження часопростору в текстах сучасних українських письменників дозволило з’ясувати специфіку часопросторової організації, яка зумовлена насамперед тяжінням до психологізації. Саме цим пояснюється поглиблений інтерес авторів до діалектичного поєднання зовнішнього та внутрішнього, реального і містичного хронотопів (для прикладу, В. Шевчук “Дім на горі”). У часопросторовій канві трилогії “Сповідь”, “Мор”, “Птахи з невидимого острова” В. Шевчука образи дому, саду, церкви, острова, замку, мотив подорожі та вічного мандрівника набувають семантики просторів екзистенційних метаморфоз, які ведуть до морального й духовного прозріння. Замкнені простори, в які потрапляють герої – замок, церква, місто – постають як особливі місця-гетеротопії, основним принципом функціонування яких є консервування часу, своєрідна позачасовість або навіть зупинка часу. У романі Ю. Винничука “Мальва Ланда” гетеротопія сміттярки в контексті постмодерного твору актуалізує риси лабіринту-ризоми й стає образно-смисловим ядром, яке поєднує між собою ряд часопросторових площин та образів, пояснює сенс художнього замислу, зв’язуючи в єдину цілісність зображений автором фантастичний світ та реальну дійсність. Вдало трансформує хронотоп подорожі у форму міського квесту В. Даниленко на сторінках роману “Кохання в стилі бароко”. Сюжет обертається навколо розгадки таємничого кросворду, що наділяє Колядевича рисами казкового героя, який проходить низку обрядів ініціації, долаючи містично-історичні простори Києва. Така подорож-квест визначає особливості функціонування образу дороги, мотиву мандрів, зустрічі та оніричного простору, що відображають шлях пошуків героєм власної ідентичності. Численні інтертекстуальні вплетення, що зумовлюють творення нових смислів у процесі інтерпретації тексту, зокрема й на хронотопному рівні, яскраво представлені у романі Ю. Винничука “Танго смерті”. Інтертекстуальність хронотопу романного тексту проявляється, насамперед, на діахронному рівні: це взаємодія сучасної авторові дійсності та іншої історичної доби. Цитати, алюзії та ремінісценції фантастичних розділів роману демонструють рецепцію магічного реалізму, а весь текст, загалом, актуалізує широке коло міжтекстових зв’язків: від грецьких міфів до сучасної авторові реальності.
Оскільки сучасний український роман позначений глибоким психологізмом, то вимальовується тенденція до побудови часопросторової моделі світу, втягнутої у тяжіння до ескапізму чи екзистенційний пошук персонажів, внаслідок чого час і простір втрачають самодостатність позаособистісного буття, перетворюючись на систему топосів, пов’язаних із внутрішньо-психологічним рухом героїв. Здійснений аналіз зовнішніх та внутрішніх світів персонажів у досліджуваних романах дає змогу зробити висновки про суб’єктно-особистісної центрованості часопростору і виокремити її ключові компоненти.
1) Модель характеру “Homo excapans” (аутсайдер, непристосуванець, самітник, вразливий дивак) зумовлена чи запрограмована настановою до ескапізму, трансформується в деяких творах у стратегію організації хронотопу роману за рахунок подорожей-втеч фрагментованим простором (шляхом монтажу реального, підсвідомого та сакрального). На ґрунті ескапізму актуалізуються також гетеротопії притулку (Г. Пагутяк), божевільні (С. Андрухович). Моделі людей-втікачів, представлені у романах “Культ”, “Трохи пітьми”, “Поклоніння ящірці” Л. Дереша (агресивна) та “Вона: шості двері”, “Він: ранковий прибиральник”, “Все, що я хотіла сьогодні” ,“Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних до життя” І. Роздобудько (компромісна) – характеризуються здатністю до спонтанної активності та творення нових часопросторів з метою пошуків сенсу життя, подолання дискомфорту, страху, стресу та екзистенційної розгубленості. Аналіз романів Г. Пагутяк “Писар західних воріт притулку” та “Писар східних воріт притулку” засвідчив, що звернення авторки до образу притулку актуалізує духовно-ментальне вираження ескапізму, зосереджене на філософському сприйнятті внутрішнього простору героїв як осередку пошуків гармонії з собою та світом. З одного боку, притулок – це гетеротопія і перехідний простір між світом і раєм, з іншого – гетеротопія, локус-сховок у просторі внутрішньо-психологічного світу людини, обтяженої соціальною втомою. Витоки зображених Г. Пагутяк екзистенційної порожнечі та відчуження знаходимо в сучасному цивілізаційному світі, перенасиченому інформацією, подіями та можливостями. Медіальна функціональність гететоротопії притулку полягає в організації своєрідного сповільнення чи й призупинення дії. Це особливе місце, вхід до якого обмежений: його ворота відкриваються лише тим, хто страждає.
2) “Екзистенційний хронотоп” репрезентує кризовий простір внутрішнього світу героїв. У романі С. Процюка “Тотем” він моделюється шляхом вираження внутрішнього світу персонажів і зосереджений на створенні замкнених просторів. Основними компонентами внутрішніх і зовнішніх хронотопів героїв є: невротична світобудова (сукупність особистих і соціальних розладів та комплексів); семантика імені (іронічна невідповідність іменного архетипу особистості фізичному й метафізичному втіленню персонажа); простір самотності, який неминуче супроводжується взаємним відторгненням зовнішнього світу й трагічними розладами; географічний простір провінційності, що трактується через метафізичний простір нереалізованого потенціалу; онтологічна криза персонажів (акцент на проблемах ідентичності).
3) Простір тіла та тілесності актуалізований шляхом розуміння тіла не лише як біологічної конструкції (організм), але й як суб’єктивного переживання тілесного досвіду, зокрема, через просторові образи. Тема тілесності у романі “Сьомга” Софії Андрухович реалізується пріоритетно двома шляхами: через ототожнення тіла з маргінальними приміщеннями та через процес становлення сексуальності. Перший шлях пов’язаний зі “своїми” інтер’єрами, які набувають здатності ставати продовженням фізичного тіла героїні. Гетеротопічним у своїй суті простором у романі є “райський сад дурдому”, в якому головна героїня роману проводить чимало часу. Якщо поняття тілесності має соціальний, статево диференційований та індивідуалізований характер, то лікарня для божевільних стає простором деформованої тілесності. Ця гетеротопія яскраво демонструє принцип відкритості/замкненості, відокремлення. Незважаючи на те, що божевільня – це відгороджений муром від “нормального” світу простір знедолених і відкинутих соціумом, героїня частково проникає в нього (ілюзорне проникнення, яке самим фактом входу виключає це входження) й почувається там комфортно, як і серед яблунь з покрученими стовбурами і високої трави, а в жителях прилеглих вулиць вбачає явні ознаки психічних відхилень.
Ключові слова: часопростір, інтертекстуальність, гетеротопія, сучасний український роман, екзистенційний хронотоп, жанрові модифікації.