Знайди книгу!

Опис:
Вергунов В.А. Науково-організаційні засади функціонування сільськогос-
подарської дослідної справи на теренах України (друга половина ХІХ ст. – поча-
ток ХХІ ст.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.07 – історія науки й техніки. – Національна наукова сільсько-
господарська бібліотека НААН, Київ, Державний вищий навчальний заклад «Пе-
реяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Ско-
вороди» Міністерства освіти і науки України, Переяслав-Хмельницький, 2018.
Аналіз наукової розробки проблеми становлення і розвитку сільськогоспо-
дарської дослідної справи в Україні другої половини ХІХ – початку ХХІ ст. за-
свідчив відсутність цілісних системних досліджень. Наявні історіографічні напра-
цювання формують такі предметно-тематичні групи: розвиток сільськогосподар-
ської дослідної справи як галузі знань та її організації; еволюційний поступ нау-
ково-освітнього забезпечення аграрної галузі; теоретико-методологічні засади ро-
звитку галузевих напрямів дослідництва; регіональні особливості наукового су-
проводу веденням сільського господарства. Виділено три хронологічні періоди в
історіографії дослідження, які різняться теоретико-методологічними підходами. У
добу незалежності держави відбувається структуризація історіографічного прос-
тору, яка потребує комплексного аналізу й узагальнення складових еволюційного
поступу вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи в Україні.
Об’єктивне відтворення історії становлення та розвитку сільськогосподар-
ської дослідної справи в Україні ґрунтується на використанні повноцінної джере-
льної бази, яку формують архівні документи і рукописні матеріали; збірники опу-
блікованих архівних документів і матеріалів ННСГБ НААН; опубліковані офіцій-
ні законодавчі та регламентуючі документи органів державної влади; наукові
праці вчених з галузевого дослідництва; біо-, бібліографічні покажчики; енцикло-
педичні та довідкові видання; публікації в засобах масової інформації та ін.
Дослідницький пошук ґрунтується на загальнонаукових принципах історич-
ної достовірності, об’єктивності, системності, комплексності, науковості, багато-3

факторності та всебічності, наукового плюралізму і, водночас, на новітніх історіо-
графічних, історіософських напрацюваннях провідних вітчизняних дослідників. У
дисертаційному дослідженні комплексно використано загальнонаукові, міждис-
циплінарні та історичні методи, методи джерелознавчого, архівознавчого та тер-
мінознавчого аналізу.
Доведено, що формування державної політики регулювання розвитку сіль-
ськогосподарської галузі в період після аграрної реформи 1861 р. і особливо сто-
липінської на основі приватної власності набуло специфічних рис планової еко-
номіки у радянський період, повернулось до основних ринкових принципів у су-
часний період. Удосконалення умовних моделей ведення сільського господарства
відбувалось під впливом формування всіх складових українського суспільства.
Різні системи влади через законодавчі рішення сприяли підвищенню продуктив-
ності сільськогосподарського виробництва, зокрема за рахунок забезпечення його
наукового супроводу. Державна підтримка дала змогу вітчизняному сільському
господарству розвинутися до революційних подій 1917 р. і ввести Україну до
числа провідних експортерів сільськогосподарської продукції та її переробки у
світі.
Обґрунтовано, що трансформаційний поступ у розумінні понять «сільське
господарство» і «сільськогосподарська дослідна справа» відбувалося у межах
умовного періодизаційного формату розвитку вітчизняної аграрної галузі. Ста-
новлення галузевого дослідництва здійснювався самобутнім шляхом, насамперед,
за рахунок приватної ініціативи. Завдячуючи діяльності плеяди видатних вітчиз-
няних учених-аграріїв та прогресивних господарів, а також системі взаємодопов-
нюючих заохочувальних заходів, в першу чергу з боку держави, на межі ХІХ–
ХХ ст. відбулося офіційне формалізоване ствердження сільськогосподарської до-
слідної справи як галузі знань та організації.
Показано, що сучасне поняття «сільське господарство» увібрало все прин-
ципове, що тлумачилося, у вітчизняних енциклопедичних та довідкових видан-
нях, підручниках і працях окремих розбудовників сільськогосподарської дослід-
ної справи. Ключовими моментами в цьому визначенні залишається система ви-4

робництва сільськогосподарської продукції, а також її переробки. Незважаючи на
стверджений стандарт поняття «сільське господарство», провідні вчені продов-
жують удосконалювати його трактування шляхом певної деталізації складових,
або розширення спектру сприйняття. Зберігається трансформаційний підтекст ро-
зуміння впливу результатів галузевого дослідництва на поняття «сільське госпо-
дарство» як провідного сектору економіки держави та певний зворотній
взаємозв’язок через еволюцію поняття «сільськогосподарська дослідна справа».
Встановлено, що науково обґрунтовані методики проведення польового та
вегетаційного дослідів з’являються наприкінці ХІХ ст., як і постійно діючі до-
слідні установи, що сприяє появі вітчизняної сільськогосподарської дослідної
справи як складової сучасного природознавства. Державною необхідністю сільсь-
когосподарська дослідна справа стала тільки після остаточного встановлення ра-
дянської влади на переважній більшості українських земель. Надалі удосконалю-
валося й поглиблювалося смислове наповнення основоположних принципів ве-
дення сільськогосподарської дослідної справи. Новий якісний етап у формуванні
теоретико-методологічного та функціонального наповнення поняття «сільсько-
господарська дослідна справа» розпочався з 20-х рр. минулого століття у супро-
воді політизованого державницького контролю. Класичне визначення й розуміння
складових поняття «сільськогосподарська дослідна справа» у середині 1950-х рр.
доповнили методологічні та філософські аспекти розвитку галузевого до-
слідництва, бачення агрономії як основи наукового забезпечення ведення сільсь-
кого господарства та конкретизація переліку галузевих напрямів, що наповнюють
це поняття. Подальша теоретизація процесу дослідництва сприяла розвитку
всебічності визначення й удосконалення поняття «сільськогосподарська дослідна
справа», а також розгляду її історичного поступу з урахуванням вже новітніх нау-
кових знань та умінь.
Доведено, що В.В. Докучаєв і В.І. Вернадський опрацювали основоположні
висновки із питань теорії і практики морфолого-генетичного ґрунтознавства, ви-
готовили ґрунтові карти Полтавської губернії, що стали першими стосовно окре-
мих адміністративних одиниць територіального поділу країни з використанням 5

морфолого-генетичного підходу в оцінці не тільки в історії Російської імперії, а й
у світі. Ці провідні вчені вперше у світовій ґрунтознавчій практиці теоретично
обґрунтували генетичний зв’язок між різноманітними типами ґрунтів, з одного
боку, та елементами рельєфу – з іншого, вказали на роль біологічного фактору
ґрунтоутворення, живої речовини та продуктів її життєдіяльності. Практичні
успіхи у використанні знань про ґрунти дозволили створити ґрунтові карти тери-
торій країни, отже – стати методичною основою розробки вивчення їх для потреб
спеціалізації у веденні сільськогосподарського виробництва – основи основ про-
довольчої безпеки будь-якої країни. Як наслідок, почався активний процес ро-
звитку сільськогосподарської дослідної справи, що стало обов’язковою умовою
подальшого поступу аграрного сектору держави.
Розкрито державницьке бачення В.І. Вернадським проблем та місця сільсь-
когосподарської дослідної справи, яке полягало в державній підтримці вирішення
аграрного питання, що визначало ідеї соціальної справедливості, державної стій-
кості, державної економії, максимально виваженого використання природних ви-
робничих сил держави, зв’язку державного господарства зі світовим та зрівняння
цього господарства до рівня даного часу й задоволення державних зобов’язань.
Обіймаючи керівні посади новостворюваних науково-освітніх інституцій,
В.І. Вернадський започаткував функціонування Сільськогосподарського вченого
комітету України – моделі координуючого організаційного початку галузевого
дослідництва в Україні у роки перших сподівань державності, відпрацьований
тоді механізм якої успішно організаційно функціонує й до сьогодні.
Доведено, що передумовами організаційної появи сільськогосподарської
дослідної справи є: приватна ініціатива прогресивних представників аристократії,
великих землевласників та інтелігенції, сформованої як окремий прошарок суспі-
льства в середині ХІХ ст.; скасування кріпацтва згідно з Маніфестом Олександ-
ра ІІ від 3 березня (19 лютого) 1861 р.; численні посухи; запровадження францу-
зької системи освіти згідно із законодавчим актом Олександра І «Попередні пра-
вила народної освіти» в 1803 р., що сприяло розширенню промислового виробни-
цтва, стрімкому зростанню чисельності населення, появі великих індустріальних 6

міст, перепрофілюванню вітчизняного хліборобства, або появі торговельного зем-
леробства у 7080-х рр. ХІХ ст. Видатну організаційну функцію щодо розгортан-
ня спеціальної фахової освіти й особливо суспільної агрономії відіграли створені
указом Олександра ІІ «Положення про губернські та повітові земські установи» та
їх введення в дію з 1 січня 1864 р. у 33 губерніях Європейської Росії, а також за-
провадження творчих фахових об’єднань у вигляді товариств і спеціалізованих
з’їздів. Становленню сільськогосподарської дослідної справи сприяли: діяльність
церкви у запровадженні наукових підходів для потреб сільського господарства та
освіченості; розвиток вітчизняного цукровиробництва з 1800 р.; розгортання сіль-
ськогосподарських меліорацій; інтенсивний розвиток бібліографії сільськогоспо-
дарської літератури та статистики; еволюція суспільної агрономії та ін.
Формалізація сільськогосподарської дослідної справи як галузі знань оста-
точно завершилася 10 грудня 1883 р. після захисту В.В. Докучаєвим докторської
дисертації та виходу його праці «Російський чорнозем», а як організації з появою
28 жовтня (10 листопада) 1884 р. першої постійно діючої казенної організаційної
одиниці – Полтавського дослідного поля. Запізнюючись у порівнянні з Європою
щодо організації галузевого дослідництва майже на 50 років, вітчизняна аграрна
наука, або як тоді її називали  агрономія, за досить короткий проміжок часу на-
прикінці XIX – початку XX ст. завдяки продуманій системі державної підтримки
щодо свого належного існування довела свою необхідність як дієвого важеля під-
вищення продуктивності полів і ферм.
Здійснено періодизацію становлення й розвитку сільськогосподарської осві-
ти в Україні. Доведено, що сільськогосподарська дослідна справа вийшла з лона
вищої галузевої освіти або в третій період її розвитку. Запропоновано відповідну
умовну етапність еволюції її організаційних основ.
Вперше систематизовано мережу різнотипних експериментальних інститу-
цій, а також визначено перші координаційні центри з наукового забезпечення ве-
дення сільського господарства та встановлено специфіку їх діяльності. Доведено,
що Сільськогосподарський науковий комітет України, а потім його правонаступ-
ник у вигляді Науково-Консультаційної Ради Наркомзему УСРР за сукупністю 7

статутних функцій, методів і завдань у роботі, організаційною побудовою повніс-
тю відповідали класичній академічній структурі. З часом змінювалося тільки на-
повнення кількісного структурування інституцій та їх назва, а сама модель або
підхід через Сільськогосподарський науковий комітет України, Науково-
Консультаційну Раду Наркомзему УСРР, Всеукраїнську академію сільськогоспо-
дарських наук, Українську філію ВАСГНІЛ, відділ сільськогосподарських наук
АН УРСР, Українську академію сільськогосподарських наук, Південне відділення
ВАСГНІЛ, Національну академію аграрних наук України діє й до сьогодення. На
відміну від НАН України, що інституціонально тільки створювалась у листопаді
1918 р., СГВКУ на момент початку роботи вже мав дієву розгалужену структуру
дослідних полів і станцій з координуючими регіональними побудовами, а також із
багаторічною історією та відкриттями світового виміру, традиціями. За таких
умов з окремих позицій подальші структурні зміни Комітет почав здійснювати
через спеціалізовану інституалізацію протягом 1919–1923 рр. У той час НАНУ усе
експериментаторство проводила, насамперед, через проблемні науково-дослідчі
кафедри від імені НКО УСРР. Науково-Консультаційна Рада створила діючу до
сьогодення мережу галузевих науково-дослідних інститутів НААН з матеріально-
технічною базою, принципами в діяльності й допоміжною виробничою структу-
рою. Як і «Велика академія» СГВКУ обирав через Пленуми своїх дійсних членів і
членів-кореспондентів. НКР (НР) НКЗС УСРР, як і УАН в 1918 р., ВАСГНІЛ у
1935 р., УАСГН у 1962 р. отримала свій первісний склад членів відповідно до
урядового рішення, а потім на Пленумах дообирала нових за окремими науковими
напрямами. Тим самим у сукупності статутних завдань, кадрового наповнення,
принципів у діяльності обидві структури мають всі юридичні підстави вважатися
повноцінними предтечами сучасної НААН.
Доведено, що сільськогосподарська дослідна справа в Україні продовжує
спиратися на наступні принципи: виконання галузевих досліджень при постійно
діючих інституціях; комплекс проведення лабораторних, вегетаційних і польових
досліджень, а також аналітичних виконується з використанням спеціально розро-
блених і затверджених методик і міжнародних стандартів; фундаментальні до-8

слідницькі роботи здійснюються як державне бюджетне замовлення, а прикладні
– за бажанням замовника. Подальше реформування сільськогосподарської дослід-
ної справи має інноваційну пріоритетність, визначену актуальними завданнями
аграрної науки України на 2016–2020 роки та Закону України «Про наукову та
науково-технічну діяльність», прийнятого Верховною Радою України
26 листопада 2015 р. Планується забезпечити інтеграцію аграрної науки в іннова-
ційно-інвестиційне середовище наукоємного ринку АПК шляхом пріоритетних
напрямів наукових досліджень, а саме: завершення земельної реформи та розбу-
дова фінансово-кредитного забезпечення АПК під заставу земельних ділянок та
прав оренди землі; удосконалення аграрного ринку та базових галузей; сільських
територій; розвиток нормативно-технічної документації в галузі харчової промис-
ловості; розробка галузевих програм; розвиток органічного виробництва; відтво-
рення ґрунтових ресурсів, агрокосмічне прогнозування виробництва продукції
рослинництва; покращення досягнень у селекції та генетиці тощо.
На основі методу персоніфікації галузевої науки обґрунтовано вагомий вне-
сок учених-аграріїв в питання теоретизації галузевих знань та їх практичного ор-
ганізаційного застосування на українських землях у період становлення сільсько-
господарської дослідної справи: С.М. Богданова, П.В. Будріна, П.І. Гавсевича,
О.І. Душечкіна, А.Є. Зайкевича, І.І. Іванова, О.О. Ізмаїльського, В.О. Кудашева,
М.Г. Ліванова, О.Г. Набокіх, І.Є. Овсинського, І.У. Палімпсестова,
П.І. Прокоповича, В.Г. Ротмістрова, П.Р. Сльозкіна, В.Є. Таїрова,
С.Ф. Третьякова, С.М. Ходецького. Доведено, що не менше визнання отримали
наукові здобутки українських учених-аграріїв, які працювали в радянську добу:
А.О. Василенка, П.М. Василенка, Г.М. Висоцького, Д.Г. Віленського,
П.А. Власюка, М.М. Гришка, Д.О. Долгушина, Є.В. Зверезомба-Зубовського,
М.Ф. Іванова, О.В. Квасницького, Є.П. Лівена, В.П. Муравйова, М.А. Пеленга,
В.М. Ремесла, В.В. Смирнова, О.Н. Соколовського, В.Ф. Старченка,
М.О. Тюлєнєва, М.Г. Холодного, А.С. Хреннікова і В.Я. Юр’єва.
Запропоновано власну модель ведення сільськогосподарської дослідної
справи в Україні, основу якої складає обласна побудова ведення сільськогоспо-9

дарської дослідної справи як організації, а саме: через наявність у кожній області
окремої обласної сільськогосподарської дослідної станції зі структурною побудо-
вою відповідно до спеціалізації регіону. Свою роботу вони повинні сполучати че-
рез підпорядковану ним мережу дослідних господарств (полів, опорних пунктів,
демонстраційних дослідів, проблемних лабораторій). На цю мережу покладається
широке впровадження результатів теоретичних досліджень спеціалізованих нау-
ково-дослідних інститутів (національних наукових центрів), дія яких виходить за
межі окремих регіонів, а методично керування ними, в разі потреби, здійснюється
через обласні дослідні станції за проблемою. Загальне координаційне керівництво
всього плану робіт покладено на Національну академію аграрних наук України,
що функціонує як автономний орган при профільному міністерстві, який є її голо-
вним замовником виробленої продукції. У межах відпрацювання інноваційної мо-
делі розвитку аграрного сектору, до сучасних ініціатив з боку Міністерства аграр-
ної політики та продовольства України слід віднести бюджетну підтримку появи
різноманітних приватних дослідних інституцій, а також проведення відкритих,
навіть міжнародних тендерів щодо виконання конкретних наукових проектів,
пріоритетність та направленість яких визначає відомство.
Встановлено, що розвиток сільськогосподарської дослідної справи на Крим-
ському півострові до 1920 р. був результатом загальної еволюції його науково-
організаційних підходів у Російській імперії. Відповідно виділено чотири періоди.
Показано, що під час четвертого підперіоду (1954–2014) останнього періоду із
входженням Кримської АРСР до складу УРСР збільшується кількість галузевих
наукових установ та поглиблюється їх спеціалізація, здійснюється координація
науково-дослідної роботи з боку академічних наукових центрів.
Ключові слова: історія науки й техніки, історія аграрної науки, організа-
ція сільськогосподарської дослідної справи, науково-організаційні засади, сільсь-
ке господарство, агрономія, приватна ініціатива, дослідне поле, державна підтри-
мка, координація, інституалізація та академізація, удосконалення й розвиток.