Знайди книгу!

Опис:
Прищепа О. П. Освітньо-культурне середовище повітових міст і
містечок Правобережної України (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.).
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут історії України НАН
України, м. Київ, 2020. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
У дисертації комплексно досліджені культурні комунікації мешканців
повітових міст та містечок Правобережної України доби Російської імперії. В
роботі представлений погляд на міську культуру не з позицій інституційного
наповнення, а як комунікативного процесу із розглядом соціальних зв’язків
містян, спрямованих на згуртованість, чи то на розмежування.
Актуальність розглянутої проблеми обумовлена відсутністю належної
дослідницької уваги до формування міської культури в модерну добу.
Особливо це стосується культурного світу малих міст України, які попри
довготривалий застій та слабкі потуги до розвитку все ж перебували на шляху
до модернізації.
Наукова новизна дисертації обумовлена тим, що в ній уперше комплексно
проаналізовано формування модерного міського освітньо-культурного
простору провінційних міст на території одного з регіонів України упродовж
перебування у складі Російської імперії; на підставі архівних джерел складено
соціальні портрети міського (перша третина ХІХ ст.) і домашнього учителя
(перша половина ХІХ ст.) та виділені етапи їх професійного становлення;
апробовано схему аналізу осередків культури і освіти як просторів перетину
культурних комунікацій («місць зустрічей») мешканців провінційних міст із
виділенням їх векторної спрямованості; проаналізовані модернізаційні зміни в
міському шкільництві в контексті їх впливу на культурне життя; виділені нові
форми культурної самореалізації містян, привнесені модернізаційними
віяннями нової доби; сформульована сутність та значення інформації у
пришвидшенні темпів міського культурного життя. 3
Розвиток міської культури повітових міст та містечок Правобережної
України імперської доби як підсистеми складного соціального організму міста
аналізувався через механізм функціонування освітньо-культурного середовища,
окресленого межами культурного простору, у якому розгортається духовна
людська взаємодія і взаємовпливи містян різних соціальних, етнорелігійних,
професійних страт. На рівень і характер культурної наповнюваності міського
провінційного простору Правобережної України впливала багатоетнічність
населення, неоднорідність його соціальної структури. Як і в головних
адміністративних містах Правобережжя, – губернських центрах – Києві,
Житомирі, Кам’янці-Подільському, – у пізньоімперський період тут набуває
ваги позиція муніципальної влади та міської громадськості, готових взяти на
себе відповідальність за реалізацію культурних проектів, не покладаючись
лише на верховну чи місцеву адміністрацію. При цьому політика імперської
влади спрямовувалася на упровадження загальнодержавної моделі культурної
поведінки своїх громадян, у яких мала би ствердитися думка про споконвічну
тяглість цих територій до лона Російської імперії.
Методологічне підґрунтя роботи склали принципи історизму,
об’єктивності, всебічності, системності. Базовим для проведення дослідження
стало застосування системно-структурного аналізу і функціонального підходу.
В дослідженні був задіяний арсенал джерелознавчих методів, біографічний та
просопографічний метод, апробовані методики культурного трансферу та
мережевого аналізу. Поміж методологічних підходів – використання засад
«нової культурної історії», для якої ключовими є дослідження соціокультурних
процесів та комунікацій міського соціуму з позицій антропологічно
орієнтованої історії. Дисертаційне дослідження базується на
міждисциплінарному зв’язку історії, урбаністики, соціології, культурології з
виходом на регіональну/локальну історію, історію повсякдення, книгознавство,
історію освіти, полоністику, юдаїку.
Проаналізована історіографія дисертаційної проблеми засвідчила
нерозробленість вітчизняною історіографією процесів формування освітньо-4
культурного середовища повітових міст та містечок Правобережної України
кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Однак науковий доробок попередників дозволив
продовжити розв’язання заявленої проблеми, спираючись на вивчення міської
історії в соціокультурному ключі передусім зарубіжною історіографією,
традиції якої були започатковані ще на зламі ХІХ–ХХ ст., та напрацюванням
сучасних вітчизняних дослідників у вивченні процесів модернізації українських
міст, міського повсякденного життя.
Використання традиційних і новітніх дослідницьких практик уможливило
інтерпретацію джерельних матеріалів. Робота базується на масиві
документального архівного матеріалу, більшість якого була уведена до
наукового обігу вперше. Суттєво доповнили архівні зібрання періодичні
видання, джерела особового походження.
Комплексне опрацювання наукової літератури та достатньо об’ємного і
репрезентативного корпусу історичних джерел дозволило встановити, що
ступінь укорінення освітніх практик Речі Посполитої у міських поселеннях
Правобережної України у першій третині ХІХ ст. був високий, вони не були
перервані після Листопадового повстання 1830 р. і залишались неподолані аж
до Січневого повстання 1863 р., а польська культура продовжувала побутувати
в міському середовищі Правобережжя й у пізньоімперську добу.
У дисертації наголошується, що на міське культурне довкілля упродовж
усієї досліджуваної доби впливало освітнє реформування в Російській імперії.
У цьому процесі набувала ваги соціальна функція освіти та її роль в державній
політиці русифікації як по відношенню до шляхти, так і євреїв та українців.
Освіта крім надання знань сприяла поширенню пануючої ідеології та
формуванню єдиного імперського культурного простору. Якщо в кінці ХVІІІ –
першій половині ХІХ ст. попит на освіту залишався низьким, а публічний
характер освіти викликав недовіру з боку російської держави, то з другої
половини ХІХ ст. увиразнюється її цінність з огляду на те, що мешканці міст
починають усвідомлювати її роль у просуванні по соціальній драбині вгору.
Відтак більша значущість освіти в процесі соціалізації призводить до зростання 5
її ролі у формуванні культурного середовища. Масового характеру потяг до
знань став набувати з кінця ХІХ ст. і в часі збігся зі зростанням потреб міських
установ, підприємств, муніципального господарства в освічених і професійних
кадрах.
Встановлено, що у багатолюдного єврейського населення домінувала
відокремленість культурного життя від решти містян, базована на засадах
збереження релігійної освіти, і ширше – традиційної культури. Культурні
стратегії влади стосовно євреїв були непослідовними і зазнавали змін. Політика
акультурації євреїв у формі русифікації на завершальному етапі імперії дала
свої результати: усе більше єврейської молоді долучалося до великодержавної
російської культури – через школи, заклади культури, масові засоби інформації.
Проблему залучення до міжкультурних комунікацій євреїв загострювало
тривале небажання значної їх частини інтегруватися до російського
культурного простору. Культурному зближенню сприяло розширення
бізнесових інтересів. Однак повної інтеграції єврейського населення до
міського освітньо-культурного життя не відбулося.
В роботі з’ясовано, що книжкові комунікації проникали у різні сфери
міського культурного життя. Їх точками перетину виступали бібліотеки,
друкарні, заклади книжкової торгівлі, народні читання. В культурному просторі
домінувала російськомовна книжка, що унеможливлювало розширення доступу
до україномовних і польських видань. Адміністрація досягала цього завдяки
контролю над діяльністю бібліотечних установ та формуванням їх книжкових
фондів, закладами поліграфії, книгарнями, регламентувала порядок проведення
і зміст народних читань. Як у випадку з навчальними закладами, влада
розглядала їх інструментом русифікації населення. І все ж на базі закладів
культури розгорталося поширення нових форм культурної самореалізації
містян – робота бібліотекаря, доступна й жіноцтву, диференційована праця
друкарів, обслуговування народних читань.
У дисертації обґрунтована вагомість державного чинника у формуванні
міського освітньо-культурного середовища Правобережжя з огляду на те, що 6
верховна влада намагалася контролювати і дисциплінувати усіх, хто був
причетний до реалізації культурницьких проектів, поширюючи на увесь
імперський простір офіційну культурну уніфікацію й стандартизацію.
В дисертаційному дослідженні знайшла відображення теза, що важливою
ланкою культурних практик містян у сфері дозвілля виступало театральне
мистецтво як в аматорській, так і професійній формах. Зокрема, зазначається,
що хоча від другої половини ХІХ ст. російське театральне мистецтво стало
пануючим на сценічних підмостках міських поселень Правобережжя, до цього
спостерігалося тривале домінування польської театральної культури, яке
допускало частково український і російський сценічний репертуар,
демонструючи здатність до участі у формуванні модерної міської культури.
У дисертації досліджено, що модернізаційні зміни в культурному довкіллі
фіксувала з’ява нових форм самореалізації містян, передусім тієї частки (більше
2, 4% ), яку можна віднести до міської інтелігенції. Потенціал освіченої міської
громадськості у творенні культурного середовища повітових міст та містечок
поступався губернським містам, а особливо Києву. Його ядро формувала
нечисленна когорта містян із середньою та вищою освітою, яка наприкінці
ХІХ ст. усе відчутніше впливала на змістовне наповнення культурного життя.
Поміж повітових міст найбільший прошарок освіченого товариства фіксувався
у Рівному, Умані, Вінниці, Могилеві-Подільському, що позитивно позначалось
на активності їх культурного життя.
На підставі джерел висвітлено, що в останнє десятиліття Російської
імперії межі міського культурного простору розширяли ініціативи приватних
осіб, муніципальної влади, наближаючи з’яву паростків громадянського
суспільства, утвердження якого залишається на часі і в сучасній Україні.
Зокрема, діяльність громадських товариств виступала дієвою школою
самоорганізації публічного культурного життя.
У трансформаціях міського культурного довкілля на завершальному етапі
імперської доби важливу роль відігравав інформаційний чинник, представлений
модерними засобами зв’язку – поштовим, телеграфним, телефонним 7
сполученням. Особливу увагу приділено аналізу такого важливого каналу
поширення інформації поміж містян, як періодика. Встановлено, що столична,
губернська і міська преса відіграли найвагомішу роль у формуванні
усвідомлення містянами приналежності до імперського культурного простору й
водночас до культурного довкілля правобережних губерній та їх міст.
Утвердження у 1906–1914 рр. в повсякденні майже половини повітових міст
Правобережжя місцевих журналів та особливо газет – як комерційних проєктів,
стало однією з визначальних прикмет їх культурної модернізації.
У роботі простежено, що у містах та містечках Правобережної України
одночасно співіснували культура соціальної еліти (регіональної шляхти і
освічених містян з непривілейованих верств населення), традиційні культури
окремих етнічних спільнот (поляків, євреїв, українців, росіян), паростки
масової (популярної) культури, до якої долучалось усе більше містян.
Наголошується, що масова культура, базована на комерційній основі і з’яві
масового споживача культурної продукції – популярних книжок і преси, а
також організації спільних місць проведення культурного дозвілля (театри,
клуби, народні доми, виставки, музеї, кінематограф тощо) набуває поширення
наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
Розглянуті у дисертації проблеми дозволили зауважити специфіку
міського культурного простору Правобережжя. На відміну від міст внутрішніх
губерній Російської імперії, де він виглядав більш однорідним, тут протистояли
дві культури – польська (шляхетська) і російська (державна) та існувала ще й
єврейська, а також утверджувалася українська модерна культура та українська
ідентичність. Досліджуване освітньо-культурне середовище демонструвало
здатність до згуртування усього міського співтовариства – чи то з
домінуванням польських впливів, а чи в річищі засад російської культурної
політики, однак не сприймалося як доконечно спільне для всіх містян.
Важливим чинником його конструювання виступала етнічна розмаїтість, відтак
у його творенні були задіяні усі етнорелігійні громади, однак не монолітно, а
осібно. Водночас існували точки перетину їх соціокультурної діяльності. 8
Чисельне домінування євреїв у містах Правобережжя давало їм шанс
відігравати вагомішу роль в культурних комунікаціях, однак залишаючись
найбільш замкненою групою містян, на культуру, побут і співжиття якої
суттєво впливала їхня релігія, вони були не здатні продукувати такі культурні
новації, які б поширювалися на усе міське населення. Попри насадження
верховною владою російської культури через різні канали комунікації – школу,
культурно-освітні осередки, організацію масових культурних заходів тощо
міста та містечка Правобережжя в культурному вимірі суто російськими усе ж
не стали. Розмаїття етнічного складу міського населення дозволяє трактувати
міське культурне життя Правобережжя не лише як російське, а й як усе ж таки
польське, чи то як єврейське, й у дуже обмеженому просторі (це вже переважно
на початку ХХ ст.) – як українське.
Специфіка досліджуваного регіону проявлялася у тому, що окрім
російських державних навчальних закладів тут функціонували і польські (у
різні періоди як легальні, так і таємні), а також єврейські школи, виступаючи
головним компонентом культурного середовища. В останній третині ХІХ – на
початку ХХ століть ініціативу від держави у творенні освітньо-культурного
середовища починає перебирати муніципальна влада й громадськість. Однак
після Революції 1905 року чимало добровільних об’єднань намагалися
реалізувати такі культурні проєкти, які б утверджували окремо польську,
єврейську, чи то українську ідентичність. Це позначилося на формуванні
міської ідентичності на просторі Правобережної України, інтерпретованої у
традиційному ключі – як результат приналежності до спільноти конкретного
міста.
У дисертації констатується, що міський культурний простір
Правобережної України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. поєднував ознаки як
традиційного суспільства, так і модерного, культурним комунікаціям містян
було властиве як протистояння, так і взаємозбагачення, а на культурну
взаємодію містян чинила потужний тиск імперська політика русифікації,
насаджувана у спосіб як акультурації, так і більш агресивний – асиміляції. Ключові слова: місто, містечко, Правобережна Україна, Російська
імперія, освітньо-культурне середовище, модернізація, міська культура.