Знайди книгу!

Опис:
Лебідь А. Є. Парадигми наукової істини в аналітичній філософії. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.


Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за
спеціальністю 09.00.05 – історія філософії (Філософські науки). – Харківський
національний університет імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки
України, Харків, 2018.
Дисертація присвячена дослідженню реалістської та антиреалістської
парадигми наукової істини в аналітичній філософії, а також інфляціоністських та
дефляціоністських теорій істини як репрезентантів цих парадигм. В дослідженні
виділені міфологеми аналітичної філософії та можливі варіації її концептуалізації,
виходячи із стилістики, методології, тематики та топології.
Предикат «істина» досліджується у його сутнісно-функціональній
системності: парадигма - аспект - інтерпретація. Виділено дві парадигмальності
наукової істини: парадигма реалізму та парадигма антиреалізму; три аспекти:
теоретичні, історико-філософські та прикладні; дві інтерпретаційні моделі:
інфляціонізм та дефляціонізм.
Охарактеризовані базові філософські концепції, що визначили стилістику та
методологію аналітичного філософування, зокрема ті, що представляють «логіко-
аналітичний» та «логіко-конструктивістський» напрями аналізу: «лінія Фреґе-
Рассела», «лінія Мура», «лінія Вітґенштайна» та «лінія Строссона».
Доведено амбівалентний характер концепцій деяких філософів (Б. Рассел,
Д. Девідсон, Ґ. Патнем, М. Даміт та ін.), які не можна однозначно кваліфікувати як
або реалістські, або як антиреалістські.
Досліджено прикладний характер предикації істиннісного значення по
відношенню до висловлювань, що містять «пусті імена», контрфактичні контексти,
а також ментальні, модальні, моральні тощо сутності.
Автор виходить з тої ідеї, що аналітична філософія є провідною у стилістиці
філософування англо-американського культурно-філософського топосу, хоча й
повсюдна й в інших регіонах. Доводиться, що зактуалізована у розмаїтті своїх 3

визначень, аналітична філософія певним чином потребує нагальної
деміфологізації, що викристалізувала б спірні питання щодо її ґенези, дефініції,
тематики, топології, методології тощо. Здобутки аналітичної філософії в контексті
розвитку світової філософської думки є досить значущими, передусім через
розширення діапазону філософської проблематики та проліферації методів її
вирішення, зокрема, у площині дискусії аналітичних філософів-реалістів та
філософів-антиреалістів, в тому числі і стосовно істиннісної проблематики та умов
істинності носіїв істиннісного значення. Поява на філософському обрії аналітичної
філософії, безсумнівно засвідчила аналітичність ХХ століття, як «століття аналізу»,
основоположним методом філософування якого є методології аналізу, як
інтерпретації задля прояснення думки, виявлення логічної структури думки,
усунення смислових протиріч, розгорнутих дефініцій тощо.
Наголошується на партикуляризмі, лінгвоцентризмі, логіко-математичному
інструменталізмі, орієнтації на ідеали науковості та раціональності та інших
«нормативах» аналітичної філософії, що засвідчують її передусім сайєнтичний
характер. Очевидним є й однозначно верифікований «логіко-аналітичний» та
«логіко-конструктивістський» стріми філософів-аналітиків. Для першого
характерним є основоположний статус логіки та філософії науки, які убезпечують
точність науки та достовірність філософії, коли філософія робить зарозумілі
речення зрозумілими, а наука їх верифікує.
У дослідженні доведено, що логіко-конструктивістський стрім в аналітичній
філософії основоположною убачає рефлексію не формально-логічних критеріїв
ідеальної мови, а філософію буденної мови, прагматику мовних ігор. Відтак,
завданням філософії є роз’яснення і прояснення мовних виразів, пошук їх
адекватних значень та смислів, віднайдення концептуальних відтінків
слововжитку. Філософія має коригувати таку необережність і навіювання аби
розвивати для наук правильно будовану мову. Відтак, аби позбутися оманливих
висловлювань, їх необхідно переформулювати у відповідній синтаксичній формі.
Отже, аналіз буденної мови в контексті аналітичної філософії доводить той факт,
що розуміння функціонування буденної мови якнайкраще уможливлює адекватне 4

сприйняття реальності, а потому неприйнятними є метафізичні спекуляції, а
навпаки - аналітика фактичних проблем функціонування мови.
Автор доходить думки, що дискусія в площині реалізму-антиреалізму
особливо зактуалізувалася у першій половині ХХ ст. у зв’язку із революційними
відкриттями у фізиці та становленням інструменталістської версії антиреалізму. В
подальшому проблема (анти)реалістської дистинкції зактуалізувалася у її зв’язку із
проблематикою істинності наукового знання, і не тільки істориками та
методологами науки, а й в контексті аналітичної філософії. Перманентна
зактуалізованість дискусії навколо реалістської та антиреалістської парадигм
істини постала внаслідок скепсису щодо затвердження реального існування тих чи
інших сутностей, які постулює наука і які безпосередньо несприймавані.
Поняття реалізму у різний спосіб витлумачується представниками
аналітичної філософії. Зокрема, він визначуваний в термінах епістемологічних
досягнень наукових теорій і моделей, в термінах істинності або ж приблизної
істинності наукових теорій, з позиції так званої «успішності» наукових теорій щодо
описуваної нею предметної області та ін. Вочевидь, будь-яка версія реалізму
затверджує об’єктивне існування тих чи інших сутностей (ментальних, моральних,
фізичних тощо), залежно від характеру яких можна окреслити метафізичний
реалізм, наївний реалізм, науковий реалізм, психологічний реалізм, моральний
реалізм тощо.
Наголошується, що парадигма реалізму (як, власне, і антиреалізму)
передбачає існування двох взаємопов’язаних модусів: онтологічного та
гносеологічного. Онтологічний модус реалізму принципово затверджує реальне
існування об’єктів, що репрезентовані в науковій теорії, мові, свідомості.
Гносеологічний же модус парадигми реалізму затверджує щонайменше потенційну
пізнаваність репрезентованих об’єктів, явищ, а висловлювання щодо них можуть
бути потрактовані або як істинні, або як хибні. Онтологічний модус реалізму
вирізняє реалістську позицію від антиреалістських репрезентацій в науці, яка
базується на епістемічному розумінні істини як відповідності фактичності і
стандартним набором методів та умов, за допомогою яких ця фактичність 5

описується. Це означає, що якщо і є неспостережувані, нефіксовані теорією об'єкти,
сеє ще не означає їх відсутність, пояснювана неможливістю нашого їх сприйняття.
Доведено, що антиреалізм в аналітичній філософії не є лише методологічним
принципом; він є цілісною позицією, покликаною розв’язати протиріччя реалізму.
Філософи-реалісти переконані в існуванні об’єктивної істини, в межах же
антиреалістської парадигми затверджується відносна пізнаваність «достовірної»
фактичності. Аргументація антиреалістів стосується першочергово потенціалу
такого методу емпіричного дослідження як спостереження, поскільки саме
спостереження (більшою мірою за експеримент) є підставовим для затвердження
адекватності опису науковою теорією фактичності, спостережуваних сутностей.
Тоді як теоретизування щодо неспостережуваних сутностей з позиції антиреалістів
є доволі сумнівним. З поміж-цього на користь антиреалістської позиції свідчать і
принцип «недовизначеності теорії емпіричними фактами», і так звана
«песимістична метаіндукція», що засвідчує нівелювання власне здобутків
реалістської парадигми. Головна ідея полягала в тому, що в історії науки можна
віднайти багато теорій, які досить довгий час вважалися істинними, а потому
виявилися хибними.
Встановлено той факт, що основоположним для дистинкції реалізму та
антиреалізму є дискусія з приводу теорії значення, адекватної для філософського
та наукового дискурсу. Так, зокрема, реалістська парадигма детермінована умово-
істиннісною теорією значення, основна ідея якої полягає в тім, що те чи інше
висловлювання відповідає станові справ, наявність якого є необхідною та
достатньою умовою істинності цього висловлювання щодо цього стану справ.
Очевидно, що вказати значення висловлювання означає визначити умову його
істинності, себто визначити, який стан справ є необхідним і достатнім для
істинності цього висловлювання. Щоб бути істинним, висловлювання має
репрезентувати світ таким, яким він є, тобто потрібно, аби стан справ, який є
умовою істинності висловлювання, був актуально наявним.
Для парадигматики антиреалізму також основоположним є аналіз феномену
значення. Згідно з антиреалістською теоріє значення та істинності, екстенсіонал має бути проаналізований не в термінах відповідності висловлювання до станів
справ, а в епістемологічних термінах. Основоположна ідея антиреалізму полягає в
тім, що значення висловлювання встановлюється тим, що приймається як підстава,
умова його істинності, тим, що забезпечує підтверджує чи-то обґрунтовує
прийняття висловлювання. Розуміння ж умов істинності може бути або
експліцитним знанням (потенційно передаваним у мовленні), або імпліцитним
(потенційно непередаваним у мовленні). Очевидно, що ми маємо експліцитні
знання умов істинності лише деяких висловлювань і які потенційно можуть бути
виражені у інший спосіб, сформульовані іншими словами. Але ми аж ніяк не
можемо мати експліцитні знання умов істинності усіх зрозумілих нам
висловлювань. Отже, очевидним є той факт, що дистинкція реалізм-антиреалізм
зреалізовується по лінії концептуально-смислової диференціації понять «істина»,
«значення», «референція» та ін.
Ключові слова: парадигма, істинність, інфляціонізм, дефляціонізм,
жорсткий десиґнатор, можливий світ, аналіз, контрфактичний контекст, реалізм,
антиреалізм.