Знайди книгу!

Опис:
Мацюк І. І. Перехід до професійного найманого війська: причини,
становлення, наслідки (кінець ХІІ – початок ХVI ст.). Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. –
Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, Міністерство
оборони Україн, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра
Сагайдачного, Міністерство освіти і науки України, Львівський національний
університет імені Івана Франка. Львів, 2017.
В дисертації грунтовно проаналізовано європейську історіографію з
військової історії кінця ХІІ – початку ХVI ст., присвячену питанням висвітлення
проблем переходу від лицарського до професійного найманого війська. Ця
історіографія є практично неосяжною, але з її розвитком постійно з’являються
нові підходи і виникають проблеми. Зокрема такою є проблема порохової
революції, що загострює дискусії навколо цього питання. Класичними
залишаються праці Ганса Дельбрюка, Чарльза Омена та Філіпа Контаміна, які
служать основою для нинішніх дискусій. Найбільш різносторонніми і об’ємними
залишаються французька (від Жоржа Дауме до Жоржа Мінуа та Давида Ніколе),
англійська (від Ніколаса Гарріса до Річарда Барбера та Келлі Де Вріс) та
італійська (від Клаудіо Ренгіна до Марко Руфіні) національні школи військової
історії. Російська школа (від Людвіга Зедделера до Євгена Разіна і Віталія
Пенського) є надто тенденційною і заполітизованою. Українська школа
(Олександр Філіпчук, Юрій Борискін, Леонтій Войтович, Леонід Кривизюк, Юрій
Овсінський, Михайло Куцин) тільки починає формуватися. У цілому проблема
залишається дискусійною і потребує дальшого дослідження.
Досліджена криза лицарського війська, яка була закладена у самій
феодальній системі його формування. Ця система різко звузила базу формування
і, відповідно, чисельність та можливість поповнення; обмежила обов’язкову
службу певним терміном (кілька місяців протягом календарного року);
ліквідувала підпорядкованість всього особового складу головним командирам

3
(через систему васал мого васала не мій васал), чим підірвала основи воїнської
дисципліни; створила широкі можливості для сепаратизму і порушення васальної
присяги, намагання подолати які шляхом запровадження морально-етичних
принципів, основаних на цінностях християнства, не принесли бажаних
результатів. Тенденція до намагання повністю захистити вершника і коня
призвела до ускладнення озброєння, зростання його ваги і вартості, що у свою
чергу ускладнило підготовку лицаря, яка вимагала довголітніх щоденних
тренувань і відповідного калорійного харчування. Зростання ваги озброєння та
введення захисного спорядження для коней призвело до використання бойових
лицарських коней спеціальної породи, не здатних для дій на пересіченій
місцевості. Все це після повернення на поля битв піхоти, озброєної новим видом
зброї – довгими піками, алебардами та їхніми різновидами, яка могла прикрити
стрільців, озброєних арбалетами та англійськими довгими луками, здатними
пробити будь-який лицарський обладунок, зробило лицарську кавалерію
неспроможною добиватися успіху, що продемонстрували битви швейцарських,
фландрських воєн і, особливо, Столітньої війни. Подальше посилення
бронювання зупинилося через вичерпання фізичних можливостей людей і коней,
а швейцарська піхота стала нездоланним бар’єром для лицарського війська.
Встановлено, що європейські правителі, перш за все англійські королі,
намагалися подолати ранні прояви недоліків феодального способу формування
військ і початків кризи лицарського війська, перш за все, розширивши базу його
формування і усунувши часові обмеження служби протягом року. Певним
поступом було введення щитових грошей, які заміняли обов’язкову службу
спеціальним податком, надходження якого давало королям можливість набору
постійного війська на іншій основі. Інститут лицарів-башельєрів, які були
неспроможними виставити цілий підрозділ – спис, але самі могли виступати
латниками у списах більш забезпечених лицарів-баннеретів, та злиття
міністеріалів (служебників, які виконували різноманітні двірцеві та
адміністративні функції) з лицарством дозволили певною мірою усунути вказані
недоліки. Ще більший ефект дав інститут сержантів, колишніх слуг з

4
мінімальним забезпеченням, озброєних частково або повністю коштом скарбниці,
які також отримували від скарбниці часткову компенсацію за свою службу.
Заохочення сержантів можливістю стати повноцінними лицарями значно
підвищило їхні бойові можливості, які дозволяли використовувати їх у бойових
порядках військ на рівні з лицарями, незважаючи на легше захисне озброєння.
Сержанти стали основною частиною військ не тільки духовно-лицарських
орденів, а й більшості королівств.
Вихід на політичну арену міст-комун, які, добившись самоврядування,
трансформували свої контадо у політичні одиниці, призвів до появи найманих
військ. Непридатність феодальної системи комплектування, ненадійність власних
феодалів з контадо, а також зростання прибутків, які формували відповідні
ресурси, змусили міську еліту звернутися до послуг кондотьєрів – командирів
найманих формувань, які комплектувалися з різних верств населення і перебували
на службі у своїх наймачів за відповідну плату, яка включала затрати на
озброєння і підготовку таких формувань.
Детально розглядається діяльність кондотьєрів. Кондотьєри комплектували
свої формації з найбільш придатних для такої служби осіб, використовували
найновіші зразки озброєння, поповнювали свої формації піхотою, враховуючи
досвід Столітньої війни, широко застосовували стрілецькі підрозділи, озброєні
англійськими довгими луками та арбалетами. Однак їхня тактика була лише
модернізацією лицарської тактики, пристосованої до нових умов. Кондотьєри,
зокрема один з найбільш успішних – Бартоломео Коллеоне, започаткували
використання артилерії та саперних військ у польових битвах. Найбільш
вразливою стороною їхнього використання була висока плата за послуги,
припинення виплати якої грозило переходом війська у повному складі на сторону
противника. Крім того, найбільш успішні кондотьєри, з якими доводилося
розплачуватися замками та ленами, самі були не проти захоплення влади і
отримання феодальних титулів аж до герцогських, що продемонстрували
Скалігери (де Ла Скала), Гонзага, Малатеста чи Сфорца. Тому еліта міст-держав у
пошуках скорочення військ кондотьєрів, а головне витрат на них, не шкодувала

5
ресурсів для нових видів озброєння, терпляче витримуючи невдалі конструкції
ранньої вогнепальної зброї.
Розглянені також спроби модернізації лицарського війська. Приклад
кондотьєрів підштовхнув і правителів до модернізації лицарського війська, перш
за все, з врахуванням досвіду Столітньої війни. Першими до такої модернізації
вдалися французькі королі, які зазнавали постійних невдач у ході цієї війни.
Однак спроба скорочення обсягу лицарського війська за рахунок збільшення
чисельності піхоти, зокрема стрілецьких підрозділів, наштовхнулася на два
фактори: відсутність коштів на утримання таких підрозділів і використання
найманих військ взагалі та протидію лицарства, менталітет якого не допускав
втрату позицій саме у воєнній сфері. Вже через це всіляка можлива модернізація,
яка відбувалася в умовах, коли стара феодальна система не була ліквідована, а
більші феодали продовжували зберігати не тільки основні ресурси держав, а й
власні формування і оборонні замки, не мала шансів на успішне завершення. До
того ж вони зберігали важку лицарську кавалерію як основну частину війська, що
вже не відповідало вимогам часу. З усіх спроб модернізації найбільш послідовною
була бургундська, але й вона завершилася невдачею саме через намагання
зберегти важку лицарську кавалерію як ударну частину війська.
Особлива увага присвячена аналізу причин успіхів швейцарської піхоти.
Швейцарська піхота на перших стадіях свого становлення і розвитку максимально
враховувала всі вимоги часу. Формувалася вона з вільного населення, придатного
до служби. Враховувалися можливості регіону щодо матеріального забезпечення:
лише третина війська, яка займала перші ряди, носила захисне озброєння. Було
враховано також всі переваги довгих пік, алебард і арбалетів, а також знайдено
оптимальну форму бойових порядків у вигляді їжака. Ці бойові порядки
виявилися нездоланними для лицарської кавалерії. Тріумфальні перемоги,
однорідний національний, конфесійний та соціальний склад війська забезпечили
високий бойовий дух, а постійна участь у війнах відшліфувала бойову і тактичну
майстерність командирів, які висувалися на свої посади не за родовим
принципом, а за бойові заслуги. Однак ці ж успіхи та тріумфи призвели до

6
певного застою, яким скористалися їхні противники, враховуючи сильні і вразливі
сторони швейцарської піхоти, в першу чергу, їхню незахищеність від масованого
обстрілу тих же лучників через відсутність захисного озброєння у задніх рядах.
Швейцарська піхота дещо зупинилася у своєму розвитку і тому не змогла
протистояти новим формаціям, оснащеним вогнепальною зброєю.
Проаналізовано також процеси запровадження вогнепальної зброї. Зусилля
еліти міст, яка підтримала розробку і впровадження вогнепальної зброї, у першу
чергу, ручної, поступово дали позитивні результати. З ХІІІ ст. до початку XVI ст.
артилерія пройшла довгий шлях розвитку, ставши повноцінним родом військ.
Було уніфіковано типи (гармати, гаубиці, мортири) і різновиди конструкцій та
боєприпасів (від простого каміння до каліброваних ядер); визначено
співвідношення маси гармати, ядра і порохового заряду, калібру та довжини;
зафіксовано перші правила балістики; розроблено і запроваджено пристосування
для зміни кутів підвищення; конструкції лафетів для транспортування; віднайдено
організаційну структуру (батарею) і тактику застосування. Артилерійська обслуга,
яка початково складалася з ремісників і їх помічників, стала професійною
складовою війська. Частково була створена і артилерійська логістика. Розробка
малокаліберних гармат перейшла в розробку ручниць (вогневих трубок,
скопітусів, петріналів, ручних бомбард, гаківниць і пищалей), які наприкінці XV
ст. довели свою спроможність ефективного використання на полі бою.
Подальший розвиток ручної вогнепальної зброї призвів до появи аркебуз та
мушкетів і розробки залпової тактики їх використання, що дозволило їм
поступово витісняти арбалети та англійські довгі луки та збільшувати чисельність
за рахунок скорочення у піхотних ротах пікінерів.
Також встановлено, що аналіз успіхів швейцарської піхоти, практики
застосування ручної вогнепальної зброї призвів до появи професійних формацій
ландскнехтів, які змогли довести перевагу своїх банд над швейцарськими
їжаками. З появою формацій ландскнехтів, які поєднали ударні можливості
швейцарської піхоти з вогневою підтримкою ручної вогнепальної зброї, пов’язане
утвердження полків, як вищої постійної форми частин армії. Найбільш вразливою

7
стороною формацій ландскнехтів була відсутність логістики, яка часто змушувала
їх перетворюватися на грабіжників, що сильно підривало військову дисципліну.
Звернена увага, що з врахуванням досвіду Італійських війн, під час яких
використовували формації кондотьєрів, швейцарської піхоти, лицарської кавалерії
та ландскнехтів, були сформовані терції іспанської піхоти, які надовго стали
зразком для всіх інших армій Європи. Іспанська піхота найбільш вдало
поєднувала можливості ударної холодної зброї, вогневої потужності та маневру. Її
поява фактично завершила перехід до професійних найманих військ.
Встановлено, що перехід до професійних найманих військ був не воєнною,
мілітарною чи пороховою революцією, а довготривалою еволюцією військової
справи, яка тривала щонайменше з ХІІ ст. і до початку XVIII ст. вже після
завершення цього переходу, яке відбулося у першій половині XVI ст., з появою
іспанської терції і відмовою від лицарського війська. Вогнепальна зброя, яка
виникла в ході цієї еволюції, продовжувала конкурувати з метальною артилерією
(до кінця XV ст.), арбалетами та довгими луками (до початку ХVIII ст.). Криза
лицарського війська прискорила еволюцію військової справи і перехід до
професійних найманих військ, який, у свою чергу, прискорив повний перехід до
вогнепальної зброї. Розробка вогнепальної зброї та її довготривале фінансування і
запровадження попри невдачі теж були наслідком поступового відходу від
лицарського війська. Величезні кошти, яких вимагало утримання професійного
найманого війська, а також спротив лицарства, яке утримувало у своїх руках всі
необхідні ресурси, затягнули цей процес в часі. Саме ці фактори призвели до того,
що більшість країн, а передовсім Польсько-Литовська держава, Угорщина, Велике
князівство Московське, тільки частково використовували професійні наймані
війська, збільшуючи їхню питому вагу, однак зберігаючи напівфеодальну
комплектацію решти війська.
Ключові слова: лицарське військо, професійне наймане військо, сержанти,
кондотьєри, скопітарії, петриналії, аркебузири, мушкетери, порохова революція.