Знайди книгу!

Опис:
Горбань Р. А. Персоналізм Ч. С. Бартніка: різноаспектний філософсько-
релігійний дискурс буття особи. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук (доктора
наук) за спеціальністю 09.00.11 «Релігієзнавство» (031 – Релігієзнавство). – Інститут
філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, Київ, 2018.
Дисертація є першою в українському і польському релігієзнавстві комплексною
розвідкою персоналізму Ч. С. Бартніка як концептуальної, внутрішньо організованої
цілісності філософських і релігійних поглядів католицького мислителя, зумовлених
філософсько-богословським розумінням і тлумаченням феномена особи в
індивідуальному, спільнотному, трансцендентному вимірах її буття. У дисертації
доведено, що польський філософ на засадах християнського вчення побудував
актуальну філософсько-релігійну систему персоналізму, в якій аксіальною й
аксіологічною категорією є «особа» та ключового значення набувають міжособові
зв’язки-відношення (relatio), якими зумовлене як буття Всесвіту, так і буття особи
(Божої, людської, ангельської). У бартніковій інтерпретації особа виступає центром
трансцендентної й іманентної дійсності, в особі вся дійсність отримує свою
цілеспрямованість і сенс, йдучи до свого звершення в досконалості буття, тому
різноаспектний філософсько-релігійний дискурс Бартніка про буття особи в
дисертаційному дослідженні визначено терміном «особоцентричний», що
виокремлює новаторство польського філософа як представника християнського
персоналізму.
У дисертації досліджено:
– наукові підходи до розуміння феномену персоналізму, вироблені вченими у
1990–2000-х рр.;
– основні напрямки досліджень персоналістичної думки та персоналізму Бартніка
філософськими науками, зокрема релігієзнавством, в аспекті їх актуальності;
– культурно-історичне формування персоналістичних ідей на ґрунті національних
світоглядів у філософській і релігійній свідомості та становлення і розвитку 3

персоналістичних систем у євроатлантичній думці ХІХ–ХХІ ст.;
– генезу і зміст екзистенційно-софійно-кордоцентричної персоналістичної
парадигми в українській філософській традиції;
– трактування феномену свободи як способу буття особи в національних
персоналістичних системах: американській, українській, французькій, російській,
польській;
– філософсько-релігійний зміст феномена особи та суть індивідуального,
спільнотного й трансцендентного буття особи в персоналізмі Бартніка;
– структуру особи у філософсько-релігійному дискурсі католицького філософа і
такі її складові: 1) існування як початок і фундамент буття; 2) розум як пізнання на
фізичному і духовному рівнях; 3) волю як аспект прагнення і аспект дії; 4) свободу,
яка є абсолютною в діях, думках і спрямуваннях особи; 5) любов – найпотужнішу
силу у структурі особи;
– бартнікову типологію любові як головний принцип буття особи, який, маючи
одну назву, у своїх конкретних проявах набуває різних форм;
– персоналістичний зміст бартнікового філософського дискурсу в аспекті
онтології, космології, соціології, історіософії, культурології та типологічні зв’язки з
персоналізмом К. Войтили і вплив цього мислителя;
– персоналістичну основу бартнікового теологічного дискурсу в аспекті
тринітології, христології, ангелології, еклезіології, антропології і теології природи;
– концептуальну сутність бартнікової персоналістичної герменевтики як
філософсько-релігійного тлумачення буття крізь призму особи та фундаментальні, з
погляду польського мислителя, категорії цієї науки;
– структуру, форми та види категорії «розуміння» в персоналістичній
герменевтиці Бартніка;
– у межах бартнікової персоналістичної герменевтики чотири аспекти проблеми
верифікації, пов’язані з прозопоїчною категорією «істини».
Філософсько-релігійний дискурс про буття особи польського католицького
філософа Ч. С. Бартніка представлений у культурно-історичному контексті розвитку
персоналістичної думки, у зв’язку з чим здійснено культурно-історичний огляд 4

національних персоналістичних систем, що постали у філософській культурі кінця
ХІХ – першої половини ХХІ ст. Зокрема, висвітлено генезу українського
персоналістичного дискурсу в етнорелігійному аспекті та специфіку розвитку
польського персоналізму. Доведено:
– у 1990–2000-х рр. науковцями вироблено щонайменше три різні концепції в
розумінні персоналізму як філософсько-релігійного явища: 1) персоналізм є
послідовним розвитком філософської концепції особи від Сократа до представників
модернізму кінця ХІХ – початку ХХ ст.; філософський і християнський
персоналістичні дискурси займаються проблемою людини паралельно, в процесі ж
становлення персоналізму як самостійної течії у філософії модернізму відбулося
перетлумачення християнської теологічної концепції людини; 2) феномен особи
належить до давніх первинно очевидних і особливих категорій як богословської, так
і філософської думки, які розвивалися в органічному зв’язку, що сприяло розумінню
особи як найвищої форми буття; 3) поява персоналістичної свідомості – це результат
духовної трансформації людства в процесі кризових змін цивілізаційних парадигм в
«осьовий час» між ІІ і І тисячоліттями до н. е.; постання персоналістичної свідомості
в цей період зумовлює формування філософського і релігійного світоглядів, що
пояснює закономірний характер глибинного зв’язку між філософським, релігійним і
персоналістичним світоглядом, а також дає змогу пояснити актуалізацію
персоналістичних ідей, оформлення персоналізму в окремий напрямок напередодні
ІІІ тисячоліття та набуття ним на початку становлення технотронної цивілізації
універсального характеру в усіх сферах діяльності людини як світоглядної системи,
що відповідає найважливішим потребам новітньої епохи;
– становлення персоналізму пов’язане з релігійною свідомістю, проявленою на
конкретному культурно-історичному ґрунті;
– однією з головних у персоналізмі стає проблема свободи, яка трактується в
релігійному аспекті як спосіб буття особи; через синтез філософської і релігійної
свідомості, який відбувся історично в межах конкретної національної культури,
кожний з різновидів персоналізму згенерував своє бачення цієї проблеми;
– особливий світоглядно-емоційний ґрунт для зародження і розвитку 5

персоналістичних ідей в Україні створювала кордоцентрична релігійність українців
та її взаємообумовленість із філософствуванням, що й згенерувала український
варіант християнського персоналізму з екзистенціальним розумінням
кордоцентричної любові і кордоцентричної свободи. Якщо об’єднати різні наукові
погляди й підходи до генези персоналістичної думки в Україні, то можна
стверджувати, що вже у попередників Г. С. Сковороди виразно проявляються різні
аспекти філософської парадигми, структуровані бароковим мислителем в єдину
систему взаємообумовлених екзистенціалів і архетипів української ментальності та
філософських концептів, що були інтегровані в органічно-цілісну «філософію
серця» та у філософському вченні Сковороди і філософських системах його
послідовників (П. Д. Юркевича, М. О. Бердяєва, О. Ю. Кульчицького,
С. Б. Кримського) постали як інтровертний, екзистенційно-софійно-
кордоцентричний персоналізм, що сформувався в результаті тяглості філософської
національної традиції, генеза якої відбувається понад півтори тисячі років на
теренах України на підставі світоглядної парадигми української етнокультури, її
ключових концептів, а також засвоєння національною філософською думкою
персоналістичних інтенцій християнської та європейської філософії;
– роль М. О. Бердяєва як посередника між українським і західним персоналізмом,
оскільки київський мислитель не тільки акумулював у своїй філософії
екзистенційно-софійно-кордоцентричну парадигму, згенеровану етнопсихічними і
геокультурними покладами української ментальності й засвоєнням на
національному ґрунті окцидентального персоналістичного імпульсу, а й повернув
цей запал, насичений і збагачений українською духовною енергетикою
екзистенційно-софійного кордоцентризму, західноєвропейській філософській думці.
У дисертації виявлено, впорядковано й піддано комплексному аналізу
структурні компоненти персоналізму Ч. С. Бартніка як різноаспектного
філософсько-релігійного дискурсу буття особи: 1) послідовно розроблену
концепцію особи, в якій окреслено індивідуальний, спільнотний і трансцендентний
виміри особового буття, а також структуру особи, за допомогою складових якої
особа реалізує себе у світі; 2) персоналістичну інтерпретацію буття, світу, 6

суспільства, історії та культури; 3) переосмислення основних розділів християнської
теології у світлі системного персоналізму; 4) герменевтику, в якій фундаментальною
основою розуміння та інтерпретації буття виступає не інтелект, а особа.
У дисертації доведено:
– філософсько-релігійне тлумачення феномена особи Бартніком включає три
виміри – індивідуальний, спільнотний і трансцендентний, позаяк особовість
індивідуальна може формуватися, розвиватися й реалізуватися тільки за умови
включення в персональне середовище інших двох рівнів;
– у філософсько-релігійному дискурсі Бартніка феномен особи набуває
інтегрального характеру, оскільки польський персоналіст пропонує підходити
цілісно до його висвітлення, яке має бути не просто різнобічним, а всеосяжним,
універсальним;
– у персоналізмі Бартніка істотні риси поняття «особа» передає синтез окреслення
його в аспекті субзистенції і в аспекті субстанції, оскільки з’єднання цих аспектів
створює органічне ціле з категорією «особовість» і категорією «екзистенція»;
– зв’язок бартнікової концепції спільнотної особи з концепцією комунії
К. Войтили та суголосність з ідеями українських персоналістів – філософсько-
психологічною концепцією «колективного Я» О. Ю. Кульчицького і філософсько-
культурологічною концепцією нації як історичної особи С. Б. Кримського;
– засадничою ідеєю бартнікової концепції історії є розуміння особи як схеми і
категорії історії, а історії – як універсальної моделі існування особи;
– оригінальність бартнікової концепції культури як метафори Дерева Життя, в якій
розкривається сутність культури, по-перше, як органічного явища, спрямованого на
зростання, розвиток і відродження, по-друге, як уособлення трансцендентно-
іманентної цілісності особового світу (людського, ангельського, Божого) у його
зв’язках-відношеннях (relatio), з якої народжуються плоди – усі культурні здобутки
людства;
– концептуальним підґрунтям теологічного дискурсу персоналізму Бартніка
виступає категорія особи як методологічний, епістемологічний і герменевтичний
принцип, що обумовлює структуру Всесвіту й дає підстави розглядати її в 7

перспективі індивідуальної особи та спільноти осіб;
– спроба філософа пояснити християнське вчення в аспекті ключових його сфер
мовою персоналізму, не викривляючи ортодоксального змісту, є демократизацією
догми не в розумінні її спрощення, а в значенні осучаснення відповідно до
менталітету постіндустріальної епохи і являє собою нову модель науково-
богословського дискурсу;
– персоналістична герменевтика Бартніка, в якій фундаментальною основою
розуміння та інтерпретації буття виступає не інтелект, а особа, розширює межі
традиційної герменевтики.
На підставі аналізу структурних компонентів бартнікового філософсько-
релігійного дискурсу про буття особи на означення персоналістичної філософії
Ч. С. Бартніка сформульовано дефініцію «філософія особи як аксіологічного
зв’язуючого центру буття», що передає істотну відмінність від філософії К. Войтили
(Івана Павла ІІ), суть якої визначено в запропонованій П. Л. Яроцьким дефініції
«філософія людини як особистості».
Ключові слова: персоналізм, особа, особоцентричний дискурс, філософсько-
релігійний дискурс, спільнотна особа, особові зв’язки-відношення (relatio), теологія,
персоналістична герменевтика, тринітарна особа Божа, концепція особи, буття
особи, християнство, філософія особи як аксіологічного зв’язуючого центру буття.