Знайди книгу!

Опис:

АНОТАЦІЯ
Прищепа Б.А. Погориння у середньовіччі: населення, системи заселення,
урбанізаційні процеси. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.04. – археологія. – Інститут археології НАН України, Київ,
2019.
Дисертація присвячена комплексному вивченню історичного розвитку
населення, системи заселення, протікання урбанізаційних процесів в басейні
річки Горині в кінці V – середині ХVІ ст.
Наукова новизна роботи:
– вперше предметно окреслено сучасний стан джерельної бази, простежено
історію накопичення знань про середньовічне Погориння та виділено
періоди його наукових досліджень;
– підготовлено єдиний каталог усіх неукріплених поселень і городищ басейну
р. Горині кінця V – середині ХVІ ст., проведено їх класифікацію і
типологію;
– проаналізовано ранньохристиянські ґрунтові поховання;
– систематизовано відомості про житлові, господарські, ремісничі споруди;
– здійснено комплексний історико-археологічний розгляд Погориння як
єдиної просторово-хронологічної структури з подальшою реконструкцією
племінних ареалів розселення та одиниць адміністративного устрою в
басейні р. Горині;
– розглянуто причини розвитку поселенських структур, виділено
хронологічні періоди та етапи їх формування;
– проаналізовано структуру заселення Погориння за археологічними та
писемними джерелами на різних етапах його розвитку на макро-, мезо- та
мікрорівнях з використанням сучасних теоретичних напрацювань; 3


– простежено ієрархію поселень на мікро- та мезорегіональному рівнях у
межах окремих хронологічних етапів розвитку;
– на основі аналізу археологічних джерел підтверджено гіпотезу про
переселення в Погориння в кінці I тис. н. е. словʼянського населення із
півдня під тиском кочівників;
– у результаті розкопок автора уточнено хронологію та етапи розвитку таких
важливих середньовічних поселень Погориння, як Дорогобуж, Корець,
Острог, Пересопниця, Рівне, Степань;
– уточнено структуру та зʼясовано елементи планування міст давньоруського
часу та періоду Великого князівства Литовського;
– розглянуто планування, оборонні споруди та забудову замків другої
половини ХІV–ХVІ ст.;
– на основі комплексного аналізу археологічних, писемних і картографічних
джерел ХVІ ст. розглянуто планування, проведено реконструкцію
ресурсних зон окремих сільських поселень пізнього середньовіччя.
Практичне значення роботи полягає у розширенні сучасних наукових
знань про історичний розвиток населення басейну р. Горині кінця V – середини
XVІ ст. Роботу можна використати для написання узагальнюючих наукових та
науково-популярних праць з давньої історії та археології України, при
підготовці лекційних курсів з середньовічної історії Волині, урбаністики,
медієвістики, а також для укладання каталогів, спеціальних довідників та
енциклопедій, вивчення етногенезу українського народу в середньовіччі.
Питання історико-культурного розвитку населення Погориння в
середньовіччі не були узагальнені в окремих працях істориків, науковці
розглядали їх у звʼязку з вивченням Волинської землі. Тому в дисертації було
систематизовано і проаналізовано доробок істориків по темі дослідження.
Джерельна база складається з археологічних, писемних, зображальних та
етнографічних джерел. Археологічні джерела найчисельніші за обсягом – це
речові колекції, зібрані на середньовічних памʼятках регіону до 2016 р., архівні 4


матеріали (наукові звіти про польові дослідження). Залучені літописні та
документальні джерела, повідомлення мандрівників, карти і плани кінця ХVІІІ–
ХХ ст.
Перші археологічні розкопки середньовічних памʼяток у басейні р. Горині
були проведені у середині ХІХ ст. Польові роботи активізувались у кінці ХІХ –
на початку ХХ ст. У 20–30-х роках ХХ ст. формуються колекції польових
знахідок з городищ і неукріплених поселень. У радянський період суттєво
зросли масштаби археологічних робіт у цілому в Україні і, зокрема, у регіоні,
що розглядається.
На сучасному етапі (1991–2016 рр.) дослідження середньовічних памʼяток
Погориння проводились комплексно: окремі городища, неукріплені поселення і
могильники розкопувалися широкими площами, організовувалися розвідки з
метою детального обстеження мікрорегіонів, вивчалися фондові колекції,
архівні матеріали. Зокрема автором дисертаційного дослідження були
проведені розкопки ранньословʼянського поселення Бармаки, городищ
Жорнівського і Басівкутського, літописних Дорогобужа, Пересопниці, Острога,
Корця, Степані, вивчалися культурні нашарування середньовічного Рівного,
обстежено понад 300 середньовічних памʼяток регіону.
Басейн р. Горині є азональним, тобто річка проходить у своїй течії через
різні за властивостями і виглядом ландшафти та фізико-географічні зони і таке
природне різноманіття відповідним чином впливало на процеси розселення.
Інтерес до Погориння визначається також тим, що цей регіон був своєрідною
контактною зоною. У ранньому середньовіччі він належав до зони
словʼянського етногенезу, а в кінці 1 тис. н. е. у басейні р. Горині сходяться
племінні ареали волинян, древлян і дреговичів. За Київської Русі тут проходив
західний рубіж «Руської землі» у вузькому значенні терміну. Активне
проведення центральною владою заходів з одержавлення території волинян
стимулювало урбанізаційні процеси та формування внутрішньої структури
Погоринської волості, яка згадується в літописах з 1097 р. Після глибокої 5


кризи, викликаної навалою Батия у середині ХІІІ ст. та монголо-татарськими
погромами другої половини ХІІІ ст., нове відродження регіону спостерігається
з другої половини ХІV ст., коли землі Волині разом з Погоринням були
включені до Великого князівства Литовського. У XV–XVI ст. тут сформувалась
Острозька волость – ядро латифундій князів Острозьких.
Робота ґрунтується на принципах системності, обʼєктивності та
історизму. Використані як загальнонаукові (аналізу і синтезу), так і спеціально
наукові методи пізнання (порівняльний, типологічний, формалізовано-
статистичний, кореляційний, ретроспективний, картографічний, історичних
аналогій).
Cтарожитності ранніх словʼян басейну р. Горині представлені памʼятками
празько-корчацької і райковецької культур. Словʼяни селилися на мисах,
берегових терасах, підвищеннях на заплавах. Основним типом житла була
напівземлянка зі стовповою або зрубною конструкцією стін. Особливістю
розміщення ранньословʼянських поселень у басейні р. Горині була їх
концентрація в межах Волинської височини і слабка заселеність Волинського
Полісся. За матеріалами VIII–X ст. гнізда поселень виявляються на усій
території Волинської височини та вздовж Горині у межах Волинського Полісся.
У ІХ–Х ст. ускладнюється структура таких гнізд, зʼявляються городища,
формуються курганні могильники.
Проведене картографування городищ і курганних могильників кінця І
тис. н. е. між Горинню і Західним Бугом, розміщення різних типів печей в
житлах дозволило окреслити дві територіальні групи памʼяток: східну між
ріками Горинню і Стиром (волиняни) і західну в басейні верхньої течії
Західного Бугу та верхівʼях Припʼяті (бужани).
Початковий етап включення території в басейні р. Горині до складу
Київської Русі не висвітлений у писемних джерелах. У Повісті времінних літ
під 981 р. повідомляється лише про похід Володимира на захід і приєднання
Перемишля, Червена та інших міст. Археологічні джерела свідчать, що 6


освоєння великокнязівською владою Погориння розпочалося у другій половині
Х ст.
Аналіз планування та розмірів городищ ХІ ст. дає змогу виявити їх певну
ієрархію. Виділяються фортеці зі складним плануванням, із дитинцями площею
понад 1 га і загальною площею 2,5–12 га: Бриків (літописний Шумськ),
Дорогобуж, Дермань, Новомильськ (літописний Мильськ), Листвин, Жорнів,
Пересопниця. Городища цієї групи відносимо до типу князівських фортець.
Отримані дані свідчать про цілеспрямоване освоєння в ХІ ст.
великокнязівською владою Погориння, де проходив західний кордон «Руської
землі» у вузькому значенні терміну.
Археологічні дослідження дозволили простежити еволюцію
поховального обряду волинян: у кінці І тис. н. е. захоронення решток
трупоспалення під курганним насипом змінюється покладанням тіла померлого
на рівні давньої денної поверхні або ж у ямі та влаштуванням курганного
насипу над могилою. На заключному етапі традиція насипати курган відмирає і
утверджується християнський обряд поховання покійника у могильній ямі
головою на захід.
У басейні р. Горині виявлено значну кількість неукріплених поселень ХІ
– середини ХІІІ ст. Вони розміщені нерівномірно, із 389 відомих памʼяток, на
Волинській височині знаходиться 264 (67,8%). На окремих сільських
поселеннях вдалося зібрати серії знахідок, які вказують на тривале перебування
тут представників соціальної верхівки. Вони уособлювали собою державний
апарат і виконували певні адміністративно-господарські та військово-
поліцейські функції.
У структурі Погориння виділяються три основні частини: Верхнє
Погориння, землі на Волинській височині, поліські території в середній і
нижній течії Горині. Особливості розміщення поселень регіону дозволяють
виокремити землі Волинської височини як своєрідне ядро системи заселення 7


Погориння. Саме тут знаходилися два найбільші центри регіону – Дорогобуж і
Пересопниця.
Аналіз розміщення укріплених і відкритих поселень, центрів удільних
князівств, інших літописних центрів дав змогу зробити висновок, що басейни
річок, як природні територіальні комплекси, стали основою для формування
волостей. За розмірами волостей у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. міські
поселення Погориння поділяються на три групи: найменші волості площею
500–700 кв. км мали Острог, Мильськ, Сапогинь, Чемерин; середні за площею
волості (800–1300 кв. км) мали Пересопниця, Корчеськ, Шумськ, Степань;
велика Дорогобузька волость визначається в межах 1600–1800 кв. км.
Процес розвитку Погориння був порушений у середині ХІІІ ст., коли
Волинь, як і інші землі Південної Русі була спустошена монголо-татарами.
Тяжкими були також наслідки походу Бурундая у 1259 році.
У період Великого князівства Литовського (друга половина ХIV – перша
половина XVI ст.) території над р. Горинню складали східну частину
Волинської землі. Історико-археологічні дослідження пізньосередньовічних
міст басейну р. Горині дозволяють окреслити два основні етапи їх розвитку: на
першому етапі, в другій половині XІV–XV ст. спостерігається відродження
частини міст, що існували в часи Київської Русі (Жаславль, Острог, Степань,
Корець, Клевань); на другому етапі в XVІ ст. в регіоні продовжується розвиток
міських поселень, що сформувалися раніше, а також у результаті
містозасновницьких ініціатив виникають нові міста. Писемні джерела свідчать,
що середні та великі міста у другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. мали
складну планувальну структуру і включали замок, місто, передмістя (Острог,
Рівне, Степань).
Важливим фактором, який сприяв розвитку пізньосередньовічного міста
була величина підпорядкованої йому території. Центрами великих земельних
володінь окремих князівських родів у басейні р. Горині були Острог, Жаславль,
Олика, Корець, Клевань. У Погоринні малі волості нараховували лише 5–13

поселень і мали площу 40–120 кв. км, а великі волості охоплювали значно
більшу територію, від 800 до 1600 кв. км.
Найважливішою частиною пізньосередньовічних міст і містечок на
українських землях були замки. Всі міста басейну р. Горині перебували у
приватній власності, замки були укріпленими дворами магнатів і шляхти,
центрами адміністративного управління підлеглими територіями (волостями).
В означений період спостерігається поступове зростання кількості
сільських поселень в басейні р. Горині. За археологічними джерелами ХV–ХVІ
ст. встановлено територіальні межі окремих сіл. Розміри села Пересопниці у
ХVІ ст. становили близько 1700×600 м, а Великого Житина – 700×800 м.
Розвиток населення басейну р. Горині у середньовіччі характеризується
кількісними та якісними показниками. Кількісні показники (кількість і розміри
поселень, щільність заселення територіальних одиниць) в кінцевому підсумку
засвідчують зростання населення, господарське освоєння територій і
економічний поступ. Якісні показники (урбанізаційний процес, ускладнення
поселенських структур, соціальна стратифікація) свідчать про цивілізаційний
поступ суспільства. Однак на цьому шляху виявляються також глибокі кризи, в
регіоні вони простежуються на початку середньовіччя, в V ст., а затим, у другій
половині ХІІІ – першій половині ХІV ст.

Ключові слова: басейн річки Горині, Погориння, середні віки, поселення,
городище, могильник, місто, замок, село, планувальна структура, система
заселення, поселенська структура, система оборони.