Знайди книгу!

Опис:
Степанков В. В. Політична еліта України: процеси становлення, сфера
діяльності, міжгрупові взаємини, політичні погляди (1648–1676 рр.). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України (07 – Історичні науки). – Кам’янець-
Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Кам’янець-
Подільський, 2019.
Дисертаційне дослідження присвячено з’ясуванню однієї з актуальних
проблем Національної революції 1648–1676 рр., а саме – трансформації
козацької еліти у політичну. Вивчення цього процесу дало змогу виявити його
ґенезу, особливості й розробити періодизацію, окреслити специфіку та
розкрити зміст політичної діяльності елітарної корпорації, визначити соціальну
базу її рекрутування, ступінь консолідації й взаємини угруповань, політичні
погляди носіїв елітарної свідомості. На основі аналізу наукової літератури
встановлено, що до кінця ХХ ст. козацьку старшину історики (за незначним
винятком) не розглядали власне політичною елітою. Хоча теорія «еліт» була
розроблена в першій чверті ХХ ст., українські науковці ознайомилися з нею
тільки у 90-х рр., а вже на початку ХХІ ст. тематика, пов’язана зі становленням
і роллю політичних еліт у ранньомодерній історії України, виділяється в
окремий пошуковий напрям, проте висвітлення елітотворення в роки революції
як цілісного процесу не була предметом спеціальних досліджень.
Опрацьована джерельна база дозволила досягти поставленої мети й
виконати сформульовані завдання, однак її істотна деформованість (майже
повна відсутність матеріалів гетьманських і полкових архівів, брак реляцій,
щоденників, мемуарів, хронік, написаних українцями – учасниками революції)
стала на перешкоді дослідження ряду важливих аспектів.
Автор, розглянувши різні підходи науковців у тлумаченні змісту поняття
«політична еліта» та врахувавши виявлені їх слабкі сторони, запропонував 3

власний пояснювальний концепт. Його відмінність від існуючих полягає в
тому, що під політичною елітою запропоновано розуміти лише ту правлячу
верхівку суспільства, котра якісно (незалежно від особистих морально-етичних
цінностей) реалізовує функції у сфері владарювання. Доведено правомірність
застосування такого підходу для визначення статусу козацької старшини
України з тим застереженням, що вона перебувала у стані формування, а тому
запропоновано іменувати її мѐтаелітою. Висвітлено генетичний ряд
становлення політичної протоеліти й впливу на нього фронтиру до 1648 р. та
започаткування в її середовищі деструктивних змін після розгрому повстання
1637 – 1638 рр., що негативно позначилося на елітотворенні 1648 р., внаслідок
чого елітарний політичний прошарок не спромігся вповні скористатися зі
здобутків національно-визвольної боротьби. Переосмислення Б. Хмельницьким
та його соратниками мети боротьби започаткувало період найвищого
піднесення в формуванні політичної еліти та її діяльності. Визначними
надбаннями стали розбудова держави й інших інститутів політичної системи,
ефективно діючих органів влади та управління, висунення ідеї досягнення
незалежності й соборності Української держави, утвердження якісно нової
моделі суспільства, істотно відмінної від тих, що існували в європейських
країнах. Проте усунення від влади Ю. Хмельницького й перехід булави до
І. Виговського, допущені ним прорахунки були вміло використані урядами
Московської держави і Речі Посполитої, що ввело процес елітотворення в стан
глибокої кризи, а суспільство виявилося втягненим у вир громадянської війни.
Це мало катастрофічні наслідки. Стався розкол еліти за територіальною
ознакою, що призвело до зруйнування унітарності політичного устрою України.
Енергійні зусилля П. Дорошенка та його угруповання, спрямовані на
згуртування еліти і возз’єднання держави, наштовхнулись на потужний спротив
сусідніх монархів і зазнали фіаско.
Процес елітотворення мав низку особливостей. Насамперед йдеться про
його незавершеність; помітний вплив на нього фронтиру; постійне
перемежовування періодів піднесення з невдачами і явищами кризового 4

характеру; недостатню внутрішню згуртованість елітної корпорації; наявність
різних щаблів розвитку елітних якостей у старшинських угруповань. До
основних факторів деструктивного впливу на елітотворення віднесено
панування у ментальності мѐтаеліти «комплексу бездержавного підданого»,
стереотипів жорсткого підпорядкування гетьманів «колективній волі Війська
Запорозького»; переважання корпоративних інтересів над національно-
державними; постійні воєнні дії; криваві протистояння між угрупованнями;
зовнішньополітичні виклики тощо.
З’ясовано, що соціальними джерелами формування еліти слугували всі
стани суспільства. З-поміж них визначальна роль належала козацтву.
Покозачені шляхтичі, питома вага яких серед генеральних старшин і
полковників була високою, упродовж 1655–1665 рр. мали вирішальний вплив
на функціонування уряду. Приналежність представників еліти до різних
соціальних груп (нерідко з протилежними соціально-економічними інтересами)
гальмувала досягнення нею внутрішньої згуртованості, породжувала
протистояння угруповань. Виявлено, що структурно еліта складалася з
урядової, регіональної та значного військового товариства. Вдалося визначити
статус і особливості сфер діяльності кожної з названих соціокультурних
корпорацій, підкреслено надзвичайно важливу роль значного військового
товариства, яке стало одним із основних джерел постачання кадрового
потенціалу для органів влади. Циркуляція еліти відбувалася як шляхом
рекрутування здібних осіб, так і внаслідок переходу з нижчих щаблів елітарної
ієрархії на верхні й навпаки. Для цього процесу були характерними відкритість,
широка соціальна база і вертикальна мобільність. Ротація відзначалася
поєднанням практики призначення старшин з їх виборністю на посади.
Негативну роль тут відігравали непотизм і корумпованість владних інституцій.
Невід’ємною складовою елітотворення стало виникнення старшинських
угруповань, конфігурація яких постійно змінювалася під час революції. Вони
становили групи осіб, організаційно не пов’язані між собою, котрі
дотримувалися більш-менш однакових поглядів на формування й втілення у 5

життя державної ідеї, захист корпоративних і станових інтересів, проведення
внутрішньої та зовнішньої політики. Ці групи відзначалися плинністю складу,
схильністю до конформізму задля досягнення власних інтересів, частої зміни
політичних уподобань, перевагою групових і особистих устремлінь над
національно-державними, відсутністю в більшості віднесених до них осіб
твердості та рішучості в обстоюванні найголовнішої політичної цінності –
розбудови незалежної держави. Слабкість об’єднавчих мотивів у діяльності
угруповань протягом 60-х – першої половини 70-х рр. XVII ст. обумовила
переважно конфронтаційний характер взаємин між ними, що нерідко
породжувало криваві міжусобиці. Найвпливовішими були три угруповання:
державників-самостійників, державників-автономістів та прихильників
станово-корпоративного автономізму Війська Запорозького.
Революційні події послужили потужним імпульсом для розвитку
політичної свідомості еліти. Одним із найбільших надбань стало сформування
у першій половині 1649 р. державної ідеї, що передбачала створення
незалежної та соборної Української держави. Невдачі щодо її реалізації
упродовж 1649 – 1655 рр. спонукали більшість зі старшини відмовитися від
орієнтації на незалежність, спрямувавши натомість зусилля на одержання
політичної автономії. Водночас патріотичні кола домагалися збереження
внутрішньополітичного суверенітету держави у формах номінальної протекції
(опіки) чи рівноправного суб’єкта Речі Посполитої. Масштабними виявилися
зрушення в розвитку національної самосвідомості. Інтенсивно наповнюється
новим змістом поняття «Руський народ», яким починає ідентифікуватися
українська етнічна спільність, окремішня від білоруської (щоправда,
паралельно продовжував зберігати чинність і його попередній релігійно-
культурологічний контекст). Внаслідок т. зв. «понятійної революції», що
розпочалася за П. Тетері, відбувалося істотне збагачення змісту таких
фундаментальних понять, як «Україна» та «Вітчизна», а також виникнення
нових: «Український народ», «Українська держава», «Українська земля»,
«Українське суспільство», «Україна – Вітчизна наша». 6

Встановлено, що під час революції у свідомості еліти формувалися різні
назви щодо утвореної держави. З 1648 р. вона називалася «Військом
Запорозьким», а з середини 50-х рр. – «Малою Росією». З початку 60-х рр.
провідною тенденцією стало закріплення за нею назви «Україна». У поглядах
на державну форму правління переважали орієнтації на республіку, причому в
трьох її варіантах: партисипаторної демократії, поєднання міцної гетьманської
влади з широкими повноваженнями представницької генеральної ради і
гетьманської республіки. Незначна частина еліти засвідчувала прихильність до
монархічної форми правління. Щодо державного устрою України, то до кінця
50-х рр. усі угруповання сповідували ідею унітарності. Надалі, внаслідок
міжусобних протистоянь, її замінив поліцентризм (виникли два державні
утворення: Правобережна та Лівобережна Гетьманщини і квазі-державне
Запорожжя).
Зроблено висновок, що на початок революції не існувало не лише
політичної еліти, а навіть протоеліти, що негативно позначилося на результатах
боротьби. Оскільки формування володарюючого прошарку в екстремальних
умовах визвольних змагань не завершилося, то на його означення
запропоновано термін «мѐтаеліта». Незавершеність процесу елітотворення
негативно впливала на якісний вимір виконання елітою своїх функціональних
обов’язків, оберталася гострою міжусобною боротьбою її угруповань, на чому
вдало маніпулювали у своїх інтересах уряди Речі Посполитої, Московської
держави й Криму. Зауважимо, що, попри ці чинники та допущені прорахунки,
еліті вдалося відродити Українську державу й упродовж тривалого часу
обстоювати її суверенні права. І тільки постійна агресія ззовні призвела
Національну революцію до трагічного фіналу.
Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше в історіографії
зроблено спробу реконструювати цілісну картину трансформації козацької
старшини в політичну еліту, з’ясувати її структуру, ефективність діяльності,
міжгрупові взаємини й розвиток політичної свідомості в добу революції.
Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає в тому,
що сформульовані положення й зроблені висновки можуть використовуватися
для написання праць з історії Гетьманщини, діяльності її політичної еліти
упродовж останньої чверті XVII – 60-х рр. XVIII ст. й подальшого спеціального
дослідження порушених у дисертації проблем (впливу фронтиру, циркуляції
еліти, боротьби її угруповань, розвитку національної свідомості, ролі
Запорожжя в революції тощо). Вони стануть у нагоді й під час підготовки
підручників і навчальних посібників для студентів ЗВО, розробці спецкурсів та
спецсемінарів.
Ключові слова: політична еліта, протоеліта, мѐтаеліта, Національна
революція, козацька старшина, Україна, Гетьманщина, громадянська війна,
угруповання, політика, зовнішньополітичний чинник, Річ Посполита,
Московська держава, Кримське ханство, Порта.