Знайди книгу!

Опис:
Чаговець Т. В. Політика радянської влади в житловому питанні та його
вирішення в Харкові (1920 – 1934 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Харківський національний
університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019.
Житлове питання завжди було одним із ключових питань суспільства.
Житлова політика радянської влади – свого роду унікальний експеримент у
житловій галузі, що не має аналогів у світі. Нині виповнюється сто років з того
часу, як здійснювалась на початку ХХ століття житлова політика з
виключенням приватної власності на землю та нерухомість, зі зміною системи
управління житлом і діяльністю людей, формуванням трудових і побутових
колективів, з розбудовою державно-відомчої форми власності на житло. Всі ці
процеси відбувались в повній мірі у Харкові в 20--30-ті рр.,які повністю
реконструювали місто: виникли нові типи поселень, у яких протікало життя
нового суспільства. Це і будинки-комуни, будинки фахівців, одноповерхові та
двоповерхові будинки котеджного типу, побудовані згідно з концепцією
міста-саду, і соціальне містечко ХТЗ.
Дослідження теми актуалізується недостатньою її розробленістю, як у
межах міста Харкова, так і в загальноукраїнському масштабі. Величезний
пласт фактичного матеріалу, щодо житлової політики розглядався раніше і
вивчався з різних дослідницьких точок зору: під кутом політичної та
соціальної історії, культурології, побуту, архітектури тощо. Однак,
комплексного вивчення політики радянської влади в житловому питанні на
прикладі Харкова (1920 – 1934 рр.) до сьогодні не стало темою окремого
наукового дослідження.

3
Наукова новизна і теоретична значимість роботи полягає у створенні
першого узагальнюючого дослідження з позиції комплексного аналізу
політичного, соціально-економічного, правового, соціокультурного аспектів
цієї політики. Детально досліджуються всі постанови, директиви влади в
галузі житла та практичне їх застосування в Харкові (1920 – 1934 рр.).
Досліджується структура і суб’єкти державного ведення та розпорядження
житлом, феномен нової житлової політики та особливості фінансового й
організаційно-управлінського забезпечення житлової сфери. Також житлова
політика досліджується з двох сторін: а) дискримінаційного, що
використовувався владою, залежно від поставлених завдань, на віднесення
громадян до категорії соціально «чужих елементів», «непрацюючих»;
б) протекціоністського, що охоплював категорії соціально «близьких»
громадян.
На основі нових підходів, зумовлених потребою у більш об’єктивних
оцінках історичної спадщини за умов демократизації громадського життя,
досліджена та переосмислена проблема комунізації побуту населення, а також
розподілу житлової площі в місті. Набула подальшого осмислення проблема
життєздатності житлової кооперації та її роль у подоланні житлової кризи в
Харкові. Досліджується процес цілеспрямованого формування владою
системи примусово-заохочувальних заходів, у яких житло грало провідну
роль.
Також новизна дослідження полягає в тому, що досліджується процес
перетворення житла із закритої сфери приватного життя у соціальний
інститут. Загальний настрій на зрівняння жінок у правах з чоловіками у
побутовій галузі, заперечення функцій сім’ї як господарсько-економічної
одиниці, заміна її на побутовий колектив, все це сприяло побудуванню нових
архітектурних форм без одноосібних функцій. З цього приводу з’являються
нові взаємини всередині побутового колективу: самообслуговування,
кооперація, інше ставлення до приватної власності. Усе це закріплювалося у

4
законодавстві того часу. Звідси будинки, розраховані на колектив, з більш
складним набором функціональних потреб: їдальні, бібліотеки, спортзали,
зали для нарад, гуртки для дітей.
Досліджується також процес зміни старого житлового господарства на
антиринковий. Він знищував домовласників і квартировласників, ліквідував
старі і створював нові типи освоєння житлового простору, протистояв
приватному індивідуальному житлу. Житлова політика в УСРР у 20– 30-
х роках ХХ ст. становила сукупність дискримінаційних і протекціоністських
заходів, що створювали умови для формування та існування побутових
колективів. Державна власність на житло передбачала необхідність створення
єдиного державного суб’єкта господарського управління житлом. І тільки
нездатність цього суб’єкта у вирішенні питань експлуатації та зведення житла
призвела до появи різних форм його господарського управління – державно-
відомчої, державно-кооперативної, державно-муніципальної.
Сьогодні ми бачимо, що багато чого із соціальних експериментів 20–
30 - х років ХХ століття є утопією. У цьому і є унікальність досвіду побудови
соціалістичного суспільства з усіма його досягненнями, протиріччями,
незаліками і збоченнями.
Окремо досліджується фінансова основа здійснення житлової політики
20–30 років ХХ століття. Фінансовий бік експлуатації житлом повністю
відповідав цільовим настановам здійснення державної житлової політики –
дискримінація соціально «чужих», на яких лягав основний тягар витрат з
утримання житла і пільга для «близьких». Досліджується не тільки цей аспект,
а і економічна основа радянської влади спочатку по зупинці руйнування
житлового фонду, його поступове відродження, а потім і будування нового
житла. В умовах нової економічної та нової житлової політики (НЖП),
використовуючи різні важелі: особисту ініціативу населення, особисті
заощадження громадян, активність населення, а також відродження

5
фінансової, кредитної системи, радянській владі вдалося зупинити
руйнування, а згодом і відновити комунальний і житловий фонд.
В результаті проведеного у дисертаційній роботі аналізу формування і
здійснення державної житлової політики дозволяє намітити таку її
періодизацію:
1. 1920–початок 1921 р. – муніципалізація і націоналізація житлових
приміщень. Переселення робітників в квартири буржуазії – створення
комуналок, побутових комун, комун молоді та інше. Житло не розглядається
як товар, як спосіб отримання прибутку. Головне управління комунального
господарства НКВС стало головним суб’єктом державного відання і
розпорядження житлом.
2. 1921–1924 рр. – введення НЕП і НЖП. Для подолання житлової кризи
влада повертає економічні і фінансові важелі експлуатації житла: введення
квартплати, пошук суб’єкта володіння житлом. Формування основних форм
власності на житло: державної, відомчо-державної, кооперативної та
приватної. Приходить розуміння, що житлову кризу не можна подолати без
будівництва житла. Будівництво на цьому етапі малоповерхове: створення
двоповерхових будинків для робітників. Дискусії про проблеми сучасного
міста: міста – сади, будинки – комуни, багатоповерхові квартирні будинки,
тощо.
3. 1925–1927 рр. – руйнування житлового фонду припинено, але криза
житла величезна. Розробка стандартизації і раціоналізації в будівництві,
впровадження нових технічно-наукових досягнень. Пошуки здешевлення
будівництва житла, будування перших усуспільнених міських споруд,
проектування житлових комплексів з комунальним обслуговуванням.
4. 1928–1934 рр. – згортання НЕПу, курс на індустріалізацію,
спорудження гігантів промисловості. Поблизу містоутворювальних

6
підприємств зводяться багатоповерхові селища з усіма зручностями. В
Харкові – це соцмістечко ХТЗ. Харків стає індустріальним містом.
Отже наукові положення розроблені авторкою особисто, та їх новизна
полягає в тому, що дана дисертаційна робота є однією з перших спроб
всебічного комплексного вивчення історії політики радянської влади в
житловому питанні та його вирішення в Харкові (1920–1934 рр.).
Достовірність наукових положень та висновків наведених в дисертації
забезпечується використанням достатньо широкої джерельної бази з обраної
тематики.
Ключові слова: будинок-комуна, житлова кооперація, житлова криза,
нова житлова політика, нова економічна політика, новий побут, соціалістичне
житло, столичний Харків.