Знайди книгу!

Опис:
Уллах П. Е. Політика США у Південній Азії (1965-1972 рр.). –
кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.02 «Всесвітня історія». – Міністерство освіти і науки
України, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна,
Харків, 2018.
Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів,
висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.
У першому розділі проаналізовано стан наукової розробки теми,
показано ключових дослідників, які займалися вирішенням пов’язаних з
темою дослідження питань, окреслена джерельна база, що
використовувалася автором. Окрім того, означено методи та методологію,
на яких базуються отримані результати дослідження. У підрозділі про
історіографію показано стан наукової розробки проблеми та
охарактеризовано диспропорцію, що спостерігається при вивченні політики
США у Південній Азії у 1960-70-х рр.
У підрозділі про джерела проаналізовані документи, мемуари, спогади,
щоденники, епістолярії, журнали і газети, що становлять вагомий пласт для
вивчення проблеми дисертаційного дослідження. У третьому підрозділі
першого розділу розглянуті методи та методологія роботи, які дають
можливість з’ясувати вплив зовнішньої політики США в 1965–1972 рр. на
розвиток Південної Азії.
В другому розділі розглядаються суперечки між Індією та Пакистаном
з приводу володіння Кашміром, що почалися ще 1947 р. під час розділу
Британської Індії, та ставлення США до вирішення цього питання. Автор
пише про те, що навесні 1965 р., коли почали загострюватися відносини
Індії з Пакистаном, США зробили ряд кроків, що зіпсували і їхні відносини
з цими країнами. В підсумку США опинилися в центрі конфлікту двох країн
(насамперед через постачання зброї Індії та Пакистану), причому через

3

власні дипломатичні маневри втратили частину можливостей для впливу на
ситуацію.
Автор розглядає індо-пакистанську війну серпня-вересня 1965 року з
точки зору США – як вони реагували на спроби Пакистану зчинити
антиіндійське повстання у контрольованій Індією частині Кашміру, як
відстежували і реагували на використання конфліктуючими сторонами
американського озброєння. Значна увага приділена тому, що у вересні
1965 р. США ввели ембарго на постачання зброї як Індії, так і Пакистану.
Досліджено, для кого зі сторін, що знаходилися у воєнному конфлікті,
позиція США виявилася вигіднішою, як американське ембарго вплинуло на
обороноздатність Індії та Пакистану.
Також було вивчено основні параметри американської політики
стосовно Індії та Пакистану після закінчення збройного протистояння між
цими країнами у вересні 1965 р. Виявлено, що у відповідальний для
пакистанців момент інтереси США та Пакистану розійшлися, що дозволяє
поставити під сумнів трактування, відповідно до якого між цими державами
у другій половині 1960-х рр. існували «особливі відносини».
Третій розділ присвячено питанням про економічне і військове
співробітництво США з Індією та Пакистаном, його вплив на еволюцію
південноазіатських країн та зусилля з недопущення нової індо-
пакистанської війни.
В першому підрозділі досліджено співробітництво США з Індією та
Пакистаном між війнами 1965 і 1971 рр., американську політику військових
постачань та її еволюцію. Виявлено, що від цієї політики найбільше виграла
Індія, а в дещо меншій мірі – СРСР і Китай, які потіснили США на ринку
озброєнь в Південній Азії. В той же час Пакистан не міг закупити необхідне
йому американське обладнання, а спроби закупівель у інших країн
зустрічали критику та протидію з боку США. Тим не менш, як Індія, так і
Пакистан у міжвоєнний час наростили військові закупівлі у третіх країн.
Автор доводить, що останній факт не означав провалу американської

4

політики в регіоні, бо він залишався другорядним для США, а ключові
країни субконтиненту все одно потребували допомоги Вашингтону і
намагалися не допускати надмірного погіршення відносин із ним.
У підрозділі про роль США в «зеленій революції» та економічних
реформах індійського та пакистанського урядів висвітлено американо-
пакистанське та американо-індійське співробітництво в аграрній сфері, яке
дозволило Індії вийти на рівень самозабезпечення продовольством.
Відстежено небажання Білого дому підписувати довгострокові угоди на
постачання продовольства, адже, як свідчать документи, американська
адміністрація не бажала втрачати важіль впливу на Нью-Делі і побоювалася,
що індійське керівництво буде сприймати постачання із США як належне.
Автором наведені дані, згідно з якими Пакистан теж отримував від США
підтримку у розвитку сільського господарства, але в меншій мірі у
порівнянні з Індією. Відзначено, що «зеленій революції» в Індії
американське керівництво приділяло значно більше уваги, ніж аналогічним
процесам у Пакистані. Проаналізовані дані дали авторові підстави зробити
висновок про те, що наприкінці 1960-х рр. США не надавали особливого
значення тому, як буде розвиватися пакистанська економіка.
У четвертому розділі досліджується вплив США на південноазіатську
кризу 1971 року, їхні спроби політичного маневрування, місце американців
у системі відносин, яка склалася у Південній Азії після індо-пакистанської
війни 1971 р.
В першому підрозділі розглядається визрівання політичної кризи у
Східному Пакистані, що в результаті призвела до індо-пакистанської війни
1971 р., та реакція США на ці події. Вказано, що за президентства Р. Ніксона
південноазіатський регіон залишався другорядним для американців, а Індію
вони вбачали регіональним лідером і відповідним чином поводилися з нею
(хоча і не визнавали цього публічно), а Пакистан замість «особливих
відносин» отримав політку «нахилу» – скоріше номінальну підтримку, ніж
реальні союзницькі відносини. Також відзначено, що президент Пакистану

5

М. А. Ях’я Хан всіляко намагався налагодити діалог з опонентами та не
допустити переростання суперечки щодо бенгальської кризи у масштабний
конфлікт, але не зумів досягти в цьому успіху.
У другому підрозділі, про інтернаціоналізацію бенгальскої кризи та дії
США під час індо-пакистанської війни, розглянуто погіршення американо-
індійських відносин напередодні військового конфлікту 1971 р., хід і
підсумки кризи та війни 1971 р. з урахуванням американського чинника.
Автором описаний хід переговорів США з усіма сторонами кризи та їхні
спроби домогтися політичного вирішення конфлікту. Також відзначено, що
до офіційного початку індо-пакистанської війни 3 грудня 1971 року
відбувалися прикордонні інциденти і могли мати місце випадки перетнення
кордонів з боку військових обох країн. Припускається, що Пакистан міг
бути спровокований на військовий удар по Індії, хоча загальноприйнятою
точкою зору є те, що війну почав Пакистан своєю атакою на індійські
аеродроми.
Автором з’ясовано, що після кризи США виявилися в числі тих, хто
виграв, попри програш Пакистану, відносно якого здійснювалася політика
«нахилу». Індія, яку США критикували майже весь кризовий період, вийшла
повноцінним переможцем з війни і беззаперечним лідером регіону,
допомогла створенню незалежної Бангладеш. Американці ж не зуміли
домогтися збереження Бангладеш у складі Пакистану, хоча автор відзначає,
що самі вони мало вірили у можливість такого сценарію.
У підрозділі про післякризове врегулювання і нормалізацію відносин
США із Індією та Пакистаном висвітлено стосунки у трикутнику США –
Індія – Пакистан по завершенні війни 1971 року. Також окреслено
встановлення дипломатичних відносин між США та Бангладеш і перші
протиріччя між американською адміністрацією та урядом нової республіки.
Вказано, що в результаті війни 1971 р., яка продемонструвала реальну
розстановку сил у Південній Азії, стало особливо помітним, що США не
змогли реально допомогти Пакистану: країна залишилася без своєї східної
частини, без основного військового постачальника, з розгромленою армією
і недовірою з боку Заходу. Проте, зауважує автор, звинувачувати в цьому
тільки Вашингтон не варто, бо мирне врегулювання конфлікту в Пакистані
не належало до компетенції США.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що на
основі широкої документальної бази було доведено, що зовнішня політика
США в зазначений період не мала пропакистанського або проіндійського
характеру (в історіографії значно частіше йдеться про пропакистанський),
хоча в результаті виявилася кориснішою для Індії, а не Пакистану. Автором
запропоновано альтернативне трактування дій США щодо конфлікту
1971 р. замість розробленого американським журналістом Дж. Андерсоном
і усталеного в історичній літературі, а також встановлено, що серед
основних причин визрівання бенгальської кризи (березень-листопад 1971
р.), крім власне претензій бенгальців, була політична нестабільність у
Пакистані 1968-1969 рр. Завдяки нещодавно розсекреченим документам
ЦРУ встановлено, що президент Пакистану генерал Мухаммед Ях’я Хан
докладав чималих зусиль для попередження конфлікту 1971 р., тоді як у
літературі його разом із іншими пакистанськими політиками нерідко
звинувачують у провокуванні та загостренні протистояння.
Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості
залучення матеріалів для подальшого наукового вивчення зовнішньої
політики США у Південній Азії, створення комплексних досліджень,
присвячених міжнародним відносинам другої половини ХХ століття, історії
Індії, Пакистану тощо. Фактичні дані та висновки можна використовувати
для підготовки спеціальних курсів з міжнародних відносин, конфліктології,
політології, новітньої історії.

Ключові слова: індо-пакистанська війна, Р. Ніксон, Л. Джонсон,
«зелена революція», бенгальська криза, кашмірський конфлікт, дипломатія,
І. Ганді, З. А. Бхутто.