Знайди книгу!

Опис:
Солов’ян В.С. Політико-філософські студії в культурі української
діаспори другої половини ХХ століття. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі
знань 03 «Гуманітарні науки» за спеціальністю 033 «Філософія». –
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2021.
У дисертації проаналізовано ідейно-дискурсивні аспекти політико-
філософського доробку української діаспори як невід’ємної складової
української культури. Значну увагу присвячено пошуку шляхів включення
інтелектуальних здобутків мислителів української діаспори другої половини
ХХ століття до контексту модернізаційних процесів сучасної України.
Дослідження спрямоване на забезпечення розвитку вітчизняної
політичної філософії через залучення до її структури спадщини мислителів
діаспори, адже політична філософія української діаспори є невід’ємною і в
той же час важливою ділянкою національної культури.
Метою дисертаційного дослідження є розкриття на основі
комплексного аналізу політико-філософської спадщини української
діаспори другої половини ХХ століття, з’ясування форм та особливостей
осмислення в українській філософській культурі діаспори досвіду
концептуалізації «української людини», розкриття комплексного змісту
поняття «український національний характер».
Наукова новизна одержаних результатів полягає в узагальненні та
обґрунтуванні дослідницького напряму – студії національного характеру
(мислителі діаспори називали даний напрям «характерологією української
людини») в політико-філософських студіях української діаспори другої
половини ХХ століття; концептуалізовано результати досліджень поняття
українського національного характеру в межах політичної філософії


3



діаспори. Встановлено приналежність етнопсихологічних студій української
діаспори до політико-філософської культури України ХХ століття та шляхи
їхнього дослідження з позицій політичної філософії.
Основу дослідження склали праці представників української діаспори
другої половини ХХ століття: Ю. Вассияна, Г. Ващенка, І. Гончаренка,
Д. Донцова, А. Княжинського, О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького,
І. Мірчука, І. Рибчина, Б. Цимбалістого, Д. Чижевського, М. Шлемкевича,
В. Яніва. Станом на сьогодні імена переважної більшості мислителів
діаспори залишаються надбанням доволі вузької сфери досліджень в історії
філософії України. Тому науковий доробок вчених діаспори потребує
подальшого узагальнення та систематизації. Відтак дана дисертаційна
робота відкриває нові підходи до аналізу та розробки теоретичних і
методологічних проблем української історико-філософської науки.
Наукові пошуки та здобутки висвітлено в чотирьох розділах
дисертаційної роботи. У першому розділі проведено аналіз сучасного
дослідницького інтересу до політико-філософської спадщини вчених
діаспори. В цьому контексті були визначені актуальні для нашого
дослідження підходи до вивчення феномену діаспори.
Враховуючи, що дослідження політико-філософської думки діаспори
потребує надійного теоретичного підґрунтя, першими дослідницькими
кроками стало уточнення поняття «українська діаспора» та «політична
філософія». Також у рамках першого розділу було надано визначення
політико-філософських студій в культурі української діаспори.
Наступним етапом дослідження стало з’ясування основних
стилістичних особливостей досліджень національного характеру в культурі
діаспори другої половини ХХ століття. Так було встановлено, що
визначальною рисою політико-філософської спадщини вітчизняної
діаспори є її розвиток у літературно-публіцистичній формі та громадсько-


4



політичній діяльності діаспорних мислителів. Завдяки цьому зроблено
висновок про міждисциплінарний характер філософсько-політичних студій
української діаспори.
В рамках другого розділу на основі аналізу творчого доробку вчених
діаспори здійснено спробу підтвердити тезу про приналежність
характерологічних студій діаспори до проблемного поля політико-
філософської думки. Дослідницьку позицію автора можна описати так:
вчені діаспори не вважали дослідження національного характеру окремою,
самостійною сферою знань про суспільство, тож в інтелектуальній культурі
української діаспори ХХ століття етнопсихологія ще не виокремилась в
самостійну науку з самодостатнім методологічним базисом і
функціональним полем. Така наукова позиція дозволила залучити
характерологічні студії діаспори до пласту української філософської
традиції ХХ століття, а також дослідити їх з позицій політичної філософії.
Огляд текстів діячів діаспори дозволив автору стверджувати, що
концептуалізація поняття національного характеру здійснювалась ними
через історико-філософську реконструкцію концепту української людини та
опис її характерних ознак. Таким чином мислителі діаспори створили
багатогранну систему уявлень про українську ментальну структуру та її
формотворчі чинники: національну культуру, релігійні, соціальні та
політичні орієнтації українського суспільства. Тому в рамках даної
дисертаційної роботи автор здійснив ревізію характерологічного доробку
української діаспори другої половини ХХ століття з позиції можливості
застосування інтелектуальних досягнень діаспорної думки для розв’язання
проблем суспільно-політичного розвитку українського суспільства та
держави в сьогоденні. Серед іншого, нам вдалось з’ясувати евристичний
потенціал етнопсихологічних студій діаспори та виокремити тупикові
напрямки характерологічних студій.


5



В третьому розділі автором встановлено, що одним з ключових
спрямувань характерологічної та історіософської спадщини мислителів
української діаспори є осмислення таких проблем як форми культурної
ідентичності, внутрішньоукраїнські ментальні кордони. Через призму ідеї
«межової ситуації» вчені діаспори досліджували дихотомію української
національної ідентичності в периметрі протистояння двох цивілізацій –
Заходу і Сходу. Відповідні погляди представників української діаспори
другої половини ХХ століття розглянуто як продуктивний спосіб
розширити горизонт осмислення місця України в європейському
гуманітарному просторі.
Студії українського національного характеру автор інтерпретує як
своєрідну духовну реакцію на трагічний підсумок боротьби за українську
державність в першій половині минулого століття, складні трансформаційні
процеси соціально-економічного та політичного плану в українському
середовищі країн Заходу.
Аналіз автора засвідчив, що на основі концепції «національного
характеру» мислителі діаспори впритул наблизились до створення цілісної
концепції української ментальності. До свого аналізу вони залучили
фактори суспільного устрою, проблему співвідношення інтроверсії та
екстраверсії в українській духовності, українську родину, етично-релігійні
фактори та мистецько-естетичні зацікавлення тощо.
Автором вперше обґрунтовано, що представники педагогічної думки в
середовищі української діаспори Г. Ващенко та І. Гончаренко
осмислювали характерологічний образ української людини в межах
концептуалізації поняття українського «виховного ідеалу». Це дало підстави
стверджувати, що в основі концепції українського виховного ідеалу, яка
стала основоположним каменем теорії педагогіки в діаспорній науці


6



повоєнної доби, лежать уявлення про ментальні особливості та світогляд
українського народу.
В четвертому розділі досліджено проблематику ментальних зламів
української людини в історіософських концепціях М. Шлемкевича та
І. Лисяка-Рудницького.
Спадщина М. Шлемкевича була проаналізована в контексті спроб
мислителя створити національний громадянський проект на основі синтези
політичних дискурсів. У роботі висновується, що запропонований
М. Шлемкевичем проект української синтези має на меті ствердження
міцної української держави, яка розбудовує свою опірність на інститутах
громадянського суспільства, а не примусу та насилля. Водночас
об’єднавчим фактором виступає суспільний консенсус, що ґрунтується на
системі громадянських прав та свобод.
Спираючись на спроби М. Шлемкевича діагностувати та описати
світоглядну кризу в середовищі закордонного українства (станом на
середину ХХ століття), автор приходить до висновку, що дослідження
характерологічних студій діаспори є продуктивним способом реконструкції
політичного світу української діаспори другої половини ХХ століття.
Теорію націогенезу І. Лисяка-Рудницького визначено як одну з перших
в українській політико-філософській тардиції спроб модернізації уявлень
про природу та динаміку українського націєтворення. Важливим
результатом нашого дослідження стало спостереження, що І. Лисяк-
Рудницький залучає категорію національного характеру до теорії
націогенезу.
У роботі висновується, що мислителі діаспори запропонували ряд
оригінальних підходів до осмислення концепту української людини, які не
втрачають своєї актуальності сьогодні. Характерологічні ідеї діаспори


7



отримали нове життя в сучасній українській філософсько-політичній думці
та сфері публічної політики.
Таким чином, дисертаційна робота засвідчує перспективність
дослідження політико-філософських студій української діаспори з огляду на
їхню соціокультурну і політичну значимість для українського сьогодення.
Ключові слова: політична філософія в культурі української діаспори,
український національний характер, український виховний ідеал, українська
людина, концепція національного характеру в історіософських студіях
діаспори другої половини ХХ століття.