Знайди книгу!

Опис:
Павленко О. С. Позиція міжнародного співтовариства щодо
самовизначення Косова (1990–2010-ті рр.). – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Інститут історії України
Національної академії наук України, Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. Київ, Тернопіль, 2018.
У дисертації розглянуто процеси кризи моделі югославського
федералізму в умовах завершення «холодної війни» в Європі. Зазначається,
що посилення албанського національного руху в Косові відбувалось в
контексті відродження національної ідентичності інших народів колишньої
Югославії. Розпад Югославії сприяв дестабілізації становища на Балканах.
Югославія була важливим ідеологічним і політичним елементом
міжнародного порядку часів «холодної війни». Після її завершення зникла
об’єктивна потреба в продовженні існування без змін такої моделі
багатонаціональної державності. Але для багатьох великих держав Балкани
залишаються елементом суперечностей за сфери впливу. Крім того,
радикальний націоналізм балканських народів здатен знову ставити під
загрозу європейський мир і міждержавні кордони у цьому регіоні в процесі
війн за югославський спадок. Проблема визначення статусу Косова
виявилася біля витоків процесу розпаду Югославії й фактично проголошення
незалежності Косова не тільки формально завершило дезінтеграцію
балканського регіонального простору, але й зробило розпад колишньої
Югославії незворотним.
На першому етапі США передали ініціативу врегулювання
балканських криз європейцям. За адміністрації Б. Клінтона було прийнято
рішення про безпосереднє силове втручання в Косово у форматі
«гуманітарної інтервенції». Після проголошення незалежності Косова
ситуація загострилася. США підтримують ініціативи ЄС щодо європеїзації 3
Косова та врегулювання сербсько-косовських відносин. На етапі розпаду
колишньої Югославії більшість балканських країн була стурбована власними
кордонами та європейськими перспективами. Зміни у політиці щодо
визначення статусу Косова сталися після Дейтонських мирних угод та
створення «Армії визволення Косова». Війна 1999 р. стала символом краху
зусиль ОБСЄ в Косові. Причому в існуючих параметрах діяльності цієї
організації не було ніяких більш успішних альтернативних сценаріїв
миротворчості ОБСЄ в Косові.
Після війни 1999 р. ініціатива в процесі міжнародного посередництва
щодо врегулювання косовського конфлікту переходить до ООН. Однак
діяльність цієї універсальної міжнародної організації була також обтяжена її
статутними положеннями. У спробі подолати блокування рішень за
допомогою права вето постійних членів Ради Безпеки ООН при
Генеральному секретареві К. Аннану визнає військово-політичне лідерство
НАТО в Косові. Економічні проблеми Косова ООН намагається перекласти
на ЄС. Для ЄС Балкани залишаються одним із ключових регіонів,
стабільність у якому є важливою для європейської безпеки.
Війна на території Косова створила додаткову загрозу територіальній
цілісності Греції, Сербії, Македонії, Чорногорії. Визнання незалежності
Косова залежало від політичного курсу балканських країн у форматі членства
в ЄС і НАТО, або планів вступу до цих організацій.
У політичній системі Косова до виборів 2017 р. домінувала надмірна
багатопартійність. Це не сприяло раціональному осмисленню наявних
альтернатив, щоб виборець міг ухвалити свідоме й корисне рішення. Також
це не полегшує фільтрування вимог, розмиває відповідальність за дії уряду,
оскільки стає важче визначити й зважити вплив осіб, залучених до процесу
ухвалення рішень. Мінімальна кількість партій створює ризик вилучення
сербів із представницьких органів Косова і заохочує панівні партії до змов з
метою перешкоджання новим конкурентам. Незавершене міжнародне 4
визнання, внутрішні економічні проблеми залишають Косово у стані
незавершеного державотворення.
Безпека – це одна із головних свобод, які держава повинна гарантувати
усім своїм громадянам. Нездатність держави впоратися з цим завданням іде
на шкоду солідарності громадян, а відтак руйнує легітимність інститутів
самої держави. Таку загрозу створює албанська організована злочинність.
Вона провокує тенденцію до авторитарності та корупційних зв’язків у
косовській політиці. Корупція підриває демократичні інститути та
ідентифікацію громадськості з політичною системою. Вона є однією із
причин недорозвитку, нерівності й інституційної неспроможності.
Відсутність громадської довіри до політичної системи породжує кризові
стани різного роду. Соціальна нерівність і розчарування кар’єрними політиками
заохочує населення Косова до підтримки політиків, які заявлять про свою
надпартійність (коаліція польових командирів на виборах 2017 р.) та
позиціонують себе як рятівники вітчизни, які мають намір правити заради
добра народу.
Уникнути балканізації Європи можливо лише шляхом європеїзації
Балкан. Вона неможлива без вступу країн регіону до ЄС і НАТО. Осередки
обопільної ненависті рідко згасають остаточно. Припинення конфлікту
залежить від ступеня виснаженості його учасників, втоми від війни, а також
від зміни пріоритетів суб’єктів інтернаціоналізації конфлікту, тобто великих
держав, які можуть змінити ієрархію своїх інтересів у регіоні та сприяти
прямим переговорам між суб’єктами конфлікту. Гібридна війна триває доти,
доки відтворюються соціально-політичні умови, які зробили її можливою.
Україна враховує загрози своїй територіальній цілісності та вважає будь-яку
силову зміну державних кордонів викликом своїй і загальноєвропейській
безпеці. На жаль, російська агресія проти України, яка розпочалася у лютому
2014 р., розмежувала новітню історію європейської системи безпеки на
період до цієї агресії і після неї. Показово, що орієнтовані на тісні зв’язки з
російським імперіалізмом сербські націоналістичні політики фактично 5
своїми діями підтримали дії Кремля в Україні. У Росії набагато більше
могутності і території, ніж у Сербії. Але йдеться лише про аналогію, а не
порівняння. Косово у лютому 2008 р. проголосило свою незалежність, коли
воно перебувало не під владою Сербії, а під протекторатом ООН. На відміну
від права держав-націй, які відмовляються від поступки будь-якого регіону,
навіть автономного, міжнародне не підтримує, але й не перешкоджає
декларації про незалежність. Судді Міжнародного суду 2010 р. вважали, що
все, що не заборонено законом, дозволено. Практика в таких випадках
дотримується міри міжнародного визнання нової держави. У 2008 р. дев’ять
із п’ятнадцяти членів Ради Безпеки ООН визнали де-факто Косово
незалежною державою. Ситуація далека від кримської. Адже Крим у лютому
2014 р. перебував у складі України. 17 березня 2014 р. Росія у Раді Безпеки
ООН наклала вето на резолюцію про засудження референдуму. Китай тоді
утримався. У випадку з Косовим Міжнародним кримінальним трибуналом по
колишній Югославії були чітко встановлені факти етнічної чистки і злочинів
проти людяності, скоєних Сербією стосовно косоварів. На відміну від Криму,
який анексований Росією за 15 діб, процес визнання незалежності Косова
більшістю європейських держав і США тривав понад вісім років.
Ключові слова: Косово, Балкани, Європейський Союз, право націй на
самовизначення, територіальна цілісність, міжнародний тероризм, НАТО,
Росія, Сербія, США, ОБСЄ, ООН, Україна, Югославія.