Знайди книгу!

Опис:


АНОТАЦІЯ
Боярчук А. В. Православне духовенство Волинської губернії: формування,
матеріальне забезпечення, громадська та душпастирська діяльність. ‒
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 ‒ історія України. ‒ Східноєвропейський національний
університет імені Лесі Українки, Луцьк, 2019.
У дисертаційній роботі вперше на основі широкого кола джерел проведене
комплексне дослідження стану православного духовенства на Волині наприкінці
ХVIII ‒ на початку ХХ ст., встановлені його соціальні джерела формування,
матеріальне забезпечення, громадська та душпастирська діяльність.
Основу джерельної бази дослідження склали матеріали Центрального
історичного архіву України у м. Києві та Державних архівів Житомирської,
Волинської, Рівненської і Тернопільської областей. Доповнюють комплекс джерел
періодика, зокрема, статті часопису «Волынские епархиальные ведомости»,
«Почаевский листок», газети «Рада», опубліковані матеріали ‒ збірник
законодавчих актів Російської імперії (з 1649 р. по 1913 р.) «Полное собрание
законов Российской империи», «Сборник действующих и руководственных
церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного
исповедания» (Т. 1).
Методологія дисертації включає загальнонаукові методи аналізу та синтезу,
індукції, дедукції, кліометрії, статистичного спостереження, порівняння,
систематизації; спеціальні історичні методи: історико-ситуаційний, проблемно-
хронологічний та метод історичної реконструкції; міждисциплінарні методи:
порівняльний аналіз, спостереження, метод вивчення документів, івент-аналіз,
системний метод.
У дослідженні встановлено, що православний клір на Волині наприкінці
ХVІІІ ‒ на початку ХХ ст. як соціальний стан пройшов такі шляхи формування: у 3




першому тридцятилітті ХІХ ст. формувався із єреїв, рукопокладених єпископами
Православної Церкви, та унійних настоятелів, які перейшли на православ’я;
більшість священиків, висвячених на волинські парафії, були місцевими;
переведення священнослужителів з повіту в повіт чи з інших губерній відбувалося
рідко. Соціальна група православного духовенства в регіоні швидко збільшувалася
з кінця ХVIII до середини ХІХ ст., в подальшому спостерігалося тільки незначне
зростання. Законодавство Російської імперії визначило замкненість стану
православного кліру, на парафіях утворювалися цілі родинні династії священиків і
причетників.
Показано, що в досліджуваний період духовні треби людям в більшості
надавали 30‒40-літні представники кліру із достатнім життєвим досвідом.
Характерною рисою осіб «духовного відомства» була освіченість. Абсолютна
більшість волинських православних єреїв, які служили у місцевих храмах
наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст., вчилися читати і писати вдома. Багато з них
закінчували також світські та духовні школи Речі Посполитої, деякі Хелмську,
Волинську духовні семінарії. Однак, вже всередині ХІХ ст. майже всі єреї були
випускниками Волинської духовної семінарії, частина настоятелів здобувала освіту
у повітових духовних училищах, народних училищах; така ж тенденція зберігалася
до початку ХХ ст. Відмітимо, що у духовній семінарії і духовних училищах для
вихованців обов’язковим було досконале вивчення російської мови, добре знання
історії Росії та Російської Православної Церкви. Випускники, отримуючи парафії,
несли російську культуру парафіянам.
Доведено, що матеріальне забезпечення волинського православного
духовенства визначалося головним чином доходом від обробітку церковної землі.
Хоч священики та причетники користувалися великими за площею наділами (30 і
більше десятин), проте екстенсивний спосіб ведення землеробства визначав низькі
доходи від обробітку поля. 4




Щоб підняти авторитет Православної Церкви в регіоні і зробити соціальний
стан кліру опорою свого режиму, російський уряд в 40-х рр. ХІХ ст. перевів
духовенство на державне утримання. Однак воно не було великим, порівняно із
тогочасними середніми заробітними платами; нарахування єреям майже
відповідали середній зарплаті некваліфікованих працівників металургійних
підприємств.
Волинські священики та причетники отримували також дохід від парафіян,
що залежав від величини парафії. Ціни за надання духовних треб, визначені
державою, не були високими, а пожертви людей не приносили стабільного доходу.
Православне духовенство Волинської губернії, маючи від 30 до 70 десятин,
було забезпечене землею в кілька разів більше, ніж місцеві селяни (середній наділ
на «ревізьку душу» становив 3–5 десятин). Враховуючи, що обробіток землі в
досліджуваний період був основним джерелом доходу, отримуючи при цьому ще й
кошти від держави і парафіян, можна зробити висновок, що представники кліру
жили значно краще, ніж селяни. Однак, якщо порівнювати маєтки парафіяльних
священно- і церковнослужителів та місцевих землевласників, то останні були
суттєво багатшими.
Показано, що частина парафіяльного кліру Волинської губернії залучалася до
служби в органах єпархіального управління. У Волинській духовній консисторії
працювали священнослужителі і викладачі духовних навчальних закладів міста, де
перебував головний орган управління єпархією. На місцях реалізацію політики
Синоду контролювали духовні правління та благочинні.
Встановлено, що однією із форм співпраці представників «духовного
відомства» та громади мирян були відроджені церковні братства. Члени цих
товариств дбали про приміщення для книгозбірні і віднайдених пам’яток
минувшини, відкривали притулки і парафіяльні школи, проводили читання на
релігійно-моральні теми. Діяльність волинського православного кліру у братствах
не можна оцінювати однозначно. Служителі храмів долучалися до відновлення та



збереження культурної спадщини, сприяли розвитку освіти в краї, але їхня робота
велася в межах ідеології російського імперського династичного націоналізму. До
прикладу, у Луцькій братській школі обов’язковим було вивчення російської мови,
дітям розповідали про відданих служителів Російської Православної Церкви,
братчики-священнослужителі закликали мирян славити «свого» імператора та його
сім’ю, молитися «за велику та неподільну Росію». Після отримання виборчого
права на початку ХХ ст., представники православного кліру Волинської губернії
розпочали активну участь у громадському житті. Єпархіальне керівництво і влада
об’єднали зусилля в залученні парафіяльних священиків до керівництва відділами
та підвідділами «Союза русского народа» ‒ політичної партії, що пропагувала
антисемітизм, боротьбу з полонізмом та проявами української самосвідомості,
нав’язувала волинянам ідеї російського націоналізму. Найактивніше на Волині діяв
Почаївський відділ СРН, який очолили архієпископ Волинський і Житомирський
Антоній (Храповицький) та архімандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко).
Взаємозв’язок волинського православного духовенства з парафіянами був
різностороннім. Тісні відносини між ними зав’язувалися вже при отриманні
парафії, проявлялися у душпастирській діяльності представників кліру. Стосунки
православного кліру з паствою погіршувалися через те, що волинські парафії
отримували священики, які здобували освіту в зросійщених навчальних закладах і
несли в народ чужу російську культуру. Люди вороже сприймали завищення
кліром цін за надання духовних треб. На початку ХХ ст. із поширенням
революційного руху в Російській імперії священно- та церковнослужителі стали
для мирян своєрідним символом збереження царського режиму.
Ключові слова: Православна Церква, Волинсько-Житомирська єпархія,
Волинська губернія, соціальний стан, православне духовенство, священик, причт,
парафія, клірові відомості, «Союз русского народа».