Знайди книгу!

Опис:


АНОТАЦІЯ

Коваль О.С. Православне храмове будівництво на Півдні України
(1734–1881 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Запорізький національний
університет, Запоріжжя, 2019.
У дисертації на основі широкого кола джерел уперше в історіографії
комплексно вивчено історію православного храмового будівництва на землях
південноукраїнського регіону від заснування запорозькими козаками Нової
Січі до початку контрреформ Олександра ІІІ і К. Побєдоносцева.
Аналіз історіографічного доробку дозволяє зробити висновок про те, що
впродовж двох століть були продуковані великі масиви досліджень, що
стосуються історії православної церкви в Російській імперії і безпосередньо
на українських землях, які дозволяють як побачити більш ширші контексти
розвитку церковної історії Південної України і безпосередньо храмового
будівництва в цьому регіоні, так і з’ясувати їхню специфіку на фоні інших
підросійських земель. Чисельні дослідження з історії самої Південної
України є підґрунтям для заглиблення в регіональний контекст
проблематики, а в значній частині історичних досліджень, що стосуються
різних аспектів релігійного життя Півдня, принаймні згадані питання вже
безпосередньо історії окремих храмів чи релігійних споруд певних
адміністративно-територіальних одиниць. На відміну від двох вищезгаданих
тематичних груп, авторами робіт з історії церковної архітектури виступали
переважно архітектори та мистецтвознавці, які зосереджені на
функціонально-типологічних і конструктивних особливостях релігійних
споруд, на композиційних та художньо-образних рішеннях храмів, на
архітектурних стилях, на розгляді принципів просторової та об’ємно-
просторової композиції, пропорційних співвідношень, метроритміки тощо. 3



При специфіці кожної з трьох тематичних груп, для всього
історіографічного доробку імперських часів були притаманні спільні риси,
зумовлені як вже самим місцем православної церкви в Російській імперії, так
і станом розвитку наукових знань і панівними трендами. За радянського
періоду спектр досліджуваних аспектів церковної проблематики суттєво
звужується, кардинальних змін зазнають соціальний склад дослідників і
підходи до висвітлення церковної проблематики. Разом із тим, після
короткого «українського відродження» 1920-х суттєво спадає інтерес і до
історії Південної України. Натомість з кінця 1980-х рр. намічається
відновлення зацікавленості церковною історією, а з початку 1990-х і до
сьогодні має місце справжній бум краєзнавчих і регіональних студій. Попри
це, ґрунтовного комплексного дослідження з історії православного
церковного будівництва в південноукраїнському регіоні XVIII–ХІХ ст. до
сьогодні створено так і не було.
Репрезентативною джерельною базою дослідження стали комплекси
неопублікованих і опублікованих писемних, зображальних та усноісторичних
джерел, а також речові джерела, якими виступають передусім вцілілі до
сьогодні, хоча переважно такі, що зазнали чисельних архітектурних змін,
релігійні споруди, зведені у досліджуваний нами період.
Вирішення поставлених дослідницьких завдань досягається слідуванням
парадигмі міждисциплінарного наукового напряму – історичної
регіоналістики, зверненням до теорії фронтиру, теорії модернізації, концепції
Ф. Броделя, базуванням на принципах історизму, об’єктивності та
багатофакторності, використанням комплексу загальнонаукових, спеціальних
і міждисциплінарних методів.
На практику храмового будівництва впродовж 1734–1775 рр. великою
мірою впливало те, що південноукраїнські землі перебували у складі різних
держав і кількох єпархій: Київської, Переяславської, Білгородської і
Воронезької в Російській імперії та Готської і Кафської (Кафійської) у 4



Кримському ханстві, яке до 1774 р. входило до Османської імперії. Тоді як в
останній із перелічених єпархій на заваді розширенню православної храмової
мережі стояли султанські фірмани, церковне будівництво на підросійських
землях Південної України відповідало інтересам імперського центру, який
розігрував релігійну карту задля просування і закріплення у цьому
фронтирному регіоні.
Фронтирне розташування Півдня зумовлювало надзвичайно важливу
роль у храмовому будівництві розміщених тут парамілітарних спільнот,
найбільшою і найзнаковішою з яких у 1734–1775 рр. було запорозьке
козацтво. В умовах загальної невибагливості тодішнього імперського
законодавства в питаннях храмової архітектури, при браку у духовної влади
можливостей ефективно контролювати стан церков Вольностей Війська
Запорозького і при реальній домінуючій ролі кошового керівництва в
розбудові храмової мережі, при специфічності умов степового військового
життя козацтва і його ставлення до відправи релігійних обрядів зрозумілими
є і поширеність на Запорожжі пересувних похідних храмів, і відсутність там
храмів міських, і першочергове піклування про вигляд Січової Покровської
церкви, і відсутність точних узагальнюючих даних щодо чисельності
запорозьких релігійних споруд.
В цілому невдалими для Російської імперії виявились експерименти зі
створенням на Півдні України інших адміністративно-територіальних і
військових одиниць з особливими статусами і процедурами влаштування
релігійних споруд – Нової Сербії та Слов’яносербії. Військове керівництво і
тут відігравало провідну роль в питаннях церковного будівництва. При
формуванні храмових мереж обох одиниць використовувались і храми,
раніше зведені запорожцями. У той же час, змушені поступитись територією
новоприбулим переселенцям, козаки низку храмів з земель Нової Сербії та
Слов’яносербії перенесли на свої нові місця поселення, що також внесло
зміни в географію розміщення релігійних споруд регіону. 5



Утворення невдовзі після ліквідації Вольностей Війська Запорозького
Слов’янської та Херсонської єпархії, яка об’єднала у своєму складі
підросійські землі Південної України, розпочало новий етап в історії
храмового будівництва в регіоні. Новостворена єпархія налічувала близько
340 храмів, тільки близько 150 з яких знаходились безпосередньо на
південноукраїнських теренах. Надзвичайна зацікавленість влади у розбудові
мережі населених пунктів і збільшенні чисельності населення регіону
диктувала необхідність створення сприятливих умов для храмового
будівництва. Тож імперський центр зробив низку суттєвих виключень для
цього регіону, включно із правом давати дозвіл на зведення храмів, не
звертаючись до Синоду і навіть не проводячи попереднього «слідства».
Зберігалась лояльність вимог щодо церковної архітектури і матеріалів, з яких
храми могли будуватись. Тож більшість релігійних споруд Півдня
продовжувала зводитись не з каменю, а з дерева. Як матеріали для
будівництва використовувались також ґрунт, очерет і хмиз. У більшості
випадків пріоритетом була швидкість влаштування храму, а не якість
споруди. Більшість храмів продовжувала зводитись народними майстрами.
Разом із тим, імперська урбанізація регіону, далекоглядні плани офіційного
Петербурга катерининських часів щодо нього супроводжувались залученням
кращих російських і європейських архітекторів для проектування соборів
ключових міст Півдня.
Підготовка Російською імперією ґрунту для анексії Кримського ханства
мала складовою інспірацію переселення християн півострова до Північного
Приазов’я, де впродовж вельми нетривалого періоду, з 1779 по 1786 р., діяла
Готфійська та Кафійська єпархія. Найменші в Російській імперії розміри цієї
єпархії і надання її єпархіальному архієрею особливих привілеїв в обмін на
проведення ним переселення своєї пастви з Кримського ханства зумовили
спрощеність процедури влаштування храмів. Митрополит Ігнатій не тільки
не мав питати згоди на зведення церков у Синоду, але, на відміну від інших 6



єпархіальних архієреїв, взяв за правило особисто проводити закладку і
освячення релігійних споруд. При зведенні переселенцями тих менш ніж
двох з половиною десятків храмів, які і склали церковну мережу Готфійської
та Кафійської єпархії у Північному Приазов’ї, пріоритетом виступала все та
ж необхідність якнайшвидшого початку функціонування релігійної споруди,
а тому більшість храмів мала вельми скромний вигляд. Разом із тим,
переведення християн на підросійські території стало важким ударом для
православної храмової мережі Кримського ханства.
Результатом в першу чергу саме активного храмового будівництва часів
існування Слов’янської та Херсонської, Катеринославської та Херсонеса-
Таврійської і Готфійської та Кафійської єпархій, а не територіальної
експансії Російської імперії, стало те, що на кінець XVIII ст. мережа
православних релігійних споруд південноукраїнських земель, що
знаходились під зверхністю Петербурга, зросла вчетверо, налічуючи вже
близько 600 храмів. За часів Новоросійської та Дніпровської (згодом –
Катеринославської, Херсонської й Таврійської) єпархії кінця XVIII – першої
чверті ХІХ ст. темпи храмового будівництва в регіоні вже суттєво
сповільнились, що великою мірою зумовлювалось запровадженими
імператорами Павлом І і Олександром І жорсткішими вимогами до
процедури храмового будівництва і до архітектури релігійних споруд.
Спостерігається відхід від традицій народного храмового будівництва, також
зумовлений законодавчими нововведеннями, з ентузіазмом підтриманими
місцевою єпархіальною владою. Тим не менш, і в цей період особлива роль,
яка відводилась регіону в імперських геополітичних і економічних планах,
зумовила санкціонування Петербургом низки послаблень щодо нього,
включно із скасуванням вже у 1806 р. запровадженої по всій імперії у 1800 р.
заборони зводити дерев’яні храми і зняттям для Півдня України обов’язкової
вимоги щодо мінімальної кількості дворів, необхідної для влаштування
парафіяльного храму. Як і в останній чверті XVIII ст., на територіях, 7



завойованих Російською імперією у мусульманського сусіда, низка
православних храмів влаштовувалась у спорудах колишніх мечетей.
Прихід до влади в Російській імперії Миколи І позначився подальшими
ускладненням, бюрократизацією і деталізацією процедури храмового
будівництва і вимог щодо храмової архітектури. З подачі імператора по всій
території держави насаджується практика зведення храмів у «російсько-
візантійському» стилі, зі взяттям за зразок креслень придворного архітектора
К. Тона. Заповзятість єпархіальних архієреїв у слідуванні букві і духу
миколаївських законів, брак кваліфікованих архітекторів призвели до ще
більшого затягування справ щодо облаштування нових храмів. Тож на кінець
миколаївського правління на землях Херсонської і Таврійської та
Катеринославської єпархій налічувалось 1001 соборів, церков, каплиць і
молитовних будинків, що становило близько 165% чисельності станом на
початок ХІХ ст.
Після тривалого періоду вельми повільного розширення храмової
мережі Кримського півострова, у другій половині правління Миколи І і за
Олександра ІІ відповідному питанню приділяється вже значна більша увага,
що великою мірою пов’язано з прагненням імперської влади сакралізувати
російську присутність в Криму.
Законодавчі нововведення часів Олександра ІІ сконцентрували
повноваження надання дозволів на храмове будівництво в регіоні в руках
керівників трьох південноукраїнських єпархій, при продовженні докладної
регламентації умов і процедури цього будівництва, а також вимог до
архітектурних характеристик. Як і за двох попередніх імператорів, був
продовжений курс на витіснення дерев’яної храмової архітектури.
Розширилось різноманіття стилів церковної архітектури. З 1869 р. був взятий
курс на укрупнення парафій, що відбилось на темпах храмового будівництва.
На кінець правління Олександра ІІ Катеринославська, Херсонська і


Таврійська єпархії мали в своєму складі 1318 соборів, церков, каплиць і
молитовних будинків.
Ключові слова: Південна Україна, православна церква, храмова мережа,
релігійна споруда, храмове будівництво, парафія, архітектура.