Знайди книгу!

Опис:
Виниченко В. В. Проза М. В. Баршева: система мотивів, міфопоетика,
інтертекст – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.02 «Російська література» (Філологічні науки). - Харківський
національний університет імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки
України, Харків, 2019.
У дисертації розглянуто поетику прози Миколи Баршева – письменника,
який належить до когорти нині забутих майстрів слова 20–30-х років ХХ століття.
Здійснено цілісний системний аналіз прозового доробку М. Баршева, досліджено
мотиви та мотивні комплекси, пов’язані з онтологічними та екзистенційними
параметрами художнього світу письменника, в проекції на їхню міфопоетичну та
інтертекстуальну природу.
Встановлено, що базовим для моделі світу Баршева є поняття стихії,
причому головне місце віддано воді, а всі інші стихії – вогонь, повітря, земля –
виявляються підпорядкованими їй. Головним законом буття у смертному
«пузирику» існування є «обмін речовин», згідно з яким ніщо у світі не зникає
безслідно. У цих уявленнях можна угледіти відсилання до традиційного,
міфологічного мислення, що розглядає космос як замкнутий простір, в якому
здійснювався кругообіг речовин і душ. Баршевський герой вибудовує своєрідну
концепцію земних циклів: спочатку в житті все «незначно» та «туманно», потім
життєва субстанція «ущільнюється» до дрібниць, після чого виростає до
«великого», при цьому основа залишається тією самою. У дослідженні розглянуто
особливості взаємовідношення міфологічної (циклічної) та лінійної (історичної)
темпоральних систем, моделей та сценаріїв буття світу («палімпсестної»,
«маятникової» тощо), специфіку субстанціальної природи часу (яка у найбільш
радикальному вигляді трансформується в підхід до часу як четвертої координати),
зміну (сповільнення чи, навпаки, прискорення) його перебігу для героїв
письменника тощо.
Для баршевських героїв, які поміщені волею долі в смертний «пузирик» 3


людського буття, переважним є циклічний час, через це вони мають жити із
постійним поглядом на минуле, з відчуттям: те, що відбувається, – це
відображення подій у першочасі, першодії і першотворенні. Циклічний час
входить у зіткнення з альтернативним йому історичним. У межах баршевського
онтологічного «пузирика», що являє собою згадану О. Лосєвим космічну
кулястість із міфологізованим, зупиненим часом, історія все ж дає про себе знати.
Споконвічне вмирання-відродження циклів відбувається на тлі конкретних
історичних подій – революції і громадянської війни. Міфологічний підхід до часу
виявляється не тільки в створеній М. Баршевим картині світу, де історичне
підпорядковане глобальним циклам, а й в наданні часу властивостей простору, що
дає змогу розглядати його як четверту координату. Письменник немов поміщає
героїв у простір глобальної системи координат, а сам хід часу уподібнює руху від
однієї точки цієї системи до іншої. Таким чином, кожна історична подія
співвідноситься з однією з точок глобальної системи координат. У російському
культурному просторі ідея четвертого виміру найчастіше асоціюється з його
«першовідкривачами» – П. Успенським та П. Флоренським. Баршевські герої
гостро переживають зафіксований філософами розрив часу, втративши можливість
віднайти єдиний «ритм» із новою епохою, яка через занадто прискорений темп
перестала бути придатною для життя (або, навпаки, час підкреслено уповільнює
свій хід, дорівнює нулю).
Аналіз виявив інтертекстуальну природу екзистенційного мотиву самотності
у всіх його проявах (мотиви нудьги, спантеличеності, божевілля тощо). Показано,
що попередником М. Баршева в розробці даного мотивного комплексу став
А. Чехов, у творчості якого самотність набуває статусу постійного супутника
людини як в житті, так і в смерті. Дослідження виявило точки перетину
прозаїчних творів М. Баршева з «Нудьгою», «Степом», п’єсами «Вишневий сад»,
«Дядя Ваня» тощо. В оповіданні «Громадянин вода» «чеховський» мотивний
комплекс доповнюється видозміненою цитатою з вірша М. Лермонтова «І нудно, і
сумно», що фіксує крайній ступінь самотності головного героя напередодні
настання останньої (і найуніверсальнішої) для героя М. Баршева порогової 4


ситуації – смерті. Мотив божевільності, який найповніше виявився в повісті
«Забута антена», інтертекстуально підкріплюється претекстом «Петербурзьких
повістей» М. Гоголя, зокрема «Нотатками божевільного». Крім магістральної теми
божевілля, спільними виявляються мотиви ізгойства і самотності героїв,
нерозділеного кохання, крадіжки і читання листів, пристрасть до письменництва,
осягнення власної нереалізованості і прагнення її подолати. В асоціативний фон
баршевського Бодюлі входить і архетипний образ Дон Кіхота – ще одного
самотнього героя, наділеного ореолом «священного божевілля». Подібно до
іспанського ідальго, Бодюля вірить в існування своєї «великої ілюзії» і
парадоксальним чином домагається її здійснення, поставши в нарисі доктора
«майбутньою знаменитістю». У цьому виражено потенціал божевілля, яке
прирівнюється до творчості і навіть абсурдним задумам дає шанс на здійснення.
Танатологічний мотивний комплекс М. Баршева та імортологічні за своєю
природою прагнення героїв письменника «приборкати» смерть постають у
дослідженні у широкому літературно-філософському контексті. Порожнеча стає
однією з найважливіших форм репрезентації танатологічного у М. Баршева.
Танатологічна семантика мотиву порожнечі зближує М. Баршева з А. Платоновим,
в художньому світі якого все, включаючи людину, піддається впливу смерті.
Близькість баршевського і платонівського світів підкреслюється й
особливою роллю фігури вченого-винахідника, який прагне порожнечу небуття
подолати. Літаючий Фламмандріон у вигляді обхватів навколо ніг, залізних чобіт,
до яких під'єднані ракети, відсилає до перших дослідів ракетобудування 1920-х
років. У назві винаходу проглядається трансформоване ім'я відомого астронома
Каміля Фламмаріона, у зв'язку з чим актуалізуються мотиви неба і польоту.
Французький дослідник був прихильником спіритуалізму, вірив у заселеність
інших, позаземних світів і безсмертя людини. Тріада «винахідник – політ –
перемога над смертю» відсилає читача до утопічних проектів і грандіозних
програм космістів М. Федорова, В. Вернадського, А. Сухово-Кобиліна тощо, для
яких подолання смерті, так само як і космічна експансія, стають обов'язковими
пунктами масштабного задуму. Здійснюючи політ, Ананій Федорович немов 5


ізсередини проколює смертний пузирик існування, в який людина спочатку, ще з
народження, укладена і в якому смерть невідступно стежить за нею і в призначену
мить поглинає, розчиняючи в безодні порожнечі.
Як показало дослідження, творчість постає як опора особистісного
існування баршевського героя. На первинному, атомарному рівні пильний інтерес
письменника до слова виявляється у вигляді баршевської метафори – характерної
прикмети стилю письменника. М. Баршев грає зі словом, екстрагуючи щораз із
нього нові смисли. Слово наділяється здатністю до матеріалізації і фізичного
впливу. Баршевський герой постійно перебуває в пошуках слова – про самого себе
і про світ. Більшість героїв Баршева прагнуть загорнутись у вторинну, словесну
реальність, перевести власне існування в словесний знак. Письменник
використовує специфічну форму існування інтертексту – у вигляді «центону»,
часто сконструйованого з частково неатрибутованих або перекручених цитат.
Інтертекст при цьому слугує знаком, що відсилає до творчості автора
прецедентного тексту (наприклад, Сергія Єсеніна або Каміля Фламмаріона); стає
маркером «норми», критерієм оцінки нової пост-дійсності (постреволюційної,
посткласичної, постапокаліптичної); конструктом «знакової», вторинної
реальності, яка виборює у життя право на справжність.
Інтертекстуальний аналіз виявив ігровий тип взаємин баршевського тексту з
класичною літературою, яка часто стає джерелом довільно інтерпретованих цитат.
Збережена поетика «життєподібності» зближує прозу Баршева з неореалістичними
практиками. Однак відтворення соціально-історичного і побутового фону в творах
письменника не підпорядковане завданню зображення особистості в її
зумовленості дійсністю. Увага художника зосереджена на виявленні онтологічних
закономірностей існування Всесвіту і буття людини в ній.
Наприкінці 1920-х років у прозі М. Баршева посилюються абсурдистсько-
авангардистські тенденції («Літаючий Фламмандріон», «Фікус» та ін.), проте на
останньому етапі творчої біографії письменник в жанрових рамках історичної
повісті звертається до неотрадиціоналістської поетики, залишаючись при цьому в
рамках модерністської парадигми. Особлива роль «чужого» слова в прозі Баршева,

сприйняття світу як тексту і одночасно деконструкція модерністського міфу про
художника-творця, здатного словом змінити світ, демонструє зародження рис,
властивих уже постмодерністським практикам. У цій своїй якості творчість
письменника також відповідає принципам пізнього модернізму, який залишається
принципово відкритим для інших художніх систем.
Ключові слова: мотив, мотивний комплекс, міфопоетика, інтертекст,
модернізм, постсимволізм, передпостмодерністський комплекс.