Знайди книгу!

Опис:
Вацеба Р. М. Ранні держави дружинного типу у Слов’янському Полаб’ї
(кінець VIII – перша третина Х ст.): система влади і її трансформації. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.02 «Всесвітня історія» (032 – Історія та
археологія). – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів,
2018.
Дисертаційне дослідження присвячене вивченню системи влади у політичних
утвореннях Слов’янського Полаб’я і реконструкції причин та характеру її
трансформацій від кінця VIII до перших десятиліть X ст. Основною суттю цих
змін було раннє державотворення, яке розглянуто в контексті моделі формування
та ієрархізації ранньої держави дружинного типу. Робота побудована на основі
співставлення інформації писемних джерел з сучасними опрацюваннями
археологічного матеріалу, яке спорадично супроводжується залученням
напрацювань історичної географії та лінгвістики.
В контексті осмислення етно-політичних умов політоґенезу у Слов’янському
Полаб’ї переглянуто уявлення про етнокультурну структуру регіону і висунуто
гіпотезу про участь білих хорватів в етногенезі слов’янського населення Верхньої
та Нижньої Лужиці. Встановлено первинний Полаб’я на 3 частини:
західнолехітську – на півночі, білосербську – на південному заході та
білохорватську – на південному сході. Виявлено, що південновелетські та
нижньолужицькі землі–князівства сформувались навколо зон активної
міжкультурної взаємодії, якими стали сербо-лехітське (басейн р. Гаволи,
межиріччя Нижньої Гаволи і Середньої Ельби) та хорвато-лехітське (Нижня
Лужиця) пограниччя.
З метою пошуку археологічних індикаторів державотворчих процесів
розглянуто оборонні ландшафти Полаб’я у VIII – першій третині X ст.
Запропоновано критику попередніх інтерпретацій функціональних особливостей 3

малих перстенеподібних градів північної частини регіону. З залученням
порівняльного матеріалу з Великопольщі, Нижньої Саксонії та Данії показано, що
на ободритських та південновелетських землях поява малих городищ засвідчує
централізацію гетерархічних утворень верховними князями і формування більш
ієрархічної управлінської системи.
При дослідженні трансформації політичного устрою полабських слов’ян
почергово розглянуті утворення білих сербів, велетів та ободритів. Стосовно
кожної з груп пошукова робота була спрямована на те, щоб з’ясувати питання
політичної єдності і наявності центральної влади, локалізувати князівства
тогочасних слов’янських володарів, що згадані у франкських наративах,
охарактеризувати їхнє внутрішньополітичне становище, механізми влади і засади
взаємин з локальними очільниками та суспільством, реконструювати характер
владних інституцій на нижчих щаблях територіально-політичної структури і
визначити ступінь її загальної ієрархізації, відстежити хронологічні зміни
політичної системи впродовж заданого часового проміжку.
Ключовим аспектом устроєвих змін була поява понад з вождівською
організацією ранньодержавної. Поняттям “вождівство” у роботі окреслено форму
суспільної організації, за якої етно-потестарне утворення очолює князь-суддя, а
безпосереднім виконавцем його волі є загал суспільства. Натомість дружинну
державу створює князь-другтіназ (тобто, очільник дружини – групи професійних
воїнів, що перебували на його утриманні і були пов’язані з ним присягою
особистої вірності) шляхом узалежнення князів-суддів чи інших князів-
другтіназів (гетерархічна дружинна держава), або безпосереднього
підпорядкування їхніх територій, принаймні, на рівні складених вождівств
(ієрархічна дружинна держава). Князь-другтіназ нерідко був, водночас, і князем-
суддею у рідному вождівстві, проте саме дружина відігравала ключову роль у
забезпеченні його влади над загалом території ранньодержавного утворення.
Щодо Ельбо-Заальського межиріччя і Сербища проведені дослідження
вказали на існування на початку ІХ ст. гетерархічного князівства на чолі з
Милодухом. Слов’янська етноніміка зберегла тут ознаки давнішого кланового 4

устрою, який сам по собі засвідчує початки державотворчих процесів. Територію
цього утворення пов’язано з пізнішим “regio, que vocatur Sorbi” “Баварського
географа”. Сербські “regiones” цього ж джерела ототожнено з клановими
областями, “civitates” – з жупами. З точки зору політичної антропології, кланові
області еквівалентні складеним (компаундним) вождівствам, жупи – простим
вождівствам, князівство Милодуха – ранньодержавному утворенню. Влада
верховного князя (“rex supérbus”) над очільниками кланових областей (“ceteri
reges”) мала ще гегемонічний характер, а останні всередині своїх князівств
володіли подібними повноваженнями, що й Милодух всередині свого. Загибель
Милодуха призвела до колапсу інституції верховного князя у сербів. Натомість
кланові князівства продовжували функціонувати і одним з-поміж їхніх очільників
був Тунґло. Держава Цемисла була значно меншою за Милодухову, зате більш
ієрархізованою. Висунуто припущення, що коледицькі “castellа” слугували
місцями перебування князівських дружинників (“витязів”), а існування цих
оборонних об’єктів забезпечувало коледичам в особі їхнього “короля” владу над
сусідніми кланами. Подібний устрій могло мати і князівство Чистибора. Про
існування хоча б гетерархічної форми дружинної держави на землях білих сербів
в останній третині ІХ – на початку Х ст. ніщо не свідчить.
Дослідження історії велетів-вільців підтвердило наявність виразного поділу
на північну (прибалтійську) і південну (надгаволянську) частини, які у VIII–Х ст.
мали абсолютно відмінні траєкторії розвитку. У роботі підтримано локалізацію
князівства Драговіта і Люба на землях гаволян-стодорян. Наявність
етнокультурного пограниччя і ймовірна конфронтація велето-лехітського та
білосербського населення над Нижньою та Середньою Гаволою, у поєднанні з
політикою Карла Мартелла чи Карла Великого, створила тут умови для
формування ранньої держави дружинного типу. Встановленню гегемонії
Драговіта над загалом гаволянських князів чи подальшому зміцненню інституції
верховного князя, вірогідно, сприяло захоплення ним частини суміжних
сербських територій, яке санкціонував франкський правитель. За часів
князювання Драговіта політична система Гаволяно-Стодорянського князівства 5

мала ще гетерархічний характер і за розподілом повноважень між верховним
князем і множиною залежних від нього князів нижчого рангу (“reges“ Лорських
анналів та “Хроніки Муассака” і “primores” т. зв. “Ейнгардових” анналів) була
близькою до тої, що існувала у Сербському князівстві Милодуха.
Запропоновано модифіковану реконструкцію маршруту походу Карла
Великого на велетів у 789 р. Висунуто тезу про подвійну спрямованість
експедиції: на південних велетів – гаволян, з метою отримання гарантій їхньої
неучасті у можливому повстанні саксів, і на північних велетів, задля припинення
їхніх нападів на союзних франкам ободритів. Спершу очолюване Карлом
Великим франко-саксонське військо, до якого долучилися серби і фризький флот,
атакувало князівство гаволян-стодорян. Верховний князь цих земель – Драговіт
підкорився без особливого спротиву і, ймовірно, взяв участь у продовженні
походу на непідконтрольні йому північновелетські землі. В ході другої фази
походу союзницьке військо франків, саксів, фризів, гаволян-стодорян та
ободритів здобуло перемогу над слов’янським населенням басейну р. Пене.
Висунуто тезу про відносно ієрархічний характер устрою Гаволяно-
Стодорянського князівства у ІХ – перших десятиліттях Х ст. і часткове
запозичення його інституційних елементів чеськими Пржемисловичами.
Впродовж ІХ – перших десятиліть Х ст. централізаційні трансформації на
південновелетських землях, вочевидь, характеризувалися змінами у
територіально-політичному поділі князівства та створенням інституцій, що
забезпечували більш безпосереднє великокнязівське управління на рівні колишніх
складених вождівств. Цей процес супроводжувався розбудовою малих
перстенеподібних градів, які запропоновано вважати місцевими осередками
центральної влади. У другій половині ІХ ст. описані централізаційні перетворення
поширились на землі сусідніх спрев’ян. На рівні жуп локальна родова знать
(князі-судді), очевидно, все ще володіла давнім політичним впливом, а
контрольоване нею віче зберігало за собою право вибору та детронізації
верховного князя. З іншого боку, спадкові права великокнязівського роду на
мережу градів слугували запорукою збереження верховної влади над цією 6

відносно ієрархізованою дружинною державою в руках однієї династії.
Порівняння траєкторій розвитку політичних систем басейну р. Гаволи і Чеської
котловини у першій третині Х ст. дозволило висунути припущення, що поширена
на південновелетських землях система великокнязівських градів послужила
прототипом для пізнішого каштелянського устрою Чеського королівства.
Твердження про внутрішню кризу велетського суспільства у другій половині
ІХ – першій третині Х ст. підтверджено лише щодо басейну р. Пене.
Обґрунтовано її зумовленість економічним чинником. Занепад
північнополабських емпоріїв у другій половині ІХ ст., який подекуди
супроводжувався помітним скороченням кількості поселень, позбавив місцевих
князів важливого джерела доходів. У поєднанні з серією військових поразок у
конфліктах 929–955 рр. це призвело до руйнування складніших суспільно-
політичних структур і виникнення в середині Х ст. Лютицького союзу –
об’єднання “civitatum”–“regionum” редарів, толенсів, черезп’ян та хижан, яке
функціонувало на засадах вождівської конфедерації з аристократичним устроєм.
Суттєво розвинуто уявлення про внутрішньополітичний розвиток раннього
Ободритського князівства Осередок державотворчих трансформацій в ободритів
наприкінці VIII – у першій половині ІХ ст. злокалізовано у Старграді-Ольденбурзі
– столиці князівства Дражка і Чедрога. Період правління Дражка вирізнявся
активною співпрацею з Карлом Великим, завдяки якій у 804 р. старградський
князь отримав верховну владу над східноободритськими очільниками. В
подальшому аналогічне становище посідали наступники Дражка – Славомир,
Чедрог і Гостомисл. До кінця ІХ ст. на східноободритських землях, залучених
раніше через емпорій Рерик до економічної системи Данського королівства,
зберігалася ще гетерархічна система влади, на заході розпочалася її централізація.
Навколо Старграду розвинулася мережа малих перстенеподібних градів –
свідчення трансформації гетерархічної системи управління в ієрархічну.
Внутрішня політика Дражка і Славомира не мала загальної підтримки у
суспільстві, а її реалізація ставала можливою завдяки наявності великокнязівської
дружини, що частково змінилося лише за часів Чедрога, коли на теренах пізнішої
Вагрії була створена незалежна від норманських емпоріїв торгово-економічна
мережа з осередком у Старграді. Ліквідація тут центральної влади Людовіком
Німецьким у 844 р. в підсумку не дала очікуваного ефекту. У першій третині Х ст.
старградські князі, вочевидь, компенсували економічні втрати від кризи
балтійської торгівлі за рахунок ієрархізації системи влади на теренах властивих
ободритів і варнів.
За результатами дослідження встановлено, що процес зародження,
розширення та ієрархізації дружинних держав активізували: а) наявність
перманентної зовнішньої загрози, що виникала насамперед з пограничного
територіального положення (як зовнішні окраїни слов’янського світу, так і зони
контакту між різними слов’янськими етнокультурними масивами), б) залучення
відповідної території до системи зовнішньої торгівлі за умови, що осередки
торгового обміну, де з часом розвивалося спеціалізоване ремісниче виробництво,
мали внутрішньослов’янську ґенезу, а кінцевими організаторами їхнього
функціонування були очільники полабських політичних утворень, і в) спрямована
політика підтримки державотворчих тенденцій зовнішніми силами (вплив
Франкської імперії).
Ключові слова: полабські слов’яни, ободрити, велети-вільці, білі серби,
Полаб’я, державотворчі процеси, система влади, вождівство, рання держава,
дружинна держава.