Знайди книгу!

Опис:
Шевченко А.В. Рід Гошкевичів у соціокультурному житті України. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 032 «Історія та археологія». Запорізький національний університет,
Запоріжжя, 2021.
Однією з провідних тенденцій новітньої історіографії стало використання
підходів і методів, осмислення предметного поля «нової сімейної історії», яка є
складовою «нової історичної науки», або антропологічно орієнтованої соціальної
історії.
Внаслідок свого суспільного становища саме православні священницькі
роди поряд із козацько-старшинськими, дворянськими, культурно-
інтелігентськими родами століттями акумулювали культурно-історичний досвід і
в модерні часи дали суспільству цілу низку представників політичної та
інтелектуальної еліти. З-поміж таких рід Гошкевичів є знаковим.
Мета дослідження полягає у вивченні історії роду Гошкевичів як
соціокультурної спільності та її взаємодії з культурно-історичним середовищем
протягом кількох поколінь.
Хронологічні межі дослідження охоплюють історію роду Гошкевичів з
кінця XVII – і щонайменше до середини ХХ ст. Нижня межа роботи пов’язана із
витоками роду Гошкевичів, першими документальними згадками про них на
теренах України та формуванням священницької династії. Верхня – із
завершенням життя і діяльності священника Леоніда Гошкевича (о. Леоніда) та
археологині Ірини Фабриціус, та поступовим згасанням роду.
Теоретико-методологічні засади «нової сімейної історії» для дослідження
історії роду Гошкевичів доповнено методами та термінологією генеалогії,
просопографії, інтелектуальної історії, біографістики, а з огляду на широту
професійної діяльності окремих представників роду – історії церкви, історії
археології тощо.


3



Наукова новизна дослідження полягає у спробі реконструкції історії роду
Гошкевичів; визначенні факторів трансформації соціального статусу та
професійної діяльності Гошкевичів у пореформенну добу, на окремих прикладах
проаналізовано поляризацію політичних орієнтирів представників роду
Гошкевичів внаслідок кризи Російської імперії та встановлення радянської влади;
вперше проаналізовано та систематизовано Сімейний архів родини Леоніда
Гошкевича, що зберігається у фондах Херсонської обласної універсальної
наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара (більша частина оригінальних документів
представлена як додатки до дисертації); уперше реконструйовано інтелектуальні
біографії Віктора Гошкевича та Ірини Фабриціус; актуалізовано низку
маловідомих архівних джерел щодо мережевих зв’язків Гошкевичів, що
дозволило вписати історію родини в контекст соціокультурного та громадського
життя України ХІХ – першої половини ХХ ст.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в можливості
використання матеріалів під час підготовки наукових студій із історіографії,
історії археології, історії України, краєзнавства, сімейної історії, історії
православної церкви, музеєзнавства, історії української журналістики та при
створенні відповідних узагальнюючих праць.
У першому розділі було виокремлено основні етапи і узагальнено наявну
історіографію проблеми, систематизовано джерельну базу і обґрунтовано
методологічні засади дослідження проблематики.
У другому розділі представлено історію священницької династії Гошкевичів
кінця XVII – середини ХХ ст., проаналізовано походження прізвища і визначено
українське етнічне походження Гошкевичів, уточнено ранню генеалогію роду та
факти життя і діяльності його представників, прослідковано процес формування
священницької династії Гошкевичів на українських землях як носіїв українського
православ’я у XVIII ст. та подальшу їх кар’єру у політичних та соціокультурних
реаліях Російської імперії з кінця XVIII – до початку ХХ ст. Серед визначних
репрезентантів династії, діяльність яких у зазначений період локаційно
обмежувалась сучасними українськими кордонами, було розглянуто персоналії
тих, хто досяг певних висот у церковній кар’єрі, зробив внесок у розвиток освіти і


4



теософію: Григорій Гошкевич – священнослужитель-ієромонах, викладач Києво-
Могилянської духовної академії, намісник Києво-Софійського монастиря; Пилип
Гошкевич (1718–1876) – священнослужитель, канцелярист Переяславської
духовної консисторії, викладач поетики у Переяславському колегіумі, який
створив рукописну програму цього навчального курсу; Іван Гошкевич (1824–
1872) – протоієрей, настоятель київської церкви святих Костянтина і Олени на
Подолі, викладач Київської та Полтавської духовних семінарій, найбільший його
науковий здобуток – видання одного з перших підручників логіки російською
мовою «Руководство к логике».
У роботі вперше комплексно досліджено біографію провінційного
священника Леоніда Гошкевича (1868–1963) (о. Леонід) у контексті церковно-
релігійного життя Південної України часів різних політичних режимів (Російської
імперії, бурхливих політичних подій 1917–1921 рр., радянських репресій та
церковних трансформацій, нацистської окупації). Представлено його внесок у
порятунок єврейського населення м. Херсона в період Голокосту.
З «білоруської» гілки Гошкевичів, представники якої не розривали сімейних
та особистих зв’язків з «українською», пам’ятали про своє коріння і були
визначними репрезентантами роду, на окрему увагу в даній роботі заслужили
місіонер, дипломат та сходознавець Йосип Гошкевич (1814–1875) – перший
російський консул в Японії і видавець першого японсько-російського словника та
священнослужитель Іван Гашкевич (1837–1917) – канонізований Російською
православною церквою як святий праведний Іоанн Кормянський.
Економічна та соціальна кризи духовенства першої половини ХІХ ст.,
втрата священниками високого соціального статусу, у модернізаційний період
Російської імперії кінця ХІХ ст. проявилися у суспільно-професійної
трансформації представників священницького роду Гошкевичів, відбулося умовне
руйнування шаблону «священництво – батьківська справа». Розвиток
промисловості і транспорту, поширення освіти та політична лібералізація
російського суспільства, фактичне подолання станових обмежень відкрили нові
можливості вертикальної соціальної мобільності у різних суспільних прошарках.
Зважаючи на високоосвіченість священницьких родин діти духовенства шукали


5



нові, більш вигідні, шляхи професійної реалізації. В умовах цих змін Гошкевичі
обрали для себе найбільш перспективні сфери діяльності – чиновництво,
військову справу, громадську та наукову діяльність. Докладно цей процес
спредставлено у третьому розділі.
Аналіз існуючих фрагментарних публікацій та раніше не залучених
архівних матеріалів і джерел особистого походження дало можливість вперше
досить повно реконструювати життя і діяльність земського лікаря Михайла
Гошкевича (1853–?), його сина Миколи Гошкевича (1878–1938) та племінниці
Катерини Гошкевич (Бутович, Сухомлинова) (1882–1921?), що обрали для себе
чиновницьку справу.
Офіцерську кар’єру обрали для себе прийомні сини Віктора Гошкевича
Федір та Леонід Фабриціуси та син о. Леоніда – Микола Гошкевич. Федір і
Микола в роки громадянської війни воювали під проводом А.І. Денікіна та
П.М. Врангеля. У роботі простежено вплив родини на вибір їх професії та
громадянської позиції.
У четвертому розділі відтворено інтелектуальні біографії істориків –
Віктора Гошкевича та його прийомної доньки Ірини Фабриціус. Це перша спроба
комплексного наукового вивчення їх життя, громадсько-політичної діяльності та
внеску в історичну науку.
З огляду на основні сфери інтелектуальної діяльності В.І. Гошкевича та
можливості їх реалізації у певному соціокультурному середовищі його життєвий
шлях поділено на два основних етапи: «Київський» та «Херсонський».
Перший етап – «Київський» (1882–1890) – характеризується формуванням
особистості майбутнього вченого в родинному колі та його наукових зацікавлень
під час навчання у Київському університеті св. Володимира. У цей період
зав’язалися перші інтелектуальні зв’язки вченого із провідними київськими
істориками, сформувалися демократичні та українофільські погляди.
Другий етап (1890–1928) – «Херсонський», під час якого В. Гошкевич
реалізувався як учений, організатор науки, музейної справи та громадський діяч


6



Південного регіону. За проблемно-хронологічним принципом, в межах цього
етапу виділяємо кілька періодів:
І. Початок наукової та громадської активності (1890–1905). В цей час він
працював секретарем Херсонського губернського статистичного комітету та
розпочав наукову діяльність на Півдні України. Саме тоді відбувається соціальне
утвердження В. Гошкевича в Південноукраїнському регіоні, він займає різні
посади в державних, місцевих та земських установах. Разом з тим Віктор Іванович
провадить активну громадсько-політичну діяльність, випускає першу в місті
приватну газету «Юг» (1898–1907). Утім найвизначнішим тогочасним
досягненням інтелектуала було заснування у 1890 р. Археологічного музею
Херсонського губернського статистичного комітету – першого музею в Херсоні.
ІІ. «Зміщення акцентів у життєвих стратегіях В. Гошкевича» (1905–1909) –
спочатку сподівання на лібералізацію політичного життя і долучення до партії
кадетів, висловлення власної активної громадянської позтції на сторінках своєї
газети «Юг«, а згодом згортання громадської активності у зв’язку з поразкою
Першої російської революції та зосередження на науковій і науково-
організаційній роботі. Цей етап пов’язаний зі становленням Археологічного
музею Херсонської губернської вченої архівної комісії як наукового та освітнього
центру інтелектуального життя Херсонщини;
ІІІ. «Пік інтелектуальної біографії В. Гошкевича» (1909–1917) – зі
зростанням колекції музею та визнанням його як серйозної наукової установи,
відбувається розширення інтелектуальних зв’язків В. Гошкевича за рахунок
міжнародних комунікацій і репрезентації результатів вивчення курганів,
античних, середньовічних та козацьких пам’яток;
IV. «Радянський період» (1917–1927) – пов’язаний з новими соціально-
політичними умовами життя в період утвердження радянської влади. У зв’язку із
погіршенням стану здоров’я В. Гошкевич не міг більше продовжувати активну
наукову діяльність та зосередив усі свої інтелектуальні та життєві сили на
збереженні музею.


7



Зроблено висновки, що Віктор Гошкевич був не просто провінційний
археолог-краєзнавець, а й висував наукові гіпотези та вступав у дискусії з
авторитетними колегами. Учений мав широке коло наукових комунікацій, на його
публікації посилалися закордонні колеги, археологічна колекція херсонського
музею слугувала основою для вивчення стародавньої історії
Південноукраїнського регіону.
Інтелектуальну біографію Ірини Василівни Фабриціус запропоновано
поділити на п’ять умовних періодів:
І. Формування особистості та інтелектуальних зацікавлень (1882–1913). До
цього етапу відносимо дитинство та юність І. Фабриціус, навчання у
ІІ Херсонській жіночій гімназії та на Вищих Бестужевських жіночих курсах у
Петербурзі.
ІІ. Робота під керівництвом В. Гошкевича на Херсонщині (1913–1925) –
набуття досвіду археологічної та музейної роботи, що визначило подальший
високий рівень її наукових досліджень.
ІІІ. Фабриціус на чолі Херсонського історично-археологічного музею
(ХІАМ) (1925–1931). Попри активну археологічну діяльність вченої, вона підпала
під репресії радянської влади й була звільнена з ХІАМ-у, радикально змінивши
своє життя і напрям наукової праці.
ІV. Праця І.В. Фабриціус у Ленінграді та Києві (1931–1941). У цей період
вчена заслужила авторитет та визнання у науковому співтоваристві як провідний
спеціаліст з історії та культури степових скіфських племен і населення
українського Лісостепу скіфської доби.
V. Роки Другої світової війни та повоєнний період (1941–1966). 1945 р.
І. Фабриціус захистила дисертацію з теми «Археологічна карта Причорномор’я
Української РСР» та отримала науковий ступінь кандидата історичних наук. У
1951 р. вона завершує свою головну працю – «Археологічну карту
Причорномор’я Української РСР», яка стала підсумком її багаторічних польових
та теоретичних досліджень.


8



Таким чином, представники роду Гошкевичів зробили чималий внесок в
інтелектуальну та соціокультурну історію України.
Ключові слова: Гошкевичі, «нова сімейна історія», рід, династія
священнослужителів, священник, «інтелектуальна біографія», музейна справа,
археологія, Віктор Гошкевич, Ірина Фабриціус, Йосип Гошкевич.