Знайди книгу!

Опис:
Нагнибіда О.О. Реалізація принципу нейтралітету в зовнішній політиці Ірландії (1937-2009 рр.).
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 – всесвітня історія. – Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. – Державна установа «Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України», Київ, 2019.
Дисертаційна робота присвячена дослідженню реалізації принципу нейтралітету в зовнішній політиці Ірландії 1937-2009 рр.
Мета дослідження полягає в різнобічному аналізі принципів, шляхів та засобів реалізації політики нейтралітету в зовнішній політиці Ірландії, а також особливостей реалізації відповідного політичного курсу за різних історичних обставин.
Актуальність теми дослідження обумовлена потребами в поглибленому аналізі особливостей формування зовнішньополітичного курсу та позиціонування європейських країн, які обумовлюють специфіку їх участі в міжнародних відносинах та в європейському інтеграційному процесі. Впродовж ХІХ–ХХ ст. принцип нейтралітету використовувався в політиці багатьох країн світу. Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. нейтрального або позаблокового статусу дотримувалися Швейцарія, Швеція, Ірландія, Австрія, Фінляндія, Мальта, Молдова, Сербія, Туркменістан, Азербайджан, Лаос, Камбоджа та інші.
В цьому контексті досвід Ірландії характерний тим, що її нейтралітет з одного боку вважається корінним принципом зовнішньої політики, а з іншого – не перешкоджає участі в європейському інтеграційному проекті, спонукаючи інші країни ЄС адаптувати установчі договори ЄС до вимог ірландського нейтралітету.
Різні країни, які дотримуються нейтрального або позаблокового статусу, визначали зовнішньополітичні критерії з урахуванням міжнародного оточення та власних зовнішньополітичних уподобань. Процеси глобалізації в міжнародних відносинах суттєво вплинули на еволюцію нейтралітету в політичній практиці окремих країн світу. Формування та реалізація зовнішньої політики нейтральних та позаблокових країн Європи становить безперечний науковий інтерес. Суттєвий нюанс проблеми полягає в тому, що в ЄС знайдено спосіб узгодження різних підходів, що дозволяє асиметричну форму участі в оборонних союзах, європейській політиці безпеки та оборони й водночас дозволяє окремим країнам зберігати максимальний обсяг суверенітету, включно з вільним визначенням параметрів власної участі в спільних безпекових програмах. При цьому на нейтральні та позаблокові країни покладається зобов’язання дотримуватися спільних рішень у межах європейської зовнішньої політики.
Зі здобуттям незалежності рішення про нейтралітет, як базовий принцип зовнішньої політики Ірландської Республіки, було обумовлено відносинами з колишньою метрополією та чинником територіального розколу країни – збереженням більшої частини ірландської провінції Ольстер у складі Об’єднаного Королівства. Ще за часів боротьби за незалежність лідери ірландського національного руху обґрунтовували ідею ірландського суверенітету в формі незалежної нейтральної держави. Згодом політична доктрина «неучасті» у воєнних союзах та міждержавних конфліктах була висунута прем’єр-міністром Е. де Валерою на початку 1930-х рр., коли ірландське державність ще втілювалася в обмеженій формі британського домініону «Ірландська вільна держава».
Оскільки ірландський нейтралітет не був конкретизований в державно-правових та законодавчих актах, дослідники, зазвичай, мають труднощі у визначенні його концептуальних засад. Водночас ірландський нейтралітет вважається традиційним та втілюється в безпосередній політичній практиці, зокрема, у вигляді концепції військового нейтралітету. Нейтральна позиція Ірландії під час Другої світової війни та в подальший період дозволила цій державі уникати участі у воєнних діях та зумовила неприєднання до військово-політичних блоків та оборонних союзів.
Дослідження ірландських документальних джерел дозволяє на прикладі Ірландії розширити наукову інтерпретацію зовнішньополітичних позицій середніх та малих країн Європи, визначити мотивації їх участі в інтеграційних проектах, міжнародній миротворчій діяльності та ставлення до суперництва великих держав.
Комплексне дослідження історіографії зовнішньої політики Ірландії (з 1949 р. – Ірландська Республіка) в період 1937-2009 рр. свідчить про наявність недостатньо досліджених аспектів обраної теми. В українській історіографії взагалі відсутні праці, безпосередньо присвячені еволюції зовнішньої політики Ірландії, за винятком деяких сюжетів, пов’язаних зі вступом Ірландії до ЄС, англо-ірландськими відносинами та підходом ірландських політичних кіл до врегулювання конфлікту в Північній Ірландії.
Нейтралітет став політичним символом ірландської ідентичності та інструментом безпекової політики країни. З’ясування переваг та слабких сторін політики ірландського нейтралітету видається важливим з точки зору врахування специфіки формування спільної зовнішньої політики та колективної позиції країн ЄС у політичній, економічній та безпековій сферах.
Наукова література, дотична до феномену ірландського нейтралітету та залучена для виконання завдань дослідження, охоплює широке коло проблем та різниться як за змістом, так і за характером висвітлення історичного матеріалу. Різні аспекти принципу нейтральності в контексті відмінних політичних умов та історичних ситуацій представлені як у теоретичних дослідженнях, так і в конкретно-історичних монографіях та статтях, присвячених аналізу фактів та тенденцій ірландського історичного процесу.
Аналізуючи історіографію проблеми дослідження, видається доцільним виділити в окрему групу праці загального, оглядового характеру, які висвітлюють історію Ірландії в магістрально-історичному контексті. До цієї групи належать твори низки як зарубіжних (Д. Грівз, Дж. Маккормак, П. Невілл, К.К. О'Браєн, У. Кротті, Д. Шмітт та ін.), російських/радянських (Л. Гольман, А. Колпаков, М. Орлова, О. Полякова, М. Стрежньова), так і вітчизняних істориків і політичних дослідників (К. Гула, Е. Кучменко, А. Семків, С. Толстов).
У межах другої групи досліджень, присвячених ірландському зовнішньополітичному процесу чи безпосередній реалізації принципу нейтралітету в зовнішній політиці Ірландії, доцільно згадати роботи ірландських авторів Б. Гірвіна, Е. О’Халпіна, М. Кеннеді, Д. Кеога, П. Кітінга, Б. Тонри, Р. Фанінга, Р. Фіска, Г. Фіцджеральда, М. Фіцджеральда та ін.
Третю групу чи напрям в межах історіографічної бази дослідження складають праці істориків та політологів, що стосується розробки проблематики міжнародної безпеки. В цьому контексті для предмету даної дисертації важливе значення мають дослідження, які стосуються інституту нейтралітету та його використання в зовнішній політиці країн світу. Серед них особливе місце займають праці О. Тіунова, Ю. Умєренка, Н. Вайлі, Б. Бако, П. Йоенніемі, Г. Ліндстрема, Х. Ньюхолда. Серед дотичних робіт українських авторів доцільно відзначити праці В. Вдовенко, В. Манжоли, А.Мартинова, О. Потєхіна, Л. Чекаленко.
Аналіз історіографічної бази, а також залучення джерельної бази дослідження (нормативно-правові акти Ірландської Республіки, міжнародні угоди рамкового характеру, офіційні документи ЄС, НАТО, ООН, статистичні та інформаційні матеріали ЗМІ (1961-2009 рр.), надали змогу різнобічно дослідити окреслену проблему.
Використання значної історіографічної та джерельної бази дозволили виділити й систематизувати предметні й дискусійні аспекти проблеми дослідження, забезпечити їх фактологічне підтвердження й обґрунтування теоретичних висновків.
У дисертації вперше в українській історіографії обґрунтовано періодизацію зовнішньої політики Ірландії в період 1937-2009 рр. На основі залучення до наукового обігу малодосліджених матеріалів (Англо-Ірландського договору про повернення портів 1938 р., Закону про надзвичайний стан 1939 р., Огляду політики нейтралітету 2000 р., Національної декларації Ірландії щодо Севільського саміту ЄС 2002 р.) визначено етапи та особливості становлення ірландського нейтралітету як базового принципу зовнішньої політики. Проведено аналіз військово-політичних та соціально-економічних аспектів зовнішньої політики Ірландії в період Другої світової війни. Проаналізовано міжнародні угоди, які відображають еволюцію політико-економічної взаємодії Ірландії з ЄЕС (з 1993 р. – з ЄС) як з наднаціональним об’єднанням.
Слід окремо відзначити, що нейтральний статус Ірландії не став на заваді участі держави в процесах європейської інтеграції. Водночас з середини 1980-х рр. доктрина ірландського нейтралітету зазнала певних змістовних модифікацій, спричинивши загострення дебатів у середині ірландського суспільства. Предметом полеміки стали участь країни в Спільній зовнішній та безпековій політиці, а також Спільній політиці безпеки та оборони ЄС.
Загалом нейтралітет став політичним і статусним символом ірландської ідентичності та інструментом безпекової політики країни. З’ясування переваг та слабких сторін політики ірландського нейтралітету видається важливим з точки зору врахування специфіки формування спільної зовнішньої політики та колективної позиції країн ЄС у політичній, економічній та безпековій сферах.
Серед різних форм і різновидів політики нейтралітету, які застосовувалися різними країнами світу, такими як військовий нейтралітет (нейтралітет під час війни), постійний нейтралітет, неприєднання, «азійський нейтралізм», ірландський нейтралітет у формі заперечення членства у військових союзах («військового неприєднання») вважається постійним і часткового визнаним принципом зовнішньої політики. В сучасному вигляді він розцінюється як «активний нейтралітет», за якого Ірландія має гарантії його збереження відповідно до Лісабонського договору ЄС, й символізує прагнення урядових кіл країни дієво сприяти міжнародному миру і безпеці, включно з участю в міжнародних миротворчих операціях із примусу до миру.
Як і політика нейтралітету деяких інших європейських позаблокових і нейтральних держав, ірландський нейтралітет, як інструмент забезпечення національної безпеки країни, еволюціонував у бік позаблоковості, основною політико-правовою ознакою якого є неприєднання до військово-політичних союзів. Ця тенденція дістала втілення в приєднанні низки європейських нейтральних держав до ЄС (окрім Швейцарії), розширенні співробітництва з НАТО через програму «Партнерство заради миру», створенні й субрегіональних безпекових організацій (NORDEFCO), участі в європейській Програмі структурованої співпраці в галузі оборонного будівництва (PESCO).
В контексті специфіки застосування принципу нейтралітету історія становлення та реалізації зовнішньої політики Ірландії містить декілька етапів. Період 1937-1955 рр. був позначений проголошенням нейтралітету під час війни та його збереженням в умовах обмеженої участі Ірландії в міжнародних організаціях. В 1955-1962 рр. Ірландія брала активну участь у діяльності ООН, загалом дотримуючись політики рівновіддаленості у відносинах між Сходом і Заходом. В 1962-1973 рр. головна проблема зовнішньої політики країни була пов’язана з підготовкою до вступу в ЄЕС та адаптацією до норм європейського права. Період 1973-1992 рр. був позначений «європеїзацією» зовнішньої політики країни, пов’язаною з повноцінною участю в європейських інтеграційних процесах. Головний зміст періоду 1993-2009 рр. становила адаптація зовнішньої політики до нової архітектури європейської безпеки, включно з формуванням асиметричної системи зобов’язань у межах Спільної політики безпеки та оборони ЄС.
Становлення нейтралітету Ірландії було тісно пов’язано з процесом деколонізації. В політичному сенсі воно було зумовлено такими чинниками, як: проблема Ольстеру, яка уособлювала порушення територіальної цілісності країни; підписання англо-ірландського договору 1938 р., який призвів до виведення британських військово-морських баз з території «Ірландської вільної держави»; неприйнятністю військового союзу з Великою Британією, що стимулювало намір ірландського уряду утриматися від участі в Другій світовій війні.
Зі вступом до ЄЕС (1973 р.) Ірландія стала безпосередньою учасницею європейського інтеграційного проекту. Участь Ірландії в європейських процесах суттєво вплинула на подальшу розробку та корекцію концепції європейської безпеки, яка будується на визнанні спільних для європейських країн цінностей і декларує комплексний підхід щодо протидії зовнішнім загрозам. Наслідком ірландських референдумів щодо Ніццького (2002 р.) та Лісабонського (2009 р.) договорів стала розробка механізму, який враховує умови дотримання військового нейтралітету Ірландії. Ще в «Національній декларації Ірландії щодо Севільського саміту» ЄС 2002 р. було визначено особливий статус країни, підтверджений народним волевиявленням під час повторного референдуму з ратифікації Ніццького договору. Лісабонський договір закріпив асиметричний механізм участі країн ЄС в європейській політиці безпеки та оборони й не передбачав нових умов, які могли б зобов'язати Ірландію брати участь у військових місіях без згоди національного уряду. Водночас гнучкий асиметричний механізм Лісабонського договору дозволяє Ірландії зберігати відносне дотримання принципу нейтральності, ухвалюючи суверенні рішення з питань про приєднання до спільних програм у галузі оборонного планування або уникаючи участі в ухваленні рішень військового та військового-політичного характеру та відповідних сферах діяльності.
Ірландські референдуми 2000-х років засвідчили суттєві розбіжності між сприйняттям політики нейтралітету з боку суспільства та позицією ірландських урядів. Переконавши громадськість, що Лісабонський договір не суперечить нейтральному статусу Ірландії, уряд домігся його ратифікації. Водночас уряд пов’язав Ірландію зобов’язаннями в рамках загальноєвропейського законодавчого акту, який обумовлює дотримання усіма країнами-членами ЄС принципів та рішень у галузі спільної зовнішньої та безпекової політики.
Хоча ірландський нейтралітет вважається важливим елементом політичної ідентичності ірландського суспільства, він ніколи не був закріплений у вигляді прямої конституційної норми. Після набуття чинності Лісабонського договору принцип нейтралітету в непрямій формі гарантує лише поправка 28 до Конституції Ірландії. Водночас поточний зміст зовнішньополітичної концепції країни визначається в «білих книгах» та інших урядових документах стратегічного й тактичного характеру. З одного боку, таке оформлення засадничого зовнішньополітичного принципу визначає можливість його гнучкого застосування, включаючи адаптацію до стану й завдань спільної зовнішньої політики ЄС. З другого боку, потреба в урахуванні позицій позаблокових країн-членів, таких як Ірландія, Австрія, Фінляндія, Швеція, Кіпр та Мальта суттєво впливає на колективну позицію європейських інституцій, змушуючи європейські структури врахувати позицію їх урядів та настрої населення.
Загалом у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Ірландія, заощаджуючи на військових витратах та провадячи політику стимулювання внутрішнього економічного розвитку, продемонструвала переконливі успіхи в економічному зростанні. В 2016 р. (за даними Євростату) ВВП Ірландії в розрахунку на душу населення вийшов серед усіх країн-членів ЄС на 2-е місце (після Люксембургу). Країна посіла 4-е в світі місце за Індексом людського розвитку. Водночас досвід ірландської зовнішньої політики не можна вважати цілком унікальним, адже всередині ЄС існує група високорозвинених країн (Австрія, Швеція, Фінляндія), які дотримуються статусу військового неприєднання, і водночас – значною мірою користуються перевагами й захистом інструментів солідарності в рамках європейського інтеграційного об’єднання. Слід також відзначити, що Ірландія була першою нейтральною країною у складі ЄС, що створило відповідний прецедент і полегшило адаптацію до умов членства інших країн з подібним статусом, включаючи Австрію, Швецію, Фінляндію, Мальту та Кіпр.
Досвід політики ірландського нейтралітету має суттєве науково-теоретичне значення. Проведене дослідження поглиблює розуміння адаптації нейтральних і позаблокових країн ЄС до засадничих принципів європейського інтеграційного проекту.
Ключові слова: Ірландія, зовнішня політика, нейтралітет, Друга світова війна, Європейське Економічне Співтовариство, Європейський Союз, військовий нейтралітет, позаблоковість, неприєднання.