Знайди книгу!

Опис:
Кожушко А. М. Реформування Організації Об’єднаних Націй та
розвиток міжнародних відносин у 90-х роках ХХ – початку ХХІ століття. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.02 «Всесвітня історія». –
Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Старобільськ,
2018.
У дисертації комплексно досліджено процес реформування Організації
Об’єднаних Націй у 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. Визначено головні
передумови та причини необхідності модернізації діяльності ООН у
досліджуваний період. Проаналізовано геополітичні зміни міжнародного
устрою, які з’явилися після завершення «холодної війни». Показана роль ООН
у вирішенні та запобіганні воєнним конфліктам, які виникли у досліджуваний
період.
Розглянуто позиції керівництва ООН щодо її реформування, зокрема
було детально проаналізовано запропоновані стратегії Генеральних секретарів
Б. Бутроса-Галі, К. Аннана, Пан Гі Муна.
Показані погляди на модернізацію Організації постійних та непостійних
членів Ради Безпеки, виявлено ключові відмінності в їх інтересах.
Проаналізовано причини невдач реформування ООН на початку ХХІ ст.,
зокрема причиною виявилось небажання США, Росії, КНР, Великобританії та
Франції змінити існуючу привілейовану структуру провідних органів
Організації.
Доведено, що основи сучасної кризи ООН виникли з моменту
підписання її Статуту. Це пов’язано з тим, що довготривалий та дискусійний
процес узгодження основних положень цього документу відбувся завдяки
поступкам і компромісам учасників Організації, які заклали можливість
подальшого його перегляду. 3

Доведено, що в перші роки існування ООН про зміни концептуальних
основ Статуту не йшлося. Тільки з активізацією «холодної війни» стали
помітними перші прояви неефективності роботи Організації.
Висловлено припущення, що ідеологічна конфронтація між СРСР та
США у другій половині ХХ ст. стала причиною неспроможності ООН
консолідовано приймати рішення та призвела до появи низки міжнародних
проблем.
Серед постійних членів РБ існувала майже однакова позиція тільки в
одному ключовому аспекті. Вона полягала у відстрочці неминучого розгляду
питання про розширення складу постійних членів РБ. Це пояснюється тим, що
рішення, підтримані більшістю держав-членів ООН щодо внесення змін до
Статуту, відповідно до його положень, все одно залежали від одноголосної
підтримки «великої п’ятірки», а головне – відсутності на той час очевидних
претендентів на отримання членства з відповідним статусом.
Аналіз діяльності створених експертних органів із питання
реформування ООН свідчить про таке: організаційно-правове закріплення
реформ вбачалося неможливим у зв’язку з відсутністю єдиної узгодженої
позиції між державами-членами.
Доведено, що діяльність Організації у другій половині ХХ ст. повністю
відображала тогочасні реалії «холодної війни» та орієнтувалася на вирішення
пов’язаних із нею проблем. Найбільшим досягненням у цей період стала
можливість перешкоджання початку третьої світової війни, а також
упровадження певних організаційних новацій.
Розгляд геополітичних реалій, що постали після завершення «холодної
війни» на початку 90-х рр. ХХ ст. показали необхідність активнішої участі
ООН у вирішенні міжнародних проблем.
Важливим джерелом сили та авторитету ООН виступає її універсальний
характер, всеосяжне охоплення її мандату та міжнародно-правова база її
діяльності. ООН не тільки регламентує відносини між державами, а й
допомагає у вирішенні внутрішніх питань. Жодна держава неспроможна 4

самостійно реагувати на сучасні загрози. Водночас, починаючи з 90-х рр.
ХХ ст. не змінив порядок денний Організації, злободенна проблема її
модернізації продовжувала займати головні позиції. Розгляд історичного
процесу реформування ООН повну залежність від необхідності впровадження
виключно комплексного підходу до вирішення зазначеної проблеми. Це
пов’язано з тим, що існує повна взаємозалежність між її основними
структурними елементами: збій в одному із сегментів впливає на загальну
роботу Організації.
Розглянуто нові виклики з якими ООН довелося зіткнутися після
завершення «холодної війни», можна виділити такі:
1) локальні етнічні, релігійні конфлікти в різних регіонах світу, поява
яких була обумовлена, зокрема, і зруйнуванням біполярної світової системи;
2) глобальний тероризм, який у 90-х рр. ХХ ст. сприймався як нова
загроза, що прийшла на зміну протистоянню наддержав у попередній період;
3) соціально-економічна нерівність та ієрархізація системи
міжнародних відносин; відстороненість значної кількості країн різних регіонів
від процесу прийняття ключових рішень, що впливали на глобальний
розвиток;
4) проблема забруднення навколишнього середовища.
Відзначено, що ключовим завданням міжнародного співтовариства в
досліджуваний період стала розробка дієвих механізмів запобігання та
подолання різного роду воєнних конфліктів. Це вимагало від керівництва
ООН не тільки розробки нової тактики проведення миротворчих операцій, а й
перегляду існуючої системи прийняття рішень. Особливо це стосується РБ
ООН, система узгодження комплексу дій якої базується на домінуванні п’яти
постійних членів та праві «вето» кожного з членів «великої п’ятірки». Значна
кількість країн-учасниць міжнародного співтовариства, зокрема й Україна,
вважала таке становище несправедливим. Саме тому протягом 90-х рр. ХХ –
початку ХХІ ст. ці держави також виступили ініціаторами певних програм 5

модернізації ООН, які об’єднувало спільне бажання ліквідувати домінування
провідних світових держав у РБ ООН.
Більшість вищезгаданих пропозицій не були прийняті, оскільки
ефективність втілення назрілих реформ ООН продовжувала залежати від
власних геополітичних інтересів її держав-учасниць – постійних членів
Радбезу, та спроможності провідних держав досягти консенсусу за рахунок
компромісу.
Доведено, що практика впроваджених реформ під керівництвом
Б. Бутроса-Галі продемонструвала спробу створення паралельних структурних
управлінських органів, замість тих, які показали неефективність у нових
міжнародних реаліях кінця ХХ – початку ХХІ ст. І хоча новації Генсека не
призвели до кардинального покращення роботи Організації, однак саме
Б. Бутроса-Галі варто вважати ініціатором послідовного процесу політичної та
інституційної реорганізації ООН.
Розглянуто політику К. Аннана та Пан Гі Муна, яка супроводжувалася
відходженням від практики загальноінституційного розгляду питання
реформування ООН до більш детального аналізу ефективності роботи її
окремих структурних підрозділів.
Розглянуто концептуальні та практичні пропозиції Генеральних
секретарів щодо посилення діяльності ООН, які зводилися до проведення
тематичного огляду реформування її основних елементів. Це пов’язано з тим,
що роль Генсека у процесі модернізації системи ООН де-факто має
номінальний характер та підпорядковується інтересам провідних держав-
членів. Отже, існує необхідність посилення значення ГС із розширенням його
владних повноважень та збільшенням контрольно-ревізійних функцій.
Доведено, що запровадження нових концептуальних ідей і підходів у
діяльності ООН є вимогою часу, на яку міжнародне співтовариство не має
жодного права не відреагувати.
Ключові слова: ООН, реформування, «холодна війна», Рада Безпеки,
Генеральна Асамблея, Б. Бутрос-Галі, К. Аннан, Пан Гі Мун.