Знайди книгу!

Опис:
Сухомлин О.Д. Російська військова присутність на території Війська
Запорозького Низового (1734–1775). – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 032 «Історія та археологія» (03 – Гуманітарні науки). – Інститут
української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України, Київ, 2021.
У дисертації досліджено постання, організаційну структуру та
функціонування системи російських фортець на території Війська Запорозького
Низового доби Підпільненської (Нової) Січі, а також повсякденні взаємини
запорозького козацтва із російськими гарнізонами та сприйняття останніми
території Запорожжя. Основну увагу приділено періоду між російсько-
турецькими війнами 1735–1739 та 1768–1774 років. Військо Запорозьке Низове
окресленого періоду, та скеровані на нього зусилля Російської імперії зі
стабілізації російсько-турецького кордону (одним із інструментів яких і була
російська військова присутність на території Запорожжя) розглянуто у контексті
процесів закриття Дунайсько-Чорноморської ділянки Степового кордону
Європи. Дослідження базується на мікросторичному підході.
Постання й утвердження російської військової присутності (як системи
фортифікацій) розгорталося в нових реаліях фронтирної зони, започаткованими
втіленням положень Карловицького миру 1699 року. Найбільш вагомим з них
було облаштування лінійних державних кордонів. Проте не лише інтеграція
степової зони, але й військове просування Російської імперії на південь було
неможливим без опертя на автохтонну фронтирну спільноту – Військо
Запорозьке Низове.
Російські фортеці на теренах Запорожжя будувалися у зв’язку з потребою
вирішення перш за все поточних тактичних завдань російсько-турецької війни
1735–1739 років, спрямованих на розв’язання нагальних логістичних питань.
Центральну роль серед них відігравали ретраншементи, розташовані по берегах


3
Дніпра, які були передусім базами Дніпровської флотилії. Проте всі фортеці
споруджувалися як об’єкти тимчасової польової фортифікації, що у подальшому
зумовило швидке їх руйнування і втрату належного оборонного стану.
Відповідно до завдань, російські фортифікаційні споруди, збудовані у роки
війни, поділено на 1) польові редути і ретраншементи, 2) укріплені пристані
(флотські бази) і 3) спостережні редути. Як системне явище російська військова
присутність на теренах Запорожжя бере початок з 1736 року.
Після війни російські фортеці на Запорожжі отримали офіційну назву
«нижньодніпровські пости», а їх залоги складали нижньодніпровську команду.
Незважаючи на віддаленість (окрім Новосіченського ретраншементу і
Микитинської застави) більшості російських укріплень від нового кордону,
делімітованого відповідно до умов Белградського миру 1739 року, фортеці
продовжували функціонувати, попри мізерне військове значення. Після
закінчення війни, у мирний час, на колишні укріплені пристані й провіантські
магазини (що тепер фактично являли собою законсервовані військові бази,
віддалені від державного кордону) покладалися нові завдання. Для Петербургу
ці фортеці були не стільки військовими осередками, скільки спостережними
пунктами на кримському напрямку.
У міжвоєнний період на нижньодніпровські пости як підрозділ російських
військ в Україні, підпорядкований київському генерал-губернатору, було
покладено виконання функцій щодо дотримання прикордонного режиму,
розвідки та контролю за козацтвом. До завдань російських комендантів
(передусім Новосіченського ретраншементу) належали всебічне шпигування за
Запорозькою Січчю, збір свідчень про внутрішнє життя Запорожжя й моніторинг
політичної, економічної та епідеміологічної ситуацій у Кримському ханстві за
допомогою запорозьких розвідників.
Нижньодніпровська команда являла собою відокремлений підрозділ
російських військ в Україні, підпорядкований київському генерал-губернатору
як вищому прикордонному начальнику. Командир нижньодніпровської команди


4
та коменданти фортець у взаєминах з підданими Османської імперії вважалися
представниками російської влади.
Система російських фортець на Запорожжі зазнавала змін: скорочення у
зв’язку з ліквідацією Дніпровської флотилії на початку 1740-х років, та
наприкінці 1740-х – у зв’язку зі зменшенням військової загрози; а також
реформування у 1755 році, пов’язане із спробами належного облаштування
Російською імперією лінійного кордону з Кримським ханством. Ліквідація (і
часткове консервування) Дніпровської флотилії зумовили скорочення
чисельності залог та зменшення кількості діючих фортифікацій. Зменшення
військової загрози мало наслідком часткове роззброєння (вивезення артилерії) та
знову ж таки, скорочення чисельності діючих укріплень наприкінці 1740-х років.
У 1755 році мало місце впровадження Росією нових важелів впливу у
регіоні – Новосіченський ретраншемент було передано під командування
офіцера Київського гарнізону як місцевого російського адміністратора при
кошовому отаманові, безпосередньо підпорядкованого київському губернатору.
Таким чином, від середини 1750-х років на Запорожжі діяли дві самостійні
російські військові команди. Реформування 1755 року було пов’язане зі
спробами Росії належно облаштувати лінійний російсько-османський кордон
шляхом запровадження системи караулів, підпорядкованих коменданту
Новосіченського ретраншементу.
Як складова російських військ, розташованих в Україні,
нижньодніпровська команда комплектувалася з російських польових полків та
Українського ландміліцького корпусу (з 1736 і до кінця 1740-х років), згодом –
лише з ландміліції (кінець 1740-х – 1755). Крім того, з 1755 року в
Новосіченському ретраншементі перебувала окрема команда, що формувалася з
полків Київського гарнізону. У справах комплектування і постачання
нижньодніпровські пости були відокремленим підрозділом Українського
ландміліцького корпусу, який ніс на теренах Запорожжя караульну та патрульну
служби у вахтовий спосіб. Верховним начальником для нижньодніпровської
команди був вищий командир російських військ в Україні: з 1739 року –


5
київський генерал-губернатор, а з 1765 – президент Другої Малоросійської
колегії.
Значну увагу у даному дослідженні приділено висвітленню внутрішньої
організації російських залог на теренах Запорожжя, порядку комплектування та
ротації гарнізонів, системі постачання. Центральним осередком з 1736 до кінця
1740-х років був Усть-Самарський ретраншемент, а з 1749 і до другої половини
1770-х – Старосамарський. Загальна чисельність російських військових, що
перебували на території Запорожжя з середини 1750-х і до 1768 року не
перевищувала чотирьох сотень вояків: наприклад, у 1763 році залоги всіх
фортець та персонал військових складів, укомплектовані з ландміліції, разом
складали 363 особи, а команда Київського гарнізону, підпорядкована коменданту
Новосіченського ретраншементу, у 1755 році складалася з 9 осіб. Ротації
військових нижньодніпровської команди відбувалися у «ручному режимі», за
ордером командира Українського ландміліцького корпусу. До повноважень
командира нижньодніпровської команди входило й переміщення, у разі потреби,
вояків між підпорядкованими йому фортифікаціями.
Окрім російських, у фортецях або у таборах при них відбували службу
залоги лівобережних козаків. Ця практика проіснувала з часів російсько-
турецької війни 1735–1739 років до 1776 року. Козаки підлягали більш частій
ротації, строк їх служби на Нижньому Дніпрі складав 4–7 місяців. Козацькі
залоги по факту підпорядковувалися російському офіцерові – командиру
укріплення, при якому вони стояли, та своєму верховному (похідному)
командиру – очільнику козацьких команд на Українській лінії.
Постачання російських залог харчовими продуктами здійснювалося з
військових магазинів, а заготівля сіна, дров, деревини відбулася за рахунок
Війська Запорозького Низового. Оборонний стан російських фортець на
Запорожжі був незадовільним, спорадичне проведення ремонтних робіт силами
самих залог не поліпшувало його. Внаслідок цього вже у середині 1770-х років
низка укріплень фактично втратила ознаки фортифікацій.


6
Проаналізовано вплив російської військової присутності на Військо
Запорозьке Низове, виокремлено такі його складові, як контроль Запорожжя та
спроби колонізації запорозьких теренів. Завдання контролю за Запорозькою
Січчю з’явилося вже восени 1736 року – комендант Новосіченського
ретраншементу мав наглядати за настроями запорожців; згодом цей посадовець
трактувався як представник київського генерал-губернатора при кошовому
отаманові й місцевий російський адміністратор, який повідомляв губернатора
про всі події на Запорожжі та російсько-кримському прикордонні.
Виділено державний (централізований) і приватний вектори російської
колонізації запорозьких володінь. Обидва спиралися на російську військову
присутність і обидва зазнали поразки внаслідок внутрішньої політики Війська
Запорозького Низового, спрямованої на заселення своєї території. У 1740 році
командирові нижньодніпровської команди були підпорядковані поселення, що
стихійно виникали при російських фортецях, однак вже за декілька років
більшість із них припинила своє існування внаслідок міграції населення у
запорозькі села й містечка. Спроби насильного повернення населення з-під
запорозького підданства назад у другій половині 1740-х років наштовхнулися на
рішучий опір Січі. Приватні слободи, що їх засновували російські офіцери на
теренах Вольностей, з часом так само перейшли у підданство Запорожжя.
Повсякденні взаємини російських вояків із населенням Запорожжя
демонструють чітке самоусвідомлення першими своєї показової вищості,
намагання заперечити автономію Війська. Проте на символічному рівні місцеві
російські очільники змішені були визнавати суверенітет Запорожжя, коли
йшлося про постачання фортець сіном, деревиною, дровами. Попри
конфліктність, відносини не були засадничо ворожимии, існували випадки
взаємовигідного порозуміння, чому сприяли реалії прикордоння та гнучкість
запорозького соціуму як питомо фронтирної спільноти.
У світогляді російських командувачів поза офіційним дискурсом територія
Запорожжя не належала до суто російських земель, і після 1775 року


7
усвідомлювалася як новоприєднана. У міжвоєнний період російська
адміністрація однозначно розуміла Запорожжя як складову українського світу.
У контексті уніфікаційних процесів на Європейському фронтирі XVIII
століття зусилля Росії щодо Запорожжя у співвіднесенні зі стратегіями
Австрійської імперії на Військовому кордоні виглядають порівнянними,
оскільки в кінцевому рахунку спиралися на ідеї тогочасного абсолютизму.
Руйнівна ж налаштованість Росії щодо Війська Запорозького Низового різко
дисонує не лише з досить жорстким, але водночас виваженим багатоетапним
реформуванням Австрією граничарів Військового кордону, але й з політикою
щодо «своїх» – донського та інших – козацтв. Отже, основою російських
стратегій на Фронтирі була ліквідація запорозького козацтва. Специфіка ж
Війська Запорозького Низового міжвоєнного періоду як автохтонної фронтирної
спільноти, з одного боку, й органічної складової українського світу – з другого,
його протистояння імперському тиску на локальному рівні виразно підкреслює
перехід на шлях, що вів до одержавлення Вольностей.
Ключові слова: Військо Запорозьке Низове, Нова Січ, Український
ландміліцький корпус, повсякденні взаємини, ретраншемент, редут, Фронтир.