Знайди книгу!

Опис:
АНОТАЦІЯ
Шевченко О. М. Розвиток та застосування запалювальної зброї у XX - XXI століттях. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, Київ, 2021.
У дисертації з урахуванням надбань зарубіжної, радянської та української історіографії на широкій і репрезентативній джерельній базі, частина з якої вперше вводиться до наукового обігу, викладені результати дослідження досвіду створення та застосування запалювальної зброї у XX - XXI ст.
Досвід воєнних конфліктів XX - XXI ст. висвітлив, що у військовій справі відбулися значні зміни, пов’язані з розвитком науково-технічного прогресу. З’явилися принципово нові види озброєння і техніки, серед яких не останнє місце у збройній боротьбі сучасності посідає запалювальна зброя. Тому набутий людством досвід у сфері створення запалювальної зброї та її застосування у воєнних конфліктах має не лише теоретичне, а й практичне значення з огляду на підвищення бойових спроможностей ЗС України, оснащення їх перспективними зразками озброєння і техніки, а також зростання професійного рівня військових фахівців.
Аналіз історіографії доводить, що тема розвитку запалювальної зброї та її застосування у воєнних конфліктах у XX - XXI ст. попри актуальність дотепер повністю не розкрита. До цього часу вийшла певна кількість наукових праць, однак вони розглядають лише окремі її аспекти та мають здебільшого описовий характер. Також ця тема фрагментарно висвітлюється у популярній літературі, є предметом жвавих аматорських обговорень на Інтернет-ресурсах, що актуалізує потребу проведення наукового дослідження. Наявна джерельна база є репрезентативною і змістовною, вона забезпечила реалізацію дослідницьких завдань, досягнення мети, обґрунтованість та достовірність висновків.
Сьогодні існує потреба уточнення визначення поняття “запалювальна зброя”, яке не повністю розкриває її сутність, адже упродовж XX ст. цей вид

3
зброї зазнав суттєвого розвитку. Не враховано те, що до факторів ураження (висока температура і токсичні речовини) додалися ударна хвиля та високий тиск, що виникають унаслідок застосування боєприпасів об’ємного вибуху. Автор пропонує розглядати запалювальну зброю як зброю та боєприпаси, призначені для ураження живої сили и об’єктів противника, дія яких заснована на використанні запалювальних речовин, які під час горіння виділяють велику теплову енергію, токсичні речовини, або можуть утворювати ударну хвилю та високий тиск. Таке визначення повністю розкриває сутність запалювальної зброї.
Розкрито ґенезу запалювальної зброї та узагальнено досвід її застосування від давнини до початку XX ст. Показано, що вогонь є універсальним фактором ураження, має велику руйнівну силу, здатний спричиняти масштабні пожежі, знищувати об’єкти та підривати морально-психологічний стан противника. Він широко використовувався людиною від давніх часів. Роль запалювальної зброї поступово зменшувалася із розвитком вогнепальної зброї, але до кінця XIX -початку XX ст. вона не втратила своєї актуальності у протиборстві як на суші, так і на морі. Запалювальні засоби цього періоду були представлені запалювальними ядрами та снарядами, що призначалися ддя спричинення пожеж і руйнування об’єктів впливом високих температур. У них використовувалися суміші різних горючих матеріалів. Науково-технічна революція обумовила швидке створення нових запалювальних засобів (кулі, снаряди, ручні гранати) та запалювальних речовин і сумішей (білий фосфор, терміти). Досягнення періоду від давнини до XX ст. стали науковим, технологічним і тактичним фундаментом ддя подальшого розвитку сухопутної, авіаційної та морської запалювальної зброї.
Під час Першої світової війни завдяки досягненням науки і характеру воєнних дій почали створюватися рідкі запалювальні суміші та засоби їх доставки - ручні гранати, струменеві ранцеві піхотні та стаціонарні вогнемети сухопутного і морського базування, запалювальні авіаційні бомби, снаряди, диверсійні засоби тощо, почала реалізовуватися ідея створення рухомого вогнемета (вогнеметного танка). Досвід війни засвідчив, що вогнемети виявилися результативною допоміжною зброєю ближнього бою проти танків та оборонних

споруд, які не можна було знищити або придушити артилерійським і стрілецьким вогнем, а також в особливих умовах бою в населених пунктах.
У період між двома світовими війнами провідні країни світу накопичили різноманітні зразки запалювальних засобів: рідкі запалювальні суміші, струменеві переносні (ранцеві) вогнемети, вогнеметні танки, авіаційні запалювальні бомби, гранати тощо. Вони набули більшої маневреності та легкості, що обумовило їх подальший розвиток як наступальної зброї. Почалися роботи зі створення порохових танкових і піхотних вогнеметів, в яких викидання запалювальної суміші здійснювалося пороховими газами, що утворювалися під час згоряння спеціальних зарядів. Невирішеними питаннями були збільшення дальності вогнеметання та забезпечення безпеки вогнеметних обслуг. Розроблення запалювальних авіаційних засобів (авіаційних бомб, бомбових касет і баків) відбувалося у напрямі збільшення площі ураження. Почалось виготовлення та застосування у збройній боротьбі “коктейлів Молотова” - запалювальних пляшок як простого, дешевого й ефективного засобу ураження, передусім танків. У міжвоєнному періоді запалювальна зброя поряд з іншими видами зброї посіла важливе місце у загальній системі озброєння, а також були відпрацьовані нові тактичні прийоми її застосування.
Під час Другої світової війни запалювальна зброя активно розвивалась. Практикою були перевірені засади її застосування та організація відповідних сил. У 1942 р. в США був створений напалм, - легкозаймиста тягуча суміш на основі бензину зі згущувачем, що спричинило якісний стрибок у розвитку запалювальної зброї. Набули подальшого розвитку пневматичні та фугасні вогнемети. Були вирішені проблеми, що виникли у війнах міжвоєнного періоду: слабкої захищеності вогнеметних танків - встановленням вогнеметів на танки з потужним броньованим захистом; слабкої вогневої потужності - збереженням основного озброєння лінійного танка (гармати і кулемета), що поєднало вогнеметання з артилерійським і кулеметним вогнем. Розвивалася тактика вогнеметних піхотних і танкових частин і підрозділів. Взаємодія танкових і піхотних вогнеметів була новим способом: поєднання вогнеметних танків, які придушували і засліплювали

вогневі точки противника, з портативними димовими засобами та ранцевими вогнеметами, що діяли з малих дистанцій, давало відчутний ефект у боях в населених пунктах і зменшувало втрати.
У Другій світовій війні вперше широко почали використовувати для ураження об'єктів вогнем реактивні системи залпового вогню, що розроблялися у другій половині 1920-х років у СРСР і Німеччині. У 1940-1941 рр. у Німеччині та Великобританії були спроби використання вогнеметів для протиповітряної оборони та їх встановлення на літаки, що, однак, не дало позитивних результатів. Розвивалися запалювальні фосфорні і термітні авіаційні бомби. Ними була озброєна авіація усіх сторін, що воювали. Під час війни сталися наймасштабніші і найтрагічніші масовані авіаційні удари стратегічної авіації Великобританії та США по містах Німеччини і Японії, зокрема: по Гамбургу (липень 1943 р.), Дрездену (лютий 1945 р.), Кобе і Токіо (березень 1945 р.). Вони мали за мету зруйнувати економіку цих держав, зламати моральний дух німецького та японського народів і примусити їх до швидкої капітуляції. У війні набули подальшого розвитку способи застосування запалювальної авіаційної зброї. Найбільший ефект давало спільне застосування фугасних і запалювальних авіаційних бомб, що викликало так звані вогняні смерчі (вогняні шторми) і призводило до великих руйнувань, швидкого розповсюдження пожеж та ускладнювало їх ліквідацію. У багатьох державах світу ддя озброєння регулярних військ та іррегулярних військових формувань у широких масштабах почали виготовляти скляні пляшки із запалювальною сумішшю. Новим тактичним прийомом стало їх застосування як засобу загородження на важливих напрямках в якості “вогнемінних фугасів”, “пляшкових полів” тощо.
До другої половини 1970-х років еволюція запалювальної зброї, заснованої на викиданні запалювальної суміші тиском порохових газів, зупинилася через прогрес далекобійних засобів ураження. З появою на рубежі 1970-1980-х років термобаричних сумішей відбувся революційний перехід від пневматичного способу вогнеметання до капсульного. З’явився новий клас вогнеметів - реактивні. Новий спосіб став значно ефективнішим, адже через розміщення запалювальної суміші в оболонці (капсулі) дистанція стрільби зросла до 750-1000 м, та економічнішим через відсутність втрат запалювальної суміші під час згоряння на траєкторії. У 1970-х роках в СРСР була розроблена важка

6
вогнеметна система ТОС-1 “Буратино” - РСЗВ, призначена для ураження легкоброньованої та автомобільної техніки, створення осередків пожеж на місцевості, руйнування будівель і споруд та знищення відкрито розташованої живої сили противника. Ураження відбувалося з відстаней від 400-600 до 3500 м шляхом комплексного впливу осколків, ударної хвилі, теплового поля і надлишкового тиску, що створюється при масованому застосуванні запалювальних і термобаричних боєприпасів. У 2001 р. ТОС-1 була модернізована до ТОС-1А “Солнцепек”, здатної уражати цілі на дистанції до 6000 м. Досвід застосування ТОС-1 і ТОС-1А в Афганістані, Чечні, Іраку, Сирії, Нагірному Карабасі та в Україні підтвердив їх високу ефективність.
У війнах цього періоду, зокрема у В’єтнамі (1965-1975 рр.), широко застосовувалися запалювальні авіаційні засоби з напалмом, який у 1966 р. набув нових якостей: самозаймистість від контакту з повітрям та горючість на вологій поверхні. У цій війні, яка велася в густих джунглях, у гористій, болотистій і річковій місцевості, реалізовувалася “тактика випаленої землі” - завдання авіаційних ударів великими групами літаків з малих висот ддя повного знищення військ та рослинності на великих площах, об’єктів промисловості, транспорту, цивільної інфраструктури, посівів сільськогосподарських культур, цивільного населення.
Встановлено український внесок у розвиток запалювальної зброї та перспективи її подальшого розвитку в Україні. Показано, що після відновлення незалежності у 1991 р. і до 2012 р. у ЗС України розвитку запалювальної зброї не приділялося значної уваги. У цей період наявні запалювальні засоби не модернізувалися, їх нові зразки не розроблялися. Недостатня кількість сил і застарілі вогнемети не забезпечили якісного виконання завдання з вогневого ураження противника під час відбиття збройної агресії у 2014 р., передусім в умовах ближнього бою у населених пунктах. Від 2012 р., з метою нарощування бойових спроможностей ЗС України, було проведено такі заходи: до складу аеромобільних та механізованих бригад введені роти РХБ захисту (в їх складі вогнеметний взвод) та сформовані вогнеметні роти в полку оперативного забезпечення; організовано та відновлено вогнемети РПО-А “Шмель” та переозброєно ними вогнеметні підрозділи; розроблено і прийнято на озброєння реактивний піхотний вогнемет РПВ-16 (2017 р.) та ручні термобаричні гранати


7
РГТ-27С і РГТ-27С2, для яких розроблена вітчизняна термобарична суміш (2019 р.). Це розширило бойові спроможності українських піхотних підрозділів з ураження ворожої техніки та живої сили. Сьогодні проводяться дослідно-конструкторські роботи зі створення малогабаритного штурмового реактивного піхотного вогнемета РПВШ-18, корегованих авіаційних бомб, що є перспективним напрямом, розробляється легка мобільна вогнеметна система “Спека” (2021 р.), що поєднує в собі високу мобільність, непомітність, спроможність швидко проводити вогонь і оперативно замінювати місцезнаходження, уникаючи загрози удару у відповідь. Це свідчить, що Україна має власні здобутки у сфері створення запалювальної зброї, яка посіла належне місце у системі озброєння ЗС України і за тактичними характеристиками не поступається зарубіжним аналогам.
За результатами проведеного дослідження запропонована періодизація розвитку запалювальної зброї у XX - XXI ст. За критерій періодизації обрано якісні зміни запалювальної зброї. Виявлено тенденції, що проявились у процесі еволюції запалювальної зброї у XX - XXI ст.
Новизна роботи полягає в наступному. Вперше узагальнено та систематизовано досвід розвитку запалювальної зброї та її застосування у воєнних конфліктах зазначеного історичного періоду; запропоновано періодизацію розвитку запалювальної зброї, за критерій якої обрано якісні її зміни; виявлено тенденції еволюції запалювальної зброї; виокремлено та розкрито український внесок у розвиток запалювальної зброї. Уточнено та доповнено визначення поняття “запалювальна зброя” та відомості щодо її генези від давнини до XX ст., місця в системі озброєння та особливості застосування у бою. Набула подальшого розвитку історіографія за напрямом дослідження.
Практичне значення отриманих результатів полягає у сприянні подальшим воєнно-історичним дослідженням із цієї проблематики, розширенню знань військових фахівців з воєнної історії, пошуку пріоритетних і результативних шляхів підготовки військових фахівців, підвищенню бойових спроможностей ЗС України, оснащенню їх перспективними зразками озброєння і техніки.
Ключові слова: запалювальна зброя, запалювальні суміші, запалювальні авіаційні засоби ураження, напалм, термобаричні боєприпаси, вогнемет, вогнеметний танк.