Знайди книгу!

Опис:
Степник З. М. Розвиток винокурної промисловості в Правобережній
Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – “Історія України”. – Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимирам Гнатюка, Тернопіль, 2018.
У дисертаційній роботі висвітлено процес розвитку винокурної
промисловості в Правобережній Україні у другій половині ХІХ – на початку
ХХ століття (до 1914 р.). Зазначається, що в дореформений період винокурна
промисловість Правобережної України повністю контролювалася
поміщиками і була тісно пов’язана із господарством маєтку. Після реформи
1861 р. винокуріння почало розвиватись у нових умовах. Скасування кріпацтва
позбавило поміщиків-заводчиків дармової праці селян, змушувало їх
перебудовувати своє господарство на ринкових засадах.
У дисертації досліджується процес перетворення ґуральництва зі
складової частини поміщицького маєтку у самостійну галузь ринкової
промисловості. Доведено, що значною мірою цьому сприяло “Положення про
питтєвий збір” від 4 липня 1861 р., за яким встановлювалися нові правила
одержання акцизу з виробництва спирту та вводився патентний збір із заводів,
що належали поміщикам. У положенні визначалася також норма виходу
спирту, за яку заводчик зобов’язувався сплачувати акциз залежно від сировини
і точно визначеної продуктивності заводу.
На основі широкого кола джерел та фактичного матеріалу в дисертації
прослідковано конкретні зміни, що стали реальністю у винокурінні, а саме:
введення нового акцизного “Положення” у Правобережній Україні призвело
до припинення існування кількох сотень дрібних поміщицьких ґуралень – тих,
що за розмірами були меншими встановленої “Положенням” межі – 540 відер 3

місткості всіх квасильних діж. Одночасно підтверджується висновок, що
акцизне “Положення” давало істотні переваги тим заводам, де
використовувались новітні технології.
У дослідженні доведено, що фіскальна політика російського царизму
спрямовувалася на забезпечення ринків збуту для промислових товарів за
найвищими цінами при одночасному і всебічному захисті інтересів поміщиків.
Цьому підпорядковувалася податкова, фінансова і кредитна політика
царизму, яка мала ознаки протекціонізму. Здійснюючи митну політику нібито
в інтересах розвитку промисловості, царський уряд перетворив її в джерело
поповнення казни, у засіб пограбування робітників через підвищення цін на
товари широкого споживання, підтримку лише промислових магнатів,
капіталістів-фаворитів та іноземних інвесторів.
Встановлено, що для виробництва спирту у правобережних українських
губерніях використовувалася значна кількість борошна, а також солоду,
картоплі та патоки. Серед сировинних матеріалів, які перероблялися
винокурнями Волині, на початку ХХ ст. перше місце відводилося картоплі,
при чому, її використання у винокурінні цього району постійно збільшувалося.
Ячмінь, пшениця, жито, патока і дріжджі використовувались значно менше. У
Київській губернії основною сировиною для винокуріння також залишалася
картопля, кількість якої у переробці щороку тільки збільшувалася, значним
було використання сухого та зеленого цукру і цукрових залишків; серед різних
сортів борошна найбільше використовувалось просяне та кукурудзяне.
Головним матеріалом для забезпечення промислового винокуріння
сировиною у Подільській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
крім картоплі була меляса (побічний продукт цукрового виробництва). У
дисертації міститься значний статистичний матеріал, який підверджує, що
винокурне виробництво давало високі прибутки, які складалися з виручки за
побічний продукт – барду, яка застосовувалась як добриво.
У дисертаційній роботі проаналізовано заходи уряду щодо обмеження
вживання алкогольних напоїв серед населення на прикладі Подільської 4

губернії, на території якої вони проводилися найактивніше. Встановлено, що
з метою попереджень розвитку алкоголізму створювалися спеціальні соціальні
служби – губернські попечительства народної тверезості, основною метою
яких була організація дозвілля для жителів різних населених пунктів Поділля
– створення бібліотек, чайних-читалень, книжкових складів, народних читань,
хорів та оркестрів, театрів та гулянь, недільних шкіл та вечірніх класів,
розповсюдження спеціальних брошур і видань, спрямованих на боротьбу зі
зловживанням алкогольних напоїв. Зазначені губернські попечительства
працювали через повітові комітети, які налічували 49 обов’язкових членів, а
до 1911 р. кількість збільшилася до 55. Кошти для поповнення бібліотек у
чайних-читальнях літературою, а також для оплати вечірніх курсів, виділяло
Головне управління неокладних зборів і казенного продажу напитків за
клопотанням губернських попечительств про народну тверезість.
Наголошується, що усі ці зусилля держслужбовців мали невимушений
характер, щоб залучити якнайбільшу кількість населення. Доведено, що у
більшості випадків такі просвітницькі заклади у сільських поселеннях та
невеликих містечках лише частково досягали бажаного ефекту, оскільки
закривалися у зв’язку з весняно-літніми польовими роботами, а відновлювали
свою роботу лише восени та взимку.
Інфраструктура винокурних підприємств у Правобережній Україні
наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. була досить розвиненою. Потужні
винокурні заводи розташовувалися поблизу найближчих залізничних станцій
чи річкових пристаней, до яких бочки зі спиртом підвозились за допомогою
гужового транспорту. Таким способом здійснювалося і транспортування
спирту в пляшках та ящиках до казенних складів, спиртоочисних відділень та
місць роздрібної торгівлі алкогольними напитками. Найбільша кількість
вантажів перевозилася гужем у Волинській губернії (у 1905–1911 рр. через
митні пункти – 769 тис. пуд.). Значна увага приділялася і проблемам
прокладання шляхів та їх утримання у придатному стані, зокрема, для цього
Волинською управою виділено 2,1 млн руб. Значно більшою була відстань від 5

винокурних підприємств до населених пунктів – до 100–200 верст. Доведено,
що мережа новопрокладених залізничних шляхів та станцій, а також річкові
переправи, сприяли швидшому перевезенню спирту та розвитку винокурної
промисловості загалом.
Технічна модернізація винокурного виробництва відбувалася в умовах
концентрації, особливо на Київщині, де продуктивність винокурень упродовж
80-х рр. ХІХ ст. зросла вп’ятеро. Винокурна промисловість у Правобережній
Україні була однією з перших, у якій застосовувалося парове оснащення.
Використання парових двигунів, а також постійне оновлення машинної бази
на підприємствах (встановлення періодичних апаратів “Дорна”, “Кофі” і аж до
безперервно діючих перегінних апаратів систем “Пістріуса” та “Савалля”)
свідчило про перетворення винокуріння у провідну технічну галузь ринкової
промисловості регіону. Ці новації вже з 70-х рр. ХІХ ст. найбільше
застосовувалися на винокурних заводах Київської, Волинської та Подільської
губерній.
Підготовка кадрів для промислового винокуріння здійснювалася
переважно через навчання у ремісничих училищах (готували фахових
робітників, які могли бути управляючими винокурними підприємствами) та
нижчих сільськогосподарських школах (випускники працювали на
винокурнях здебільшого допоміжним робочим персоналом), кількість яких у
Правобережній Україні була порівняно невеликою. Часто такі школи
засновувались на кошти самих підприємств і при них, рідше – за кошти земств.
Кадрове забезпечення винокурної промисловості здійснювалося шляхом
реформування системи професійно-технічної освіти. Оскільки підприємства
Правобережної України були переважно сировинно-переробні, тому і
навчальні заклади, зокрема сільськогосподарські школи, готували спеціалістів
відповідного профілю. Великі промислові підприємства відкривали школи як
свої внутрішні структури, які в основному, задовільняли внутрішні потреби.
Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості у
пореформений час зумовив зростання рядів робітничого класу. Головним 6

джерелом його зародження були розорені, позбавлені засобів виробництва
селяни, міські й сільські ремісники та кустарі, які вже мали певний досвід
роботи у промисловості.
У дисертації міститься чимало свідчень того, що становище робітників
у більшості випадків було незадовільним: мізерна заробітня плата, жахливі
умови їх праці, зростало поширення захворювань і навіть смертність через
недотримання елементарних правил охорони праці та техніки безпеки.
У досліджуваний період змінювалися шляхи, форми та інтенсивність
становлення класу підприємців. На цей процес певним чином впливало і
пореформене законодавство, яке стимулювало залучення до підприємництва
демократичних низів. У 60-ті роки ХІХ ст. ліквідовано обмеження у торгово-
промисловій сфері для селян і міщан. Підприємцем міг стати будь-хто, кому
під силу було придбати свідоцтво на право торгівлі чи промислу.
У той же час швидкий розвиток винокурної промисловості
Правобережної України створював сприятливі умови для переміщення в цей
регіон купецтва з інших районів країни, зацікавленого можливістю одержати
максимальні прибутки.
Досліджено, що внутрішня торгівля спиртними напоями у
Правобережній Україні мала низку особливостей, найважливішими серед яких
був значний розвиток стаціонарної, базарної, ярмаркової та магазинно-
крамничної торгівлі, якою займалися відповідні товариства (Товариство
виноторгівлі “Т. Христофоров і К˚”) та торгові доми (“Торговий дім С. Терпе-
ловського і К. Глясса” та “Торговий дім купця С. Г. Дитинковського і К˚”).
Стаціонарна торгівля переважно представлена магазинами та
крамницями, що торгували як оптом, так і вроздріб, а також ларками, кіосками
та різними закладами з продажу горілки, вина та шипучих напоїв. Проте, такий
вид торгівлі в окремі періоди розвивався нерівномірно, що спричинялося
станом промисловості та сільського господарства. Міські та сільські базари
відігравали значну роль у системі ярмаркової торгівлі, тому що на них 7

реалізовувалася продукція винокурних заводів, яка збувалася оптом на
ярмарках.
Найсприятливішим чинником розвитку внутрішньої торгівлі була
побудова залізниць, за допомогою яких продукція селянських господарств
одержала широкий вихід не тільки до близьких і віддалених міст, а й до
спеціалізованих районів.
Упродовж 60–70-х рр. ХІХ ст. розвитку торгівлі сприяло створення
кредитної системи. Заснований у 1860 р. Державний банк здійснював широкі
кредитні операції у галузі торгівлі. Він мав свої контори у містах
Правобережної України. Лише в його Київській конторі сума позик, виданих
“під товари”, на початку 1896 р., становила 2,6 млн руб., у 1897 р. – 3,2 млн
руб., у 1898 р. – 4,8 млн руб.
У Правобережній Україні, як і у Російській імперії в цілому, виникла
мережа акціонерних кредитних банків, міських громадських банків, товариств
взаємного кредиту, з продажу деяких товарів тощо. До таких належало і
товариство виноторгівлі “Т. Христофоров і К˚”.
Роздрібна торгівля алкоголем знаходилася в руках дрібних торговців,
серед яких переважали особи єврейської національності. Наприклад, станом
на 1879 р. у Київському повіті Київської губернії налічувалося 360 закладів
роздрібної торгівлі спиртними напитками, якими володіли євреї. Подібна
ситуація спостерігалася і у Волинській та Подільській губерніях.
Упродовж досліджуваного періоду з винокурних заводів Правобережної
України експорт спирту та алкогольних напоїв був основним поряд з іншими
продуктами, особливо з Волинської губернії. У цьому надзвичайно важливу
роль відігравали різні види транспорту, за допомогою яких відбувалося
перевезення алкоголю, а саме: залізничного, гужового, річкового та
пароплавного. У зв’язку з інтенсивним будівництвом залізниць, пік якого
якраз припав на пореформений період, особливо, на 60–70-ті рр. ХІХ ст.,
значного поширення набуло транспортування спирту в бочках-цистернах.
Гужовому транспорту ж залишилася доставка бочок зі спиртом до найближчих
залізничних станцій або паромних та річкових переправ, що суворо
контролювалося працівниками акцизного нагляду.
Ключові слова: ґуральництво, винокуріння, промисловість,
Правобережна Україна, Російська імперія, спирт, монополія, сировина, акциз,
транспорт, ринок.