Знайди книгу!

Опис:
Ковальова Н. А. Селянська революція в Наддніпрянській Україні (1902–
1922 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі
спеціальності 07.00.01 – історія України. – Черкаський національний
університет імені Богдана Хмельницького, Черкаси, 2020.

У дисертації на основі комплексу архівних та опублікованих джерел
відтворено соціально-політичну боротьбу селянства Наддніпрянської України
перших десятиріч ХХ ст.: причини, рушійні сили, періодизація та наслідки.
Мета дослідження полягає у тому, щоб, ґрунтуючись на здобутках
попередників, аналізі історичних джерел, ураховуючи сучасну методологію
історичної науки, дослідити селянську революцію в Наддніпрянській Україні
1902–1922 рр. Під час дослідження застосовувалися загальнонаукові,
спеціально-історичні, конкретно-історичні та міждисциплінарні методи,
зокрема метод конфліктологічного аналізу.
Основою класифікації джерельної бази дослідження виступає типолого-
видова класифікація. Унікальним комплексом джерел селянського походження
є матеріали діяльності сільських сходів. Особливості відносин радянської влади
й селянства, настрої селянства дозволяють простежити матеріали Постійної
наради з боротьби з бандитизмом при РНК УСРР (1921 р.). Вияви селянської
революції на місцях розкриває широкий комплекс наративних джерел.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у тому, що:
уперше:
– створено узагальнену картину селянської революції в Наддніпрянській
Україні впродовж тривалого періоду та концептуально розглянуто це явище в
контексті протистояння селянства з поміщицтвом і державою;
– встановлено два основні політичні осередки, які дискутували між
собою, аналізуючи причини і розвиток селянської революції на початку ХХ ст.: 3
з’їзди Об’єднаного дворянства та І-ІІ Державна дума, – схарактеризовано
сутність дискусій та проаналізовано позиції їх учасників із селянського
питання;
– відтворено самостійницьку позицію українських делегатів з’їздів та
конференцій партії конституційних демократів щодо селянського питання в
1906–1916 рр., показано негативне ставлення до ідеї земельного переділу
(«аграрної революції») українських делегатів з’їздів РСДРП (1903–1907 рр.);
– на основі аналізу форм селянського руху виявлено розбіжності між
селянськими уявленнями про селянські потреби та їх розумінням тогочасними
політичними партіями;
– розкрито роль громадських комітетів в організації селянства в 1917 р.,
зокрема доведено вплив інформаційно-роз’яснювальної роботи громадських
комітетів на формування політичної культури селянства, прищеплення
національних цінностей, використання легальних методів протистояння
поміщикам;
– обґрунтовано посередницьку роль сільської громади у відносинах селян
із поміщиками, зокрема в їхньому примиренні в другій половині 1918–1919 рр.;
– встановлено відсутність теоретичної й практичної програми РКП(б) та
КП(б)У з селянського питання в Україні у 1917–1922 рр., обґрунтовано
специфіку самоорганізації селянства на другому етапі селянської революції;
удосконалено:
– періодизацію селянської революції у межах 1902–1922 рр.;
– висвітлення реакції сільської громади на політичні зміни в
Наддніпрянській Україні в 1917–1922 рр., насамперед поглиблено фактологічне
наповнення процесу залучення селянства до політичного життя, формування
його позиції щодо аграрного питання та еволюцію ставлення до поміщицтва;
– типологізацію внутрішньосоціальних конфліктів в українському селі в
1917–1920 рр., спростовано тезу про існування «другої соціальної війни» на
селі в 1917–1920 рр.; 4
– уточнено механізм вилучення продовольства в селян у 1919–1921 рр.,
встановлено, що артільно-комунарська політика радянської влади не була
свідомою реалізацією теоретичних положень РКП(б) – КП(б)У, а мала
ситуативний характер і була зумовлена потребами продовольчої політики;
отримали подальший розвиток:
– питання ставлення провідних політичних партій (конституційних
демократів, ПСР, РСДРП), депутатів І-ІІ Державної думи до селянської
революції в 1902–1907 рр., усвідомлення ними потреб та вимог селянства;
– теза про врегулювання орендних відносин як стримуючого чинника в
перебігу селянської революції в Наддніпрянській Україні, зокрема встановлено
позитивний вплив оренди землі на взаємини між селянами і поміщиками за
Тимчасового уряду;
– характеристика наслідків селянської революції (економічних, правових,
соціальних, психологічних), з’ясування її впливу на розвиток селянського
повстанського руху, виробничі та соціальні відносини в українському селі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
теоретичні положення, фактологічний матеріал, висновки, які містяться в
роботі, стануть у нагоді під час підготовки узагальнювальних досліджень із
селянознавчої проблематики, підручників, навчальних посібників, довідкової
літератури з історії України першої чверті ХХ ст., аграрної історії. Результати
дисертації будуть корисними у підготовці лекційних та семінарських курсів для
студентів закладів вищої освіти, а також у краєзнавчій та просвітницькій
роботі. Матеріали дисертації можуть бути використані владними структурами в
розробці концептуальних положень аграрної реформи в сучасній Україні,
засобами масової інформації під час підготовки науково-популярних проєктів із
історії селянської революції перших десятиріч ХХ ст.
У результаті дослідження запропоновано визначення поняття «селянська
революція». Селянська революція в Наддніпрянській Україні 1902–1922 рр. –
соціально-політичне явище в українському селі, зумовлене суперечностями
економічного розвитку модернізаційного періоду та реакцією селянства на 5
правові, культурно-освітні, національні утиски в Російській імперії, а також
потребою захисту своїх інтересів в умовах Української революції та
становлення радянської влади. Селянська революція відбувалася на тлі (і у
взаємозв’язку) політичних революцій того часу: 1905–1907 рр., Лютневої
революції, Української революції. Власної політичної програми та ідеології на
тривалий період селянська революція виробити не змогла: на першому її етапі
селянство об’єднало гасло «Права, земля і воля», а на другому селянські настрої
були перемінливими і залежали від земельних обіцянок різних політичних
режимів. Значну роль у формуванні суспільних настроїв та політичних
переконань селянства відігравали політичні партії, однак державний устрій
Російської імперії й політичні зміни 1917 р. не сприяли становленню стійкої
політичної системи за участі партій. Після 1917 р. селянська революція
відбувалася на тлі численних змін влади і організуюча роль у селянській
боротьбі та реальний вплив на ситуацію належали сільській громаді.
Передумови для селянської революції склалися на межі ХІХ–ХХ ст.:
комплекс чинників як економічного, так і політичного характеру. З-поміж них –
суперечливий характер реформ другої половини ХІХ ст., стихійний розвиток
капіталізму, відсутність правового регулювання економічних процесів, правові
обмеження селянського стану, низький рівень політичної свідомості усього
суспільства, деформована політична система. Селянська революція мала як
соціальний характер (боротьба проти поміщиків за поліпшення умов
господарювання), так і висувала претензії до держави щодо захисту станових,
культурно-освітніх, національних прав.
Основним суб’єктом селянської революції в Наддніпрянській Україні
було селянство. Динаміка розвитку селянської революції дозволяє визначити
два етапи відкритої соціальної боротьби: 1902–1907 рр. та 1917–1922 рр.
Організаторами селянських виступів були селяни-відхідники, сільська
молодь, солдати-фронтовики (останні вийшли на передній план восени 1917 р.),
які підбивали до бунтів сільську громаду. Територіально бунти 1902 р. охопили
Полтавську і Харківську губернії, в 1905 р. епіцентр селянських погромів 6
зосередився у Чернігівській губернії. Однак територіальний уплив селянської
революції був набагато ширшим: в умовах розвинутого транспортного
сполучення та інформаційного середовища початку ХХ ст. масові селянські
бунти перестали бути локальним явищем.
У 1906 р. виокремилися два політичні осередки, які активно дискутували
й аналізували причини та перебіг селянської революції: інтереси великих
землевласників захищало Об’єднане дворянство, селяноцентричний характер
мала діяльність І-ІІ Державної думи Російської імперії. Її гаслами стали вимоги
«Землі і Волі», які найбільш повно обґрунтували українські депутати-
трудовики: «Права, земля і воля» (А. Тесля), «Земля, і воля, і повна
громадянська свобода» (О. Семенов). Необхідність вирішення селянського
питання правовим шляхом обстоювала партія конституційних демократів. За
примусове відчуження землі виступали соціалістичні партії: ПСР та РСДРП.
Відносини селян із поміщиками на другому етапі селянської революції
характеризувалися широким спектром взаємодії: від «легальних» форм
боротьби до масових погромів поміщицьких маєтків. Ураховуючи ставлення
різних політичних режимів до приватної власності та поміщицтва, еволюцію
селянських гасел і настроїв, а також форми, характер і масштаби селянської
боротьби, у розвитку селянської революції в 1917–1920 рр. виділено сім етапів.
Встановлено, що господарські відносини селян із поміщиками, за винятком
кінця 1917 – початку 1918 р., розвивалися на ґрунті врегулювання умов оренди.
Їх погіршення спричинило відмову селян від землі й зменшення посівних площ,
особливо в 1919–1920 рр. Спробою виходу з продовольчої кризи була артільно-
комунарська політика Директорії УНР та радянської влади.
Другим складником селянської революції були відносини селян із
державою. Після лютого 1917 р. селянська революція набула виразних
політичних рис. Інформаційно-роз’яснювальну роботу з питань нового
державного устрою та найважливіших реформ навесні – влітку 1917 р.
здійснювали громадські комітети. Вони не змогли подолати проблему низької
політичної культури суспільства, але об’єднали селянство в лавах Селянської 7
спілки та «Просвіти». Все ж селяни Наддніпрянщини не повною мірою та з
деяким запізненням усвідомили сутність національної ідеї. Жертвою селянської
війни за землю стало духовенство. Реальну владу на селі в умовах чергування
різних політичних режимів до середини 1920 р. зберігала сільська громада.
«Хлібний» чинник був приводом до селянських бунтів у 1917–1918 рр.,
але саме в 1919–1920 р. вилучення продовольства різними політичними
режимами й, особливо радянською владою, зумовило масштабний конфлікт
селянства з державою. За умов політичної нестабільності й частих змін влади
сільська громада намагалася захистити свої економічні інтереси й вимагала від
різних політичних режимів зменшення продовольчих повинностей. Селянська
політика РКП(б) – КП(б)У будувалася на ґрунті продовольчої політики,
організаційну роботу налагоджували партійні діячі з Росії.
Визначено економічні, правові, соціальні, психологічні наслідки
селянської революції, які мали переважно негативний характер для селянства,
але були й позитивні аспекти. Селяни перерозподілили землю та реманент
поміщиків, але деякий час не могли освоїти ці землі. Основи селянського
землекористування в складі земельної громади закріпив Земельний кодекс
УСРР 1922 р. Соціальні зміни в селянському середовищі супроводжувалися
зменшенням частки сільської бідноти майже удвічі (з 57,1% у 1917 р. до 30% в
1923 р.), заможного селянства – утричі (з 12,2% до 4,5%), збільшенням
середняцьких господарств у понад два рази (з 29,9% до майже 65%).
Матеріальний рівень життя при цьому відчутно знизився. Багато зубожілих
селян, особливо на Правобережжі, потрапили до повстанських формувань.
Сутність селянського питання керівництво РКП(б) усвідомило в 1922 – на
початку 1923 рр., про що свідчать обстеження стану в сільському господарстві
та обговорення селянського питання ХІІ з’їздом РКП(б) (квітень 1923 р.).
Ключові слова: селянська революція, аграрна революція, селянське
питання, соціальний конфлікт, селяни, сільська громада, селянський рух,
поміщики, держава, радянська влада, РКП(б), КП(б)У, Наддніпрянська Україна.