Знайди книгу!

Опис:
Тацієнко Н. Л. Селянство Правобережної України в імперський період
(1793-1917 рр.): на матеріалах Уманського повіту. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 – Історія та
археологія). – Уманський державний педагогічний університет імені Павла
Тичини, Умань, 2019; Чорноморський національний університет імені Петра
Могили, Миколаїв, 2019.
Актуальність дослідження. Характерною тенденцією сучасного
історичного пізнання є прагнення максимально осягнути «людський вимір»
історії, увиразнити регіональні особливості, розглянути мікроісторичний рівень.
Якщо історія селянства в соціально-економічному чи політичному аспекті, чи в
соціокультурному плані на макроісторичному рівні вже давно стала предметом
посиленої уваги дослідників, то регіональний аспект цієї проблеми продовжує
залишатися незораним полем. Між тим, саме регіональні дослідження
визначаються сучасними дослідниками одним з найбільш перспективних
напрямів в історичній науці. Селянство становило основну масу населення
України і багато в чому визначило своєрідність соціокультурних процесів
упродовж означеного періоду. Саме «селянськість» України може стати ключем
до розуміння багатьох явищ та процесів як у її минулому, так і в сьогоденні.
Наукова новизна дослідження визначається самою постановкою та
розробкою цікавої теми, що досі не вивчалася. У процесі її розробки на основі
вивчених праць (імперська, радянська, українська сучасна та зарубіжна
історіографія) та широкої джерельної бази було здійснено комплексний аналіз
життєдіяльності найчисельнішого суспільного стану, поведінка якого значною
мірою визначала вектор розвитку значного регіону.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база та теоретико-
методологічні засади дослідження» умовно виділено основні групи
історіографії проблеми дослідження (імперська, радянська, сучасна українська 3
та зарубіжна). Зазначається, що для історіографії імперського періоду
характерними були узагальнюючі наукові праці, які, не зважаючи на описовість,
є незамінними для розуміння сутності процесів, що відбувалися у
Правобережній Україні впродовж досліджуваного періоду. У радянський період
цілий ряд тем було заборонено порушувати, а соціальне становище населення
розглядалося тільки із класових позицій. Незважаючи на те, що здебільшого
напрацювання радянських дослідників мають ідеологічне підґрунтя, вони
містять конкретно-історичний матеріал, інформативність якого є вагомим
джерельним підмурівком для сучасних досліджень. З проголошенням
незалежності України розпочався новий етап в історії української історичної
науки. Відсутність обмежень та регламентацій, притаманних попередній епосі,
дозволила урізноманітнити підходи до вивчення минулого, залучити
методологічні напрацювання та кращі досягнення зарубіжної історіографії.
Залучена джерельна база дозволила вперше ввести у науковий обіг чимало
матеріалів та з’ясувати невідомі чи маловідомі аспекти життя селянства
досліджуваного регіону. Використані джерела в дисертації складають комплекс
архівних та опублікованих документів. Найбільшу цінність та основу джерельної
бази дослідження становлять матеріали Центрального державного історичного
архіву України в м. Києві, а увиразнити та висвітлити завдання дисертації
допомогли матеріали Державного архіву Київської області. До того ж переважна
більшість справ введена в науковий обіг вперше. Серед опублікованих джерел
найбільші групи складають документальні (законодавчі й нормативно-правові
акти, діловодні документи), довідкові, статистичні та періодичні видання. Серед
них – Повне зібрання законів Російської імперії, а також «Памятные книжки
Киевской губернии», «Адрес-календари Киевской губернии» та матеріали
Першого всеросійського перепису населення 1897 р., періодичні видання –
«Киевлянин», «Киевские епархиальные ведомости», «Рада», «Киевская
старина», «Руководство для сельских пастырей», «Провинциальный голос».
Методологічну основу дисертації становить поєднання принципів історизму,
усебічності, об’єктивності, системності, комплексності, використання яких 4
спрямоване на неупереджене, усестороннє висвітлення подій, фактів та явищ. З
спеціально-історичних методів у дослідженні використані: системний,
аналітичний, статистичний, описовий, історико-типологічний, історико-
порівняльний, проблемно-хронологічний, ретроспективний, систематизації та
логічного аналізу. Вивчення досягнень історіографії, аналіз широкої джерельної
бази, використання основних підходів, принципів і методів наукового
дослідження дозволили досягнути поставленої мети та вирішити завдання
дослідження.
У другому розділі «Селянство регіону в демографічній статистиці ХІХ
– початку ХХ ст.» проаналізовано динаміку чисельності селянства, яка як у
цілому по Київській губернії, так і в Уманському повіті мала хвилеподібний
характер. Встановлено, що поміщицькі селяни переважали над іншими
категоріями селян, але при поступовому збільшенні у першій половині ХІХ ст.
чисельності останніх (95,2 % і 4,8 % – у 1797 р. та 79 % і 21 % – у 1845 р.). У 1797
р. Уманський повіт займав 3 місце серед 12-ти повітів губернії за чисельністю
кріпаків та у 1845 р. він перебував на 8 місці. Таке відчутне коливання можна
пояснити наявністю на даній території військових поселень, так як усі
конфісковані маєтки учасників польського повстання 1830-1831 рр. в Київській
і Подільській губерніях з населенням 80 543 особи були передані у відання
військового міністерства. Поступово зростала чисельність кріпосних селян і
загалом по губернії. З’ясовано, що питома вага селянства серед населення
Уманського повіту без повітового центру становила 90,2 % від загальної
кількості населення. Київська губернія теж була загалом «селянською», так як
питома вага селян становила 77,8 %. За статевою належністю жіноче населення
переважало над чоловічим. У Київській губернії в загальній структурі населення
на 1000 чоловіків припадало 1014 жінок. Серед селянства цей показник був ще
вищий – на 1000 чоловіків припадало 1030 жінок.
Показники густоти населення засвідчують, що в найбільш скрутному
становищі перебували селяни Подільської та Київської губерній, де нестача
землі була особливо гострою, а щільність населення майже в чотири рази 5
переважала відповідний середній показник в європейській частині імперії.
Наголошується, що високі викупні платежі, податки, відробітки, малоземелля
стали причиною міграції селян, а Столипінська аграрна реформа збільшила
масштаби переселення з українських земель. У дисертації доводиться, що справа
народної освіти, особливо селянства, перебувала на дуже низькому рівні. Так і
на початку ХХ ст. в Уманському повіті чисельність грамотного сільського
населення становила 10,6% від усього селянства повіту. До того ж, рівень освіти
жінок був набагато нижчий за чоловічий.
У третьому розділі «Селянські господарства Уманщини в умовах
імперської аграрної політики» визначено, що протягом досліджуваного
періоду спостерігалася досить значна різниця у забезпеченні селян надільною
землею у розрахунку на одну ревізьку душу. При визначенні розміру земельних
наділів колишніх поміщицьких селян враховано, що на Правобережжі селяни
поділялися на тяглих, піших та городників і розміри їхніх ділянок були далеко
не однаковими. Господарства, де зовсім не було робочої худоби, подекуди в
декілька разів переважали господарства тяглих та напівтяглих селян. Піші
селяни та городники могли зовсім не наділятися сінокісними угіддями або ж
отримувати їх у незначній кількості, що дозволяло поміщикам використовувати
великі пасовища та сіножаті для власної худоби. У другій половині ХІХ ст. в
Уманському повіті показник розораних і оброблюваних земель був найвищим по
губернії і складав 76 % (299 898 десятин). З’ясовано, що на 1897 р. в Уманському
повіті з 43 888 дворів 4 221 були безземельними, що складало 9,6 %. У другій
половині ХІХ ст. та на початку ХХ ст. малоземелля в Київській губернії
продовжувало зростати. Станом на 1905 р. на 1 селянський двір в Уманському
повіті припадало 3,9 десятин землі, разом із Звенигородським – 3,8 і це був
найнижчий показник по губернії. Спробою вирішення наболілого селянського
питання стало впровадження Столипінської аграрної реформи. Наголошується,
що від кількості наділеної землі залежала специфіка сільськогосподарських
занять в повіті. Визначено, що хліборобство було основним способом
забезпечення селянина. Селяни Правобережної України користувалися також 6
сервітутами – спільними для селян і поміщиків пасовищами, водопоями,
сінокосами, місцями риболовлі, глинищами тощо. Зростання цін на землю після
ліквідації кріпосного права й спроби поміщиків перейти на більш ефективну
сівозміну підштовхували їх до ліквідації сервітутів, що суперечило інтересам
селян. Тваринництво було традиційним заняттям селян і рентабельність їх
господарств значною мірою залежала від його розвитку. З’ясовано, що в
Уманському повіті були одні з найвищих показників врожайності озимого та
ярового зерна. Наголошується, що навіть у другій половині ХІХ ст. кількість
поміщицької землі у Київській губернії переважала над селянською. Орна земля
була основою забезпечення селян, а близько 1/3 землі відводили під пар, 2/3 –
під зернові культури, незначні площі займали решта рослин, здебільшого
коренеплідних. Невеликі посіви круп’яних культур – гречки і проса – поступово
зменшувалися через збільшення площ під картоплю, яка з часом ставала
основним продуктом харчування. Зазначається, що у порівнянні з Лівобережжям
та Півднем, правобережні селянські господарства мали найменші земельні
наділи.
У четвертому розділі «Суспільно-політична активність селянства»
встановлено, що посилення кріпосницької експлуатації селянства Уманського
повіту призвело до загострення протестних настроїв основної маси населення та
поширення селянських заворушень. Визначено основні форми протесту
означеного періоду та наведено приклади наймасовіших селянських заворушень
на Уманщині. З’ясовано, що значну роль у протестних настроях селянства
Уманського повіту відігравали агітаційні листівки та прокламації, а
каталізатором суспільної активності часто ставали чутки про волю. З’ясовано,
що масові селянські хвилювання на Уманщині іноді тривали по декілька або
навіть десятки років. Визначено, що в першій половині ХІХ ст. радикальні форми
протесту на Уманщині не набули значного поширення, а основними формами
протесту залишалися скарги, прохання, переходи й втечі, підпали та псування
поміщицького майна. 7
Зазначається, що оприлюднення Маніфесту 1861 р. зумовило нову хвилю
селянського руху. З’ясовано, що у 60-х роках ХІХ ст. на Правобережжі відбулося
2079 селянських виступів, а це 72,4 % усіх заворушень в Україні. На Київську
губернію припадало 46 % правобережних та 33,3 % усіх виступів в Україні. На
Уманщині масового характеру набували селянські протести у формі відмови від
виконання надмірних і обтяжливих повинностей та прийняття уставних грамот.
Яскравими прикладами таких протестів були конфлікти у селах Ладижинка,
Заячківка, Максимівка, Зеленьків, Корсунка, Майданецьке, Росоховатка. Масове
впровадження уставних грамот на Правобережжі розпочалося 1862 р. До цього
часу в селянському середовищі поширилася думка, що зобов’язання селян перед
поміщиками дійсні протягом двох років з часу видання Маніфесту, по
завершенні яких вони отримають і волю, і землю без будь-якої плати за неї. До
конфліктних ситуацій між селянами і поміщиками призводило розмежування
земель, в результаті якого останні могли позбавляти селян вигонів, водопоїв та
замінювати їх наділи гіршими тощо. У дисертації простежується динаміка
розгортання селянського невдоволення та показана гострота селянських рухів на
Правобережжі, наймасовіші з яких мали місце саме в Київській губернії.
Визначено, що протестними акціями ошуканих селян були підпали поміщицьких
маєтків та майна.
Введення в поміщицькі економії військ для придушення селянських
виступів ще більше загострювало ситуацію. Про участь селянства Уманського
повіту в революційних подіях повідомляла періодична преса. Зокрема у газеті
«Киевлянин» повідомлялося про виступи з вимогами підвищення заробітної
плати, крадіжки поміщицького майна, підпали магазинів та приміщень економій,
псування сільськогосподарського реманенту, відсторонення від роботи
найманих робітників із сусідніх сіл, потрави посівів на поміщицьких полях у
таких уманських селах: Рижавка, Шукайвода, Дубова, Гордашівка, Гродзеве,
Чорна Кам’янка, Коржова, Глибочок, Романівка, Христинівка, Городниця,
Антонівка, Синиця, Юрківка, Кузьмина Гребля, Осітна, Шукайвода, Черповоди,
Сичівка, Новоселиця. Селяни перешкоджали новому розподілу земель, знищували межові знаки та землемірні інструменти, били землемірів, знищували
документацію про виділення хуторів та відрубів, підпалювали будинки, де
проживали землеміри з метою знищити землевпорядні плани, погрожували
фізичною розправою селянам, які виходили з общини. Загалом на Правобережжя
у 1914 р. припадало 69,6 % усіх виступів в Україні (з них на Київську губернію
– 42,9%), у 1915 р. – 47,8 %, у 1916 р. – 64,4 %.
Підсумовуючи основні результати проведеного дослідження, дисертант
дійшла висновків про те, що Уманський повіт, як один з найбільших за площею
і за кількістю мешканців, у досліджуваний період був сільськогосподарським і
переважна більшість його населення проживала у сільській місцевості та була
найменше охоплена освітою. Кількість сінокісної землі значно поступалася
перед орною, що впливало на чисельність поголів’я худоби у селянських
господарствах та й визначало хліборобство як основну галузь забезпечення.
Однією з головних причин зубожіння найчисельнішої верстви населення було
малоземелля, яке в пореформені роки ще більше зростало. На початку ХХ ст.
Уманський повіт, серед інших в Київській губернії, був одним з найменш
забезпечених землею. Аграрна реформа, не вирішуючи очікуваного селянами
питання про наділення землею, залишала основу невдоволення селянства і
продовження боротьби. Об’єднавчою цінністю була ідея розподілу землі на
справедливих засадах. Найбільш масовим селянський рух другої половини ХІХ
– початку ХХ ст. був саме на Правобережжі.
Ключові слова: селянство, Уманський повіт, Київська губернія,
малоземелля, селянські виступи.