Знайди книгу!

Опис:
Осипенко О. В. Сільське населення та «трудові громади» Півдня
України в губернаторстві «Трансністрія» 1941–1944 рр.: соціально-
історичний аспект. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 –
Історія та археологія). – Одеський національний морський університет,
Одеса, 2018.

Актуальність обраної теми дослідження зумовлена тим, що у
вітчизняній історичній науці поза увагою залишається чимало питань,
пов’язаних із сутністю здійснюваної на практиці аграрної програми,
соціально-економічної, релігійної та освітньої політики окупаційної
адміністрації. Заслуговує на увагу і потребує висвітлення існування
сільського соціуму, усіх його складових особливо членів трудових громад в
умовах окупаційної політики.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі широкого
джерельного матеріалу у тому числі окупаційного походження, здійснено
уперше у вітчизняній історіографії комплексне історіописання становища й
життєвих стратегій сільського населення, працівників трудових громад та їх
родин в умовах реалізації румунської окупаційної політики у південно-
західних землях України в роки Другої світової війни.
У дисертації проаналізовані напрацювання радянської, української та
зарубіжної історіографії. В ході дослідження дисертант дійшов висновку що
наукова проблема становища сільського населення та існування «трудових
громад» на Півдні України в «Трансністрія» у сучасній українській
історіографії порушується вперше. 3

Джерельну базу проблематики, присвяченої життєдіяльності сільського
населення, питанням функціонування «трудових громад», сутності аграрної
політики румунської окупаційної адміністрації в губернаторстві
«Трансністрія», представляють перш за все ексклюзивні, раніше невідомі
науковому загалу, а відтак, не введені до наукового обігу архівні документи
південноукраїнських архівосховищ (Одеської, Миколаївської та Вінницької
областей). У процесі їх вивчення та аналізу виявляється можливим виділити
чотири групи джерел: архівні документи; збірники документів і матеріалів;
періодична преса; наративні матеріали.
Виявлений, опрацьований та використаний під час написання
дисертаційного тексту різноманітний масив архівних документів та низки
опублікованих джерел, меморійних матеріалів дозволили дисертанту скласти
базу для реалізації дослідної концепції, розкриття дослідних завдань,
аргументувати теоретизації та викласти узагальнення й висновки.
Методологія дисертації складається з низки загальноприйнятих у
сучасній історичній науці принципів наукового пізнання: історизму,
об’єктивності, системності, всебічності, наступності, світоглядного
плюралізму. Дані принципи сприяли автору розкрити як загальні, так і
специфічні особливості становища селянства та «трудових громад» у період
румунської окупації південно-західних теренів України («Трансністрія»).
Основою дослідницького інструментарію, за допомогою якого в
дисертації реалізуються попередньо окреслені цілі, становлять як
загальнонаукові, так і конкретно-історичні методи: аналізу, синтезу, індукції
та дедукції, бібліографічної та архівної евристики, проблемно-
хронологічний, ретроспективний, історико-генетичний, структурно-
функціональний, психологічний аналіз, статистичний, квантитативний, усної
історії, мікроаналізу. 4

У зв’язку з відсутністю в сучасних словниках тлумачення деяких
термінів. Дисертант запропонував своє бачення таких категорій як: «трудові
громади», «підокупаційне населення», «примарія», «трудодень» та інші.
Виконуючи союзницькі зобов’язання перед Німеччиною, Румунія
отримала лише німецький мандат на здійснення тимчасової «адміністрації та
економічної експлуатації» території між Дністром і Бугом тобто
«Трансністрію». Незважаючи на тимчасовість такого становища, румунське
керівництво в губернаторстві розробило свою систему адміністративного
устрою та управління зазначеними землями. Значну увагу румуни приділили
адміністративному устрою сільськогосподарського сектору виробництва.
Першими кроками на шляху реорганізації радянської системи управління
сільським господарством стало трансформування колгоспів у трудові
громади, як найнижчої ланки сільськогосподарського виробництва на місцях.
За задумом трансністрійських управлінців в кожній громаді мали
функціонувати бригади до яких входило б по 10-20 домогосподарства з
земельним наділом в 200 га орної землі. Формування сільської громади
проходило по чітко встановленій процедурі. Задля оформлення громади
збиралася більша частина членів колишнього колгоспу на сход, де
представник влади складав акт про перетворення колгоспу в громаду.
Подальша практика показала, втілити в життя реформу румунам вдалося на
рівні заміни слова «колгосп» на «трудову громаду».
Здійснюючи адміністрування на землях межиріччя Південного Бугу і
Дністра, румунська адміністрація розглядала їх передусім, як території з
необмеженими сільськогосподарськими ресурсами, які можна було безкарно
експлуатувати та грабувати. Встановлено, що з перших днів окупації
румунське керівництво перейшло до відвертого пограбування та подальшої
відправки до Румунії сільськогосподарської продукції. Для сільського
населення було розроблено та впроваджено низку натуральних податків. На
потреби окупантів жителі сіл здавали овечу шерсть, шкарпетки, рукавиці, 5

валянки. Згідно наказу № 66 селяни були зобов’язані у вигляді податків
здавати: молоко, яйця, птицю, м’ясо (свинину, яловичину, баранину). У
випадках відсутності в господарствах курей, селяни були зобов’язані їх
купувати. Тобто на усі основні види сільськогосподарської продукції, яка
вироблялася в селянських господарствах, було встановлено обов’язкове
натуральне оподаткування. Незважаючи на існування зазначеного наказу,
окрім натуральних податків селяни сплачували грошові стягнення за землю,
випас худоби та утримання собак.
Попри існуючі податки селяни були змушені понаднормово здавати
сільськогосподарську продукцію і румунським військам. Вся
сільськогосподарська продукція, яка збиралася на території «Трансністрії» у
вигляді натуральних податків, відправлялася першочергово на забезпечення
військових потреб Румунії та її союзників.
Румунське керівництво на окупованих землях південно-західної
України, намагалося зберегти не тільки колгоспи, а також і створену
сталінським керівництвом довоєнну систему оплати праці «трудодень», який
в умовах військового протистояння став найбільш дієвою формою
розрахунку за селянську працю.
Оплата праці сільських трудівників носила натуральний характер. Із
селянами розраховувались тими видами сільськогосподарських продуктів,
які вирощували «трудові громади». Для різних категорій сільських
працівників було створено окремі норми нарахування трудоднів. Для селян,
праця яких була пов’язана виключно з польовими та городніми роботами,
нарахування трудоднів відбувалося за одними критеріями, для тих, хто
забезпечував догляд за тваринами – були інші норми. Румунською
адміністрацією робилися спроби впровадження певної системи заохочень
селянам, які доглядали за худобою, та працівникам-механізаторам.
Окупаційна адміністрація здійснювала контроль над трудовими бригадами 6

через встановлення чітких норм нарахувань трудоднів для всіх членів
громад.
На окупованих землям межиріччя Дністра та Південного Бугу,
румунське керівництво приділило увагу й відновленню християнських
традиції за румунським зразком. Спеціально створена Румунська
православна місія, румунської патріархії в губернаторстві «Трансністрія»
проводила церковно-релігійну політику на адміністрованих землях.
Характеристичними рисами релігійного життя були: навернення
затеїзованого населення до християнського віровчення через катехізацію,
впровадження в повсякденне життя та побут населення християнських норм
поведінки, хрещення дітей, вінчання тощо. Важливим кроком місії по
наверненню підокупаційного населення до Бога стала реставрація та
відкриття церков і храмів по всій території «Трансністрії», включаючи й
сільську місцевість. Серед перепон в нормалізації православного життя
сільських церковних громад виділяються наступні: відсутність необхідної
кількості церковного кліру, румунізаторська політика й пропаганда у
духовному вихованні, українофобське ставлення до православних
українських громад, заборона автокефалії та стилі змів, зловживання
релігійних чиновників тощо. Проте, не зважаючи на ці обставини, населення
особливо сільське поступово навертатися в лоно православної віри.
Однією зі складових окупаційної політики трансністрійського
керівництва стало налагодження навчально-виховного процесу на ввірених
їм землях. В перший рік окупації було відчинено 2 200 початкових та
середніх шкіл. У сільській місцевості відновлення діяльності закладів освіти
лягло на плечі селян. Зокрема, трудівники були змушені власним коштом
ремонтувати шкільні приміщення, які зазнали пошкоджень в ході військових
дій літа 1941 р. За короткий час керівництву губернаторства вдалося
налагодити ефективну систему освіти, яка базувалася на синтезі
переформатованих радянських навчальних програм, і програм за якими 7

офіційно навчалися в Румунському королівстві. У школах, де переважали
українці, окупанти зберегли також і вивчення національної мови та
літератури. Однак, впровадження в освітній процес румунської мови,
«Закону Божого» а також підтримка діяльності різноманітних культурних
гуртків, сприяли пришвидшенню румунізації молоді губернаторства. Слід
зазначити, що, попри деякі пом’якшення, освітня політика була спрямована
на румунізацію та виховання політично лояльного до румунського уряду
молодого покоління.
Функціонування шкільних закладів, надали можливість окупантам
офіційно використовувати працю дітей у вигляді обов’язкових
сільськогосподарських практик. Для кращого функціонування освітніх
закладів на окупованих територіях, румунська адміністрація активно
залучала й використовувала місцевий педагогічний персонал, представники
якого через матеріальну скруту, вимушені були йти на таку «співпрацю» з
загарбниками. Румунська влада спромоглася зберегти й заклади професійної
освіти. За період румунського адміністрування були відкриті «практичні
державні школи» та земельні технікуми сільськогосподарського
спрямування. А також організовувалися курси з підвищення кваліфікації та
підготовки спеціалістів для різних галузей сільського господарства.
Під контролем румунського керівництва перебувало також і
повсякденне життя та поведінка «задністрянських» селян. Зокрема на
окупованих землях було впроваджено ряд законів, які уводили низку
грошових штрафів та ув’язнення на різні терміни, за непокору та саботаж
окупаційній політиці з боку сільського населення. Усі мешканці
зобов’язувалися повідомляти органи окупаційної влади (примарів та
жандармські пости) про людей, які незаконно перебували на території села, а
також про шкідників, що своєю діяльністю протидіяли окупаційній владі. Під
тотальним контролем румун перебували й особисті права і свободи селян,
зокрема без відповідних дозволів трудівникам заборонялося покидати 8

населені пункти, та влаштовувати різноманітні святкування. Окрім того на
всій території окупантами запроваджувалась цензура і заборонялося таємне
приватне листування.
Румунська адміністрація на підконтрольних їм землях насаджувала
примусову румунізацію місцевого населення, впровадивши в обіход
румунські вітання. Таким чином переслідувалася мета нав’язати селянам
думку, що вони уже є невід’ємною складовою Румунського Королівства.
Обов’язки слідкувати за дотриманням правопорядку в селах, а також, як
сільське населення дотримується впроваджених цивільною адміністрацією
наказів та постанов, були покладені на плечі румунських жандармів та
вояків. Однак, не дивлячись на низку прописаних покарань за порушення
окупаційних наказів та постанов, сільське населення щораз їх саботувало. Не
останню роль в житті сільського населення відігравали румунські та німецькі
солдати, які виконували роль наглядачів за порядком та спокоєм на увіреній
їм території, та нерідко виступали катами для місцевого населення приводячи
в дію розпорядження свого керівництва.
Румунські окупанти також контролювали норми споживання хліба та
круп однією людиною. У випадках порушення встановлених окупантами
правил селянам загрожувало ув’язнення. В умовах війни, порятунком для
сільського трудівника стала наявність власного присадибного господарства.
У щоденному раціоні харчування селян, переважали пісні супи та каші,
часто-густо готували мамалигу.
У повсякденному житті підокупаційне сільське населення зіткнулося з
низкою побутових проблем. Одним із найпоширеніших явищ життя в
окупації стала відсутність товарів першої необхідності (мила, тютюну,
сірників, солі, керосину, ліків).
Значний вплив на життя підокупаційного населення мали різноманітні
інфекційні захворювання: холера, чума, висипний тиф та педикульоз
неконтрольований перебіг яких призводив до загибелі значної частини
жителів. Попри намагання румунської адміністрації підтримувати діяльність
закладів охорони здоров’я, для сільського населення, доступ до
кваліфікованої допомоги через низку обставин був не доступним. Тому в
нагоді ставали знання народної медицини з використанням підручних засобів
різноманітних цілющих трав, попелу тощо.
Досить складним для селян сільських трудівників стало вирішення
питання щодо організації особистого відпочинку. У той час як у селах
дозвілля селян було обмежене комендантською годиною, яка була
встановлена по всій території південно-західної України. Увесь свій вільний
час селяни використовували на пошуки продуктів харчування та зрідка могли
дозволити собі відвідувати знайомих та родичів.
Ключові слова: «Трансністрія», окупація, сільське населення,
«трудова громада», сільськогосподарський потенціал, економічне становище,
податкова політика, натуральні податки, соціальне становище, побут.